39-річний мешканець Білгород-Дністровського Віктор Осіпов познайомився з війною у 2015 році. За девʼять років він пройшов шлях від стрільця та помічника гранатометника до командира гармати у військовій частині А4217. Під його керівництвом жоден солдат розрахунку не був вбитий і не отримав значного поранення – розрахунок Віктора вважався одним з найточніших в артилерійській частині. Але війна забирає найкращих…27 грудня 2023 року у зоні бойових дій його серце не витримало щоденних надзвичайно жорстоких обстрілів і зупинилося. Так для нього закінчилася війна…
Сестра загиблого воїна Тетяна Деркач розповіла інтернет-виданню “Махала” яким був її брат, що він любив та як ставився до своєї робити.
“Тиждень тому прийшла на його могилу, а там біля нього рій бджіл на квітах. Початок березня, а вони гудуть, кружляють. Всюди тихо, а біля брата бджілки працюють, жужжать. Послухала…” – поділилася Тетяна. І, мабуть, така зустріч не випадкова – адже Віктор був дуже завзятим та працьовитим чоловіком.
Народився Віктор в багатодітній родині Осіпових 20 жовтня 1984 року в міцній працьовитій сімʼї.
“По маминій лінії ми потомки аккерманських і чаїрських рибалок. Дід і прадіди (всі тутешні, з Бессарабії) були українцями, потомственими рибалками, які змалечку вчилися приборкувати водну стихію Дністровського лиману і Чорного моря. Дід наш, Тараненко Ілля, був капітаном каюка і морської чайки. Все робоче життя провів, як тут казали, “на воді”. Рідний дід по батьківській лінії – Пігулевський Володимир – уславлений білоруський Герой, ветеран Другої світової війни, відомий у Білорусі знятими про нього документальними стрічками, численими інтерв’ю, статтями в газетах. Він з 18 років пройшов всю страшну війну кулеметником, мав два найвищі солдатські ордени. І, якби нагородили третім, то мав би звання Героя радянського союзу (тоді для простого солдата, щоб мати таке звання, були потрібні ці три ордени). Ще мав “орден Красной Звезды” та два ордени ВОВ. Не кажужи вже про медалі, яких на кітелі було аж до колін. Його батько, наш прадід, Пігулевський Микола, теж був ветераном Другої світової війни. Про нього написано у 12 томі Білоруської енциклопедії, у яку він увійшов, як засновник оперного мистецтва БССР, солист Мінської опери та заслужений діяч мистецтв Білорусі. У минулу війну був військовим перевізником: доставляв американську техніку для фронта через Кавказ. При німецькому нальоті літаків один з вантажів був розбомблений, а він поранений. Далі пройшов фронт кулеметником від нашого Рівного до Відня. Також мав багато орденів та медалей”, – поділилася історією родини Тетяна.
“Мої спогади про Вітю від самого його народження. Я знаю все. Яким він був і яким Героєм став.
Три хлопчики, три брати, яких я няньчила від народження, виросли на моїх очах. “Танюша, розкажи казку” – і щовечора я сідала біля їх ліжечок і розповідала казки. Звісно що це були казки про трьох богатирів з їх іменами. І вони, зачаровані, затаїв подих, слухали ці казки. З середини кожної приходилося для них вигадувати щось нове, зважаючи на таку увагу і їх любов до казок. Такі замріяні вони і засинали…
Я була тоді дівчинкою, їх Танюшею. З ними, у їх няньках, з пелюшками, з колясками, сосками, казками, пройшла і моя юність. Я не знала ні дискотек, ні дівочих розваг, бо я цих трьох малих дуже любила. І вони мене любили. І ця взаємна любов, яка пройшла крізь наше життя, триває досі, тільки тепер без мого братика Віті, за яким нескінченно сумую..
Їм, малим братам, була потрібна моя увага, допомога їх батькам і нашій любій чарівній бабусі – берегині нашої родини. І я без жалю дарувала їм свій вільний час”, – розпочала свою розповідь сестра загиблого воїна.
