Пославські приїхали до Ташлика на початку XX століття з селища Павлівка. Головою родини був Пославський Іван Васильович, 1870 р.н., який керівництвом Кишинівської єпархії у 1907 році був призначений священником церкви Святого Архистратига Михаїла у селі Ташлик, де працював до моменту своєї смерті, до 1936 року. Його дружину звали Олена Дмитрівна,1872 р.н.. У сім’ї Пославських народилося шестеро дітей: Платон, Клаудія, Микола, Віталій, Володимир та Аркадій.
Через два роки після приїзду в село Ташлик, як свідчать клірові відомості за 1915 рік, на кошти церкви і місцевого будівельного комітету, в 1909 році, для священника Івана Пославського був побудований будинок, який складав частину церковного майна. Будинок був добротним, коштів на його будівництво не пошкодували. Його історія в більш ніж одне століття дуже насичена. До приходу радянської влади він належав церкві, з приходом совєтів його було націоналізовано і в ньому відкрили школу, яка функціонувала там до 1975 року, а з 1975 року будинок був переданий під квартиру з правом викупу новому директору школи.
За свідченням журналу «Кишинівські єпархіальні відомості» в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) Іван Васильович намагався всіляко підтримувати моральний дух населення та організовував збирання матеріальної допомоги фронту. Так, упродовж із листопада 1914 по 1917 рр., під керівництвом Пославського зібрали величезну кількість пожертвувань. Люди приносили до церкви: кальсони, фуфайки, сорочки, рукавиці, вату, господарське мило, рушники, овечу вовну, спідниці, кофти, шалі, пальта, жилети, полотно та багато іншого. Все це вирушало до Кишинівської єпархії, а єпархія розподіляла пожертвування на фронт.
В перші роки війни населення Ташлика дуже активно здавало пожертвування на прохання протоієрея Іоанна, але в кінці війни люди й самі стали гостро потребувати всього того, що раніше не шкодуючи відправляли на фронт. Почалася гостра нестача продуктів харчування, одягу та взуття.
Після смерті, у 1936 році, Івана Васильовича було поховано на церковному погості. Олені Дмитрівні судилося прожити без чоловіка ще 13 років, вона померла в 1949 році.
У 2023 році інтернет-видання “Махала” випадково довідалися про фотографію, яка має важливе значення в питанні дослідження історії церкви села Ташлик, оскільки на ній зображено церковний хор разом із протоієреєм Іваном Пославським. Берегинею цього історичного скарбу є 84-річна жителька Кам’янського – Златіна Єфросинія Савеліївна.
Напис під фото, з особистим підписом Пославського, гласить наступне: «Хор молитвенный церковный при Св. Михайловской церкви сел. Ташлык. 1930 год, май 20 дня.».
Як склалася доля всіх дітей Пославського ми не знаємо, але про життя деяких з них свідчення все-таки живуть до нині.
Середній син Івана Пославського – Микола Іванович Пославський, 1893 р. н., працював у селі Ташлик лікарем і як і його батько був дуже поважною людиною. До початку XX ст. лікарні в Ташлику не було і можна сказати, що Микола Іванович був серед перших лікарів, які стали надавати професійну лікарську допомогу ташликчанам. Початок його професійного шляху в Ташлику почався в 1924 р. Його дружиною була Пославська Наталія Георгіївна, 1893 р.н.
Микола Іванович пропрацював лікарем у Ташлику до 1941 року. У 1941 році, перед самою війною, сім’я постраждала від сталінських репресій і була заслана до Казахстану без жодних звинувачень. Від заслання родину лікаря не врятував, навіть, факт того, що Микола Іванович подарував новій владі, в знак прихильності до неї, свій власний автомобіль німецького виробництва «Opel Kapitan».
Один із синів Миколи Івановича та Наталії Георгіївни – Платон, народився у 1928 році. У майбутньому, згадуючи свої дитячі роки, прожиті в Кам’янському, він з теплотою згадував про своїх друзів, родичів і знайомих з якими доля його розлучила після 1941 року.
На фото, яке було зроблено в 1935 році, Платон сфотографований в оточенні найближчих йому людей. Праворуч на фото його мама і тато, посередині Ксенія Сандульська (няня Платона після 1931 року) – жила в Кам’янському до останніх днів свого життя. Попереду його друзі дитинства: Ваня Боцу (Іван Миронович Боцу – переїхав до Румунії), Митя Бушулян ( Дмитро Євстафович Бушулян) – жив у Кам’янському до останніх днів життя, Ліда Бушулян (Лідія Євстафіївна Фоля) – жила у Кам’янському до останніх своїх днів життя та працювала вчителем Кам’янської середньої школи.
Трохи пізніше було зроблено ще одне фото у 1938 році у будинку друзів дитинства Платона – Ліди та Міті Бушулян. На фото Платон перший ліворуч тримає на руках кішку, поруч Іван Боцу, наступний Митя Бушулян, двоюрідний брат Мирона – Жорик, який згодом переїхав до Румунії, Ліда Бушулян (Лідія Єфстафіївна Фоля) та посередині бабуся Бушулянів Ліди та Міті – баба Іона.
Інший син Івана Васильвича – Віталій Пославський був великим землевласником на землях якого росли виноградники. Його землі розташовувались в межах сучасної «Руської річки» у північній стороні села. У 50-х рр. жителі Ташлика побудували дамбу та перекрили русло річки Ташлик. В результаті землі Пославського Віталія були затоплені і на їх місці утворився ставок, який в народі почали називати ставком Віталія. З роками ця назва почала виходити з ужитку місцевих жителів і ставок отримав нову народну назву «Руська річка» від назви північної частини села, яка в народі називалася «руський край».
Доля Віталія склалася так само як і доля його брата Миколи та багатьох інших заможних ташликчан, які з приходом совєтів стали неугодними новій владі і були відправлені у заслання як вороги народу за наказом Сталіна.
Наймолодший син Аркадій запам’ятався старожилам дуже неординарним випадком. Аркадій вбив румунського жандарма (скоріш за все убивство було неумисним) і декілька днів переховувався у церковній сторожці. У цей час румуни обшукали все село у пошуках Аркадія і коли все ж-таки знайшли його, то не пожаліли. Його забрали у славнозвісний підвал жандармерії, в якому систематично румуни знущалися з ташликчан за найменшу непокору, щоб утримувати село в залізних руках. Там над сином священника Пославського румуни знущалися цілу ніч, а на ранок він помер.
В родині Пославських була ще одна дуже важлива людина, яку вони вважали членом родини – це няня Анюта (1873-1960 роки життя). Вона виняньчила два покоління Пославських: Миколу Івановича у 1893 – 1896 роках та його сина Платона у 1928 – 1931 роках. Анюта була монахинею, що числилися при церкві.
Інтернет-видання Бессарабії
