12 років тому Олена Дроздовська з Одещини побачила на сільському базарі козеня: малесеньке, біле, з милими вушками. Тоді вона не змогла пройти повз, а тепер у неї 100 кіз — і ще багато планів попереду.
Сімейний козиний бізнес жінка розвиває завдяки державній дотації та власній любові до тварин. Про те, як випасає кіз у будь-яку погоду й проходить 10 кілометрів, про чорну козу Сметану й омріяний маленький Прованс на Одещині Олена Дроздовська розповіла ШоТам.
Мій будинок стоїть у центрі села Ясенове Друге, а за 20 метрів базар. 12 років тому одна жінка не могла продати біленьке козеня породи ламанча. Таке гарнюче те козеня! Я купила його для доньки, коли їй було 3 рочки. Донечка з козеням так і не гралася, а я викохала його. З тих пір кози у мене постійно. Працювала вчителькою зарубіжної літератури й української мови, і заробітку не вистачало, тож кізоньки та їхнє молоко виручали.
Потім захотіла робити щось більше й вирішила стати головою рідного села, і з другої спроби я таки це зробила. Та навіть під час цієї роботи мала 5 кіз. Так пропрацювала 5 років, а після реформи децентралізації ще рік була старостою.
Після звільнення вирішила більше часу присвячувати козам, тож зараз моє хобі переросло в заробіток. Молоко я не продаю, натомість роблю з нього бринзу — виходить екологічно чистий продукт.
Молочна продукція в селі — не новинка та не дефіцит, тому односельці не дуже активно купують у мене. Є декілька поціновувачів, але в основному продаю свої сири в Одесі на Привозі.
Коли починала, то не думала про проблеми козиного бізнесу чи що буде далі. Я захотіла та зробила — це такий мій девіз по життю. Але з божою поміччю і моєю цілеспрямованістю я вірила, що все вийде на 100%.
Свою справу я зареєструвала в листопаді 2021 року. Знайшла інформацію, що коли відкриваєш сімейне фермерське господарство, то держава може допомагати грішми — йшлося про 1000 гривень на одну козу. Тож я оформила 60 кізочок, відповідно держава дала 60 тисяч гривень. На ці кошти закупила їжу для кіз, частково залишила на покупку молодняка. У 2022 та 2023 роках такі програми були закриті, але я чула, що у 2024 році їх мають відновити. Стежити за можливостями для аграріїв можна на порталі Державного аграрного реєстру (ДАР).
Моя ферма розташована в сусідньому селі Гвоздавка Друга. Мене по-дружньому пустили на територію вцілілої колгоспної ферми, тож за оренду не плачу. Тут є достатньо просторі приміщення та велика територія для випасання моїх кізоньок.
На початку в мене було 25 дійних кіз, а всього 60 голів молодняка. За 2 роки вже маю 100 кіз, і 80 з них дійних на весну буде. У моєму стаді є чотири породи кіз: зааненські, ламанча, нубієчки й альпієчки. Кожна з них особлива, має свої переваги й недоліка. Наприклад, зааненські дають більше молока, але воно менш жирне, а нубієчки навпаки — молоко від них більш жирне, але його менше. Мої кози на м’ясо не йдуть, бо таких тваринок нереально забивати — вони ж як діти малесенькі! Тому мої кізоньки тільки молоко дають.
Не у всіх 100 кіз є клички, бо вони не даються просто так — дивимося, який характер, і так підбираємо.
Але десь 40 кізоньок мають чудові імена: Няша, Фієста, Краля, Бусюся, Адріана, Мотя, Маланка тощо. Маю Сметану — це чорна коза, одна з тих, яких мені привезли з Миколаєва, бо вони страждали через обстріли. Та я їх не лише за кличками розрізняю, а й за вименем — отак вони йдуть, і я безпомилково скажу, яка то коза.
Я не зоотехнік і не закінчувала ветеринарного, в моїй сім’ї кіз ніколи не було. Всього вчилася сама. Думаю, що перш за все має бути саме любов до цих тварин, бо кізонька не така проста, як здається: і в лікуванні, і в поведінці.
З господарством справляюся майже одна, бо поки не можу дозволити собі найняти робітника. Тож дою сама, електропастух випасає, а родина допомагає з сінокосом.
Війна прийшла неочікувано для мене, моїх кізочок і всієї України. Вона порушила мої плани на розвиток справи, бо в березні 2022 я мала отримати від держави позику — мільйон гривень на розвиток сироварні. За 10 років я б мала віддати цю суму, та я готова була ризикнути й створити нову справу. Так я б могла надати робочі місця односельцям.
Таке страшне слово «війна» всіх нас змусило об’єднатися, діяти по-іншому й допомагати. Тож подумала: чим я можу допомогти військовим? Звісно, своїм продуктом! Коли приїздили волонтери, моя бринза була й на першій лінії — я її у відеречках засолювала та передавала.
Мої кози постраждали від війни: стали тихі, а деякі втратили малят. У перші два тижні погано їли. Зараз уже звикли, хоча коли є прильоти в області, то вони відчувають: прищулюють вушка, присідають.
Тоді зрозуміла, що кізоньки не лише дають смачні продукти, а й проявляють силу духу та витримку. Кормів було обмаль, і тому я щодня, незважаючи на хуртовини, дощ чи мороз, ішла раненько й пасла своїх кізоньок.
Проходила й 10 кілометрів на день — це добре для здоров’я. Для мене кози — і заробіток, і антистрес. На початку вторгнення вони допомогли не втратити себе та відновитися через працю.
Молочний продукт, який найкраще в мене виходить — бринза. Я, мабуть, і з заплющеними очима її зроблю. Та це не було одразу — мабуть, літрів 300 молока зіпсувала, поки навчилася.
Є в мене мрія — варити тверді сири. Пробувала робити качотту, лавандовий сир 3-місячної витримки, сулугуні, моцарелу. Також хочу витяжні сири навчитися робити — для цього багато читала й шукала курси в Україні. У нас є Школа сиру Тетяни Дядечко — там можна пройти курси онлайн. Цьогоріч я не потрапила на програму, але все попереду.
Коли в людини є мрія, вона перетворюється на ціль. Я мріяла про кізочок — вони в мене є, а тепер у мене ціль — створити сироварню та робити лавандовий сир.
Лаванду я вже посадила, тут навіть можна зробити маленький Прованс на Одещині. А ще територія дозволяє зробити полонину: тут є й гори, і яри, і вода. Можна висадити смереки, сосни, і в зимовий період створити такий чудовий край.
Постійно шукаю можливостей для козиного бізнесу, подаюся на конкурси та гранти. Я хочу, щоб люди знали — це все реально. Завдяки державним програмам я отримувала і селітру, наприклад. Можливостей є багато, тож продовжую заповнювати заявки.
Не бійтеся свої мрії втілювати в життя. Коли робиш перший крок, якась невидима сила веде тебе вперед. Вірю, що все це можна робити тільки з любов’ю, тому любімо одне одного й насолоджуймося тим, що ми українці.
Інтернет-видання Бессарабії