Тетяна розповіла, що Віктор з дитинства був дуже цікавим хлопчиком. Він обожнював фантазувати, читати, займався бальними танцями.
“Ми часто з ним гуляли до лиману, або до фортеці. Тримаючи його маленьку ручку у долонях, ми ходили і постійно про щось розмовляли. Він був розумним і допитливим, розпитував про різне у світі, а потім знову, і знову верталися до казок, які він підростаючи вже сам нарешті навчився складати. Пригадую, коли цей маленький 4-5-річний хлопчик переповідав мені, вже студентці, свої версії казок, у мене іноді перехоплювало дух від ідей способів знищення Змія Горинича, від несподіваних розв’язок, які він придумував, від його яскравої уяви. Декілька казок його навіть записала в зошит напам’ять, бо ніколи таких поворотів сюжету не чула в жодній казці”, – розповідає Тетяна.
Віктор добре навчався в школі, але лише завдяки природним здібностям. Особливого ентузіазму не було до жодного з предметів. Після закінчення школи життя Віктора склалося, як і в багатьох людей – служба в армії, навчання, одруження, народження сина. Хлопець здобув юридичну освіту. Форму навчання для себе обрав заочну, адже потрібні були гроші на утримання родини. Саме так його життя привело в прикордонний загін.
“На жаль, перший шлюб виявився невдалим. Молодість, недостатність мудрості, досвіду, зайва емоційність, категоричність, невміння прощати – все це зруйнувало шлюб. Для нашої родини, а особливо для Віктора, той час був непростим. Він дуже переживав, бо безмежно любив свого маленького сина Юрочку. Робив помилки, звісно. Але у роки, які Віктор був на війні, перша дружина Тетяна спілкувалася з ним. Їм вдалося налагодити добрі відносини заради сина. Емоції вщухли, а життя пішло далі”, – розповіла Тетяна та показала на підтвердження своїх слів скриншот листування Віктора та його першої дружини за декілька тижнів до смерті.
Через певний час після розриву Віктор зустрів свою другу дружину, яку теж звуть Тетяна. Вони одружилися та створили міцну родину, а Віктор зміг стати справжнім батьком двом синам Тетяни. В родині завжди панувала любов, повага та підтримка.
Після здобуття вищої освіти та завершення контракту з Держприкордонслужбою Віктор працював на великому заводі юристом. А потім Росія анексувала Крим та розпочала бойові дії на Донеччині та Луганщині. У 2015 році Віктора мобілізували. І з того самого часу чоловік перебував на передовій.
“Він дуже пишався собою, як Воїном. В ньому жив дух великого Воїна. А як же інакше, якщо він виріс на казках про доблесних захисників своєї землі. Він онук і правнук Героїв-орденоносців Другої Світової війни. Це генетика!” – ділиться Тетяна.
За девʼять років роботи у силах оборони здоровʼя Віктора звісно дуже підірвалося. Адже під час служби майже не було вихідних, і навіть у відпустці йому доводилося працювати.
“Віктор усвідомлював ще при житті, що він Герой. Це треба було бачити, як він заходив додому у відпустку! Воїн! Лев! Очі тільки видавали велику втому. Він багато років недосипав, бо особливості служби були такі, що прокидатися треба було до 5 години ранку. Щоденно! А вночі бути на зв’язку зі своїми підлеглими, які чередуються у службі. Приходили пізно і накази. На сон критично не вистачало часу. Тому за 9 років його міцне здоров’я дуже підірвалося. У години безсоння, по ночах він мені дзвонив і ми довго спілкувалися. Розповідав про своє буденне життя, а я слухала і не розуміла, як можна там вижити, в тих умовах, коли біля тебе падають снаряди, а ти вжимаєшся гуртом з побратимами в землю у бліндажі і гадаєш пронесе-не пронесе… А воно все дрижить і вибухає поряд, підбираючись все ближче – отвєтка ворога. Ми всі знали, який він справжній. Бо на цій жорстокій війні проявив такі чоловічі якості, які є еталоном честі, мужності, сміливості, чоловічої гідності!” – ділиться спогадами сестра загиблого.
