У селі Долинське Ренійської громади живе жінка, яку всі, від малого до великого, поважно називають тільки на ім’я та по батькові. Марія Іванівна Чебану – колишня художня керівниця Долинського Будинку культури, людина, яка чверть століття віддала справі, що стала сенсом її життя. Разом зі чоловіком Миколою Дмитровичем вони вже 60 років є зразком сім’ї, де панують любов, взаємоповага і розуміння. Її історія – це розповідь про справжнє покликання, велику любов і родину, яка стала головною опорою в житті. Про жінку, яку в селі називають берегинею традицій, в матеріалі інтернет-видання «Махала».
Одного ранку багато років тому Марія Іванівна йшла на роботу. Назустріч їй вийшла літня односельчанка.
«Доброго ранку, Маріє Іванівно. На роботу? Ой, а що ж це ти одна йдеш, а Микола Дмитрович де? Невже посварилися?», – занепокоїлася вона.
«Ні, що ви, він трохи затримався вдома», – заспокоїла її Марія Іванівна.
«Що ж не почекала його? Не треба вам нарізно ходити – люди не зрозуміють», – порадила жінка.
Ця коротка розмова багато говорить про подружжя Чебану. Для жителів села Долинське їхня сім’я завжди була зразком для наслідування. Вони весь час разом – на роботу і з роботи, ніхто ніколи не чув, щоб один з них неповажливо відгукнувся про іншого, щоб один з них підвищив голос на іншого. Від них виходить атмосфера любові і доброзичливості. Виростили четверо дітей – три сини і доньку, мають шестеро онуків. І все це – в любові та злагоді.
Їй було всього сімнадцять, коли після закінчення торгового технікуму повернулася в рідне село Долинське. Але довго працювати продавцем не довелося: її примітив Микола Чебану – вже досить дорослий на той момент і готовий до створення сім’ї. Він, не роздумуючи, покликав юну красуню заміж – поспішав, щоб ніхто не перехопив. Не заспокоївся, поки не дала згоди.
До 22 років у Марії було вже троє дітей, тому про роботу мови не могло бути. Чоловік, що працював директором Будинку культури, сам забезпечував сім’ю. Але коли діти трохи підросли, Марія заявила чоловікові, що теж хоче працювати, соромно вдома сидіти.
«Ну, тоді йди до нас у Будинок культури художнім керівником. У нас якраз вакансія є, і претендентів немає. Ти ж людина талановита: і співати, і танцювати можеш, брати участь у художній самодіяльності та й я завжди буду поруч, допоможу», – запропонував дружині Микола.
Марія спочатку здивувалася такій пропозиції. Потім подумала: а чому б і ні? Тим більше, що чоловік буде поруч, а він людина надійна, завжди готовий підставити плече. І вона погодилася.
Це було в грудні 1978 року, якраз напередодні новорічних свят. У цей період у будинках культури роботи непочатий край – новорічні «вогники», шкільні ранки тощо. Так що молодому співробітнику часу на розгойдування й поступового входження в нову справу не було, довелося, як кажуть, кинутися з місця в кар’єр.
Трохи пізніше їй довелося поїхати в Одесу на курси організаторів клубної роботи, після закінчення яких вона вже зі знанням справи займалася постановкою танців, підготовкою вокальних, у тому числі спортивних, номерів, створенням ансамблів, організацією агітбригад.
Робота так захопила, що Марія незабаром зрозуміла – це і є її справжня справа. Правда, іноді все ж долали сумніви. Дивиться, бувало, як односельці вранці поспішають – хто на поля, хто на ферми, їй ставало