Вдавдину жінки не копали колодязь. І не тільки тому, що це фізично важка праця, але й тому, що з цим були пов’язані традиції, які обмежували участь жінок в цьому процесі.
Наприклад, жінці не можна заглядати в невикопану криницю. І досі можна почути від копалів: «Доки не викопаєм криниці, щоб жінки й близько не підходили. Інакше може піти плавун, обсипатися земля, кільце тріснути. Тоді той, хто копає, піде під воду».
Така традиція у гагаузів існує і досі, це підтвердила директорка обласного центру гагаузької культури в с.Виноградівка Болградської громади Ольга Кулаксиз. Жінки були присутні лише тоді, коли робота закінчувалася і майстрам мали віддячити за їх роботу.
“Існувала традиція, що після того, як колодязь викопаний, воду діставали відром, яке прив’язували до тканини. Вона мала бути такої довжини, яку глибину мав колодязь. Потім цю тканину ділили між тими, хто займався роботою. Найбільшу довжину отримував головний майстер. Також всі, хто займався колодязем, отримували у подарунок відро, кружку і калач”, – розповіла Ольга Кулаксиз.
Колодязь був святим місцем, бо вода – це життя. Особливо цінувалася вода в посушливій Бессарабії, де кожен колодязь був важливий. Викопати його у себе на подвір’ї могли не всі, бо коштувала ця робота дорого. Найчастіше сусіди робили це разом, вскладчину.
Саме чоловіки приймали рішення, де та коли копати колодязь. Жінки до цього процесу не допускалися. Але мешканка села Виноградівка Болградської громади Валентина Родіонівна Булгар з мамою Анастасією Георгіївною змінили ці традиції.
Ця жінка взяла на себе відповідальність за те, щоб у селі Виноградівка з’явився колодязь та не де-небудь, а біля сільського кладовища. І втілила ідею в життя. Сьогодні всі, хто приходять на могили рідних, зупиняються біля колодязя, беруть воду, поливають квіти і дерева, згадують добрим словом Валентину Родіонівну та її маму, якої вже немає на цьому світі. Чому вони прийняли таке рішення і що цьому передувало.
Грудень 1988 року назавжди запам’ятався всім членам родини Булгар. Валентина та два її брати Ілля та Микола біля міста Білгород-Дністровський потрапили в автотрощу. Всіх у важкому стані, з численними переломами і травмами, перевезли до місцевої лікарні. Згодом одного з братів відвезли в Одесу, іншого брата за місцем проживання доставили до Молдови, а Валентина залишилася в лікарні, бо не була придатна для транспортування. Тут їй зробили операцію і буквально зібрали по частинах її ноги.
Мама, коли дізналася про аварію, в яку потрапило троє її дітей, поїхала в лікарню, а, повернувшись додому, пішла до церкви. Довго молилася і благала Бога про допомогу. І дома перед великою іконою обіцяла: якщо діти піднімуться, то створить диво – зробить колодязь для всіх людей.
«Бог почув мамину молитву. Ми одужали, відновилися. І мама сказала нам про обіцянку перед іконою. Я тоді була одна і відповіла мамі, що сама зберу гроші і зроблю колодязь, бо у братів сім’ї, діти, багато клопоту. Почала збирати гроші. У мене на це пішло декілька років. І в 1997 році я вирішила, що вже можна починати», – згадує Валентина Родіонівна.
Це було щось неймовірне – жінка буде робити колодязь. Та такого ніколи не було в селі. Одні поставилися скептично, але переважна більшість односельців підтримали намір жінок родини Булгар. Тим більше в селі добре знали Валентину Родіонівну – сильну, самодостатню і цілеспрямовану жінку, яка ніколи не покладалася на чоловіків, а всі питання вирішувала сама.
В ті роки треба було заручитися підтримкою місцевої влади. Валентина Родіонівна звернулася в місцеве сільгосппідприємство до Іордана Банєва і в сільську раду до Михайла Адама. Стали вибирати місце для колодязя. Їй пропонували багато різних варіантів в різних частинах села, але вона настояла, що колодязь буде саме тут, біля кладовища.
Навіть тодішнього керівника Болградської санепідемстанції треба було привезти на місце і переконати, що колодязь має бути тут. У той час Валентину часто бачили за кермом її «Ниви». Вона не тільки возила на місце керівників, а й їздила до сусідньої Молдови, домовлялася про кільця для колодязя та іншу роботу. У Валентини була мета, до якої вона йшла. І люди бачили її цілеспрямованість, підтримували, допомагали.
Так, тодішній голова сільгосппідприємства порадив купити кільця для колодязя в Молдові, він допоміг перевезти їх через пункт пропуску на кордоні. Також Валентині порадили звернутися до власника машини, яка риє колодязі, в селі Етулія в Молдові. Разом з завідувачем гаражем сільгосппідприємства Федором Кулаксиз перевезли машину в село і згодом розпочали рити.
Валентина Родіонівна зробила велику підготовчу роботу, яка не кожному чоловіку під силу. «Не шкодувала ні сил, ні часу, ні грошей. Так мене захопила ця справа», – згадує Валентина. Підтримкою в усьому була мама, а ще багато небайдужих мешканців і мешканок села Виноградівка.
«Розпочали роботи наприкінці квітня, дуже поспішали. Хотіли встигнути до поминального дня, який проходить через тиждень після Пасхи. В цей день багато людей приходить на кладовище на могили померлих родичів. Після того, як вирили колодязь, почала шукати майстрів, щоб його облаштувати. Знайшла їх в селі Кубей. Вони зробили дах, обклали плиткою горловину. І 5 травня ми були готові до відкриття. Цей день я запам’ятаю назавжди», – розповіла Валентина Родіонівна.
Біля колодязя зібралося багато людей, приїхали і керівники району. Священник освятив воду. Це було справжнє свято, яке закінчилося спільною трапезою. За гагаузькою традицією в цей день у селі готували і куштували обрядову страву – курбан з молодого баранчика.
«Я сказала, що колодязь – це подарунок людям від нашої родини. Я стояла, а люди все підходили до мене, дякували. Багато добрих слів почула в той день. І було так приємно. А ще тому, що ми змогли це зробити», – розповіла Валентина. І додала, що багато хто допомагав їй в цьому – чоловіки приходили облаштовувати колодязь і прилеглу територію, жінки готували для них, разом з ними і мама Валентини – Анастасія Георгіївна, яка випікала домашній хліб, щоб нагодувати працівників смачненьким.
«У мене дуже мудра мама була. Вона завжди казала – не клади всі гроші в одну кишеню. Залиш після себе щось людям. Ось після неї залишиться цей колодязь, бо це її ідея була, а я організовувала, платила за роботу», – каже Валентина.
Всі ці роки Валентина Булгар опікувалася колодязем. Два роки тому знову власним коштом зробила реконструкцію. Майстри замінили дах, який встановили на підпорки, викладені з червоної цегли, обклали колодязь новою плиткою.
Він користується попитом. Тут добрий притік води. І навіть в посушливі літні місяці, коли багато криниць у селі просто висихають, тут завжди є вода. Її беруть для поливу городів, несуть на кладовище, поливають дерева та квіти.
«Є у мене мрія зробити благоустрій території навколо, замінити і відремонтувати стіну біля кладовища, тумбу на місці прощання. Думаю над цим», – поділилася планами пані Валентина. Сподіваємось, що і цим планам судилося збутися.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Інтернет-видання Бессарабії