Тетяна зазначає, що її брат жодного разу не скаржився на свою роботу. І як би важко не було, які б випробування не готувала доля для нього і його побратимів, він жодного разу не думав про те, аби залишити службу не закінчивши війну.
“Він був командиром. І таким командиром, що може бути прикладом наслідування для всіх: справедливим, не бюрократичним. Завжди поряд зі своїми підлеглими. А вони, своєю чергою, його розуміли, дуже поважали, цінували його досвід. А тут, вдома на Одещині, рідні щоденно чекали від нього усміхнений смайлик. 9 років! І лише отримавши його “жив здоров”, вспокоювалися, робили свою роботу і жили далі. Переживали і одночасно пишалися ним”, – ділиться Тетяна.
За дев’ять років служби у ЗСУ був нагороджений бойовими медалями від Міністерства оборони та ВМС України, мав особисту подяку від Командувача ВМС.
Бути в епіцентрі постійних вибухів не просто. Безсоння, постійний недосип, це при тому, що і без того недовгий сон постійно переривається розмовами по рації та доповідями підлеглих військових. Для того, щоб не зійти з розуму і жити в такому режимі довгі роки треба мати міцні, як залізні троси, нерви, а ще мати духовний стержень – серцевину всієї суті Людини, її основу…
Саме тому у вільний від роботи час, перебуваючи в окопах, Віктор бісером вишивав ікони.
“Вишивка бісером була для Віктора не просто хобі, вона давала йому душевний спокій, в якому плекалися мрії про мирне життя, будувалися плани на майбутнє. Техніку вишивки він засвоїв ще до повномасштабної війни. За своє життя вишив дуже багато ікон. Його роботи наразі є не тільки у нього в будинку, а і роз’їхалися по багатьох містах. Віктор їх вишивав та дарував друзям, рідним та близьким людям.” – ділиться Тетяна. Вона бережно зберігає ікону-подарунок від брата й сьогодні.
Коли його побратими заходили до нього під час вишивання, та щось емоційно доповідали, Віктор їм завжди казав: “Тихо, тихо, тихіше, пацани, тут не можна кричати і лаятися. Тут вишивається ікона”. Так казав їм Віктор, і хлопці з розумінням одразу збавляли тон, бо з повагою ставилися до занять командира.
Останню свою ікону Віктор не встиг закінчити.
“Це була ікона “Споручниці грішних”. Втім, Матір Божа була свідком, того що Воїн із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави та до останнього подиху був вірний присязі українському народові та Україні. Бо немає більшого подвигу, більшого прояву любові до Бога, до ближнього, ніж пожертвувати життям за друзів своїх, за рідних, за країну свою. Так стають Воїнами-янголами у Війську Небесному!” – розповіла Тетяна.
На офіційному сайті Президента України родина Осіпових створила петицію з проханням надати воїну звання Героя України посмертно. На сьогодні її підписало понад 23 тисячі осіб з 25 тисяч необхідних. До завершення прийняття голосів залишилося три тижні.
“Ми займаємося цим не заради грошей! Полеглих Героїв тисячі, і коштів у держави немає. Але якби їх нам колись в майбутньому і вручили, то з самого початку, у січні, на сімейній раді ми вирішили, що всі кошти, у разі присвоєння Віктору високого звання Героя України (посмертно), ми би направили на нужди підрозділу ЗСУ, у якому ніс службу брат. І ми б обов’язково зробили це відкрито”, – каже Тетяна. Вона вірить, що колись настане день, коли Президент “підніме” всі підписані в Україні петиції й присвоїть всім полеглим воїнам Почесні звання, на які вони заслуговують.
“Не зараз, а колись! Але це обов’язково станеться. Ми віримо!” – додає Тетяна.
Підтримати родину Осіпових та підписати петицію можна за посиланням. Таким чином можна віддати останню шану мужньому воїну, який віддав своє життя заради вільного майбутнього України.
Інтернет-видання Бессарабії
