Інтернет-видання Бессарабії

Віктор Ченуша: людина, без якої не можна уявити культурне життя міста Кілія

11 Жовтня 2024 15:24
Валерія Толстих
Віктор Ченуша: людина, без якої не можна уявити культурне життя міста Кілія

Щоранку серед зелені міського скверу, брязкаючи ключами, відчиняє двері Кілійського історико-краєзнавчого музею темноволосий чоловік. Кілійці впізнають фігуру здалеку, гості міста з цікавістю розглядають його строкатий головний убір. Це Віктор Павлович Ченуша, людина, без якої неможливо уявити культурне життя Кілії. Для школярів це поважний директор музею, для людей 90-х – обличчя міського телебачення. А ще депутат, журналіст, актор, культурний діяч. Щоб дізнатись більше про шлях Віктора Павловича, журналістка видання завітала до музею. 

“Ми змінювалися, але залишалися собою”

Віктор Ченуша закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Але мріяв про акторське життя, поки в душу не запала фраза матері одного з однокласників: “Знаєш, а я чомусь тебе бачу в журналістиці”. Вирішив спробувати. Хоча не обійшлось без пригод – запізнився на творчій конкурс. Після закінчення університету першою була робота на радіо, далі – в газеті “Дунайська зоря”. 

Як зараз памʼятаю, о 6:15 ранку сів біля мікрофону і сказав: “Говорит Килия. Доброе утро, товарищи”.  

Далі райком партії вирішив додати в культуру “свіжу кров”, і його призначили на посаду завідувача відділу культури. Пригадує, що було дуже важко, адже майже все вчив на ходу. Життя складалось так, що кожні чотири роки доводилось міняти роботу.

Пройшли чотири роки в культурі – я пішов на вільні хліби. Потім повернувся на радіо, запросив всесильний тоді райком партії, вся сила і влада була в райкомах. Стало цікаво, чи зможу я, чи потягну телебачення, створивши з нуля. Створив. Дуже було непросто, тому що тоді була гіперінфляція в 90-ті роки, гроші обезцінювались кожен день. Сьогоднішня сума завтра вже перетворювалась у дрібничку. Але телебачення вийшло, був творчий конкурс на заміщення посад кореспондентів, дуже цікаві люди прийшли. Ми зуміли зробити з ними досить багато”.

З теплом пригадує колег, товаришів, просто цікавих людей, які траплялись в різні моменти життя. Говорить, що йому щастило на особистостей, що залишали позитивний слід. За часів роботи на радіо вдалось попрацювати з Василем Лановим, Євгеном Догою, Михаєм Долганом, космонавтом Георгієм Береговим. Радіє, що завдяки роботі на телебаченні зміг відкрити нові імена.

Коли підійшов час пенсії, Віктору Павловичу запропонували посаду директора музею. За час його роботи фонд музею збільшився майже вдвічі. Разом з відділом культури запровадили новий формат екскурсій – театралізована прогулянка вечірньою Кілією. 

Я так подумав, що для пенсіонера очолити музей – саме те. От і працюю тут вже понад 10 років. Робимо нові експозиції та нові незвичні екскурсії. Така цікава форма роботи, але я спочатку був проти неї, чесно скажу. Люди на ці екскурсії приходять у дуже великій кількості – 60-70 осіб.  Вечірня Кілія – це зовсім не та, що вдень, вона має свою цікавинку. Історичні постаті виходять до нас, оживають, люди можуть з ними спілкуватись. Правда, спілкується мало хто, а от фотографуватись – це залюбки”.

Напередодні святкування Дня міста жителів у місцевих ЗМІ заінтригували відеоролики “Кілія. Стежками історії”, у яких Віктор Павлович знайомить глядачів з важливими історичними подіями, особистостями та будівлями міста. Це спільна робота Кілійського історико-краєзнавчого музею та відділу культури та туризму. Каже, що побоювався, як би цей проєкт не став на заваді екскурсіям, бо ж глядачі все дізнаються з відео. Але потім зрозумів, що історія Кілії настільки обʼємна та багатогранна, що це піде лише на користь.

“Хтось побачить в інтернеті наші сюжети й прийде на екскурсії, захоче дізнатися ще більше про місто, в якому долею судилося жити людині. Головне, щоб війни не було. Раніше ми підіймали тост, щоб не було війни. Це було майже жартом, але життя показало, що не кожен жарт таким і є. Війна дуже страшна, вона заважає нормальному спілкуванню між людьми. Пройде і це. Все буде добре”. 

“План один – жити”

Розкажіть про свій талант писати вірші, на які накладають музику, і з яких виходять чудові пісні. У вас це було з дитинства, з підліткового віку?

Ну хто в підлітковому віці не пише вірші? Пишуть всі. Не у всіх виходить, у мене теж не виходило. Потім в університеті був такий поштовх. Ми займались у другу зміну, і ввечері була дуже сильна гроза. Я просто сів, каюсь, на лекції, і почав писати. І щось виходило, щось не дуже.

Як народилась ідея тексту про Кілію?

Спочатку був такий задум, що ми беремо музику Сергія Танчинця, і на цю музику я писав вірші. Але потім наш Юрій Шевченко сказав: “А чим я гірший? Я теж можу написати музику”. І написав музику, яка, на мою думку, ідеально поєдналась зі словами й зробила їх не текстом, а віршами. А потім, коли заспівали цю пісню, пішли далі, стало ще цікавіше.

Впродовж розмови Віктор Павлович зізнається, що зараз майже не пише для ЗМІ та займається творчістю. Сміючись, посилається на лінь та додає, що лінь – рушій прогресу та дозволяє створити щось абсолютно нове. 

Як, на вашу думку, змінилася журналістика?

На мій погляд, журналістика нині більше думає про гроші, заробітки. Ми свого часу працювали не те щоб на ентузіазмі, але, погодьтесь, що зарплата 105 рублів – це не ті гроші, за які можна було дозволити все. Зараз взагалі хтось пише про людей? Журналістика загубила людину, на мою думку. Ми пишемо про високу політику, не розбираючись в ній. Людей потрібно бачити. Абсолютно за всіма подіями. Хтось це почав, хтось це придумав, хтось це зробив.

Чим саме приваблює вас історія рідного краю?

Де ще влади мінялись з неймовірною швидкістю?! Де були молдовани, турки, українці, росіяни? Люди, які творили історію, які залишили свій слід в історії, тут, у нас, їх дуже багато. 300 років у нас були турки – ми залишились православними християнами, залишились українцями, ми зберегли мову. Ми пронесли її через віки. За 300 років повинно було щось змінитися? Ні. Ми змінювались, але залишались собою.

Які маєте наразі плани?

План один – жити. А це означає працювати, щось робити нове, цікаве, незвичайне. Планів насправді дуже багато, хочеться перетворити музей на щось більш сучасне. Хоча осучаснення історії – досить суперечлива тема.

Як і кожному українцю Віктору Ченуші дуже болить війна. Зізнається, війна не дає жити на повну, творити, працювати. Каже, що знаходить сили та підтримку в родині. Він – батько трьох дочок, та вже встиг стати прадідом. З гордістю розповідає про свою 98-річну матір, яку вважає головою в родині.  

Щоб стати трохи ближче до історії півдня Бессарабії, радимо завітати до Кілійського історико-краєзнавчого музею або на вечірню екскурсію. Віктор Павлович допоможе зануритись в минуле, щоб сьогодення хоча б на годину не здавалось таким похмурим.

Фото з особистого архіву Віктора Ченуші.

Поділитись
Зараз читають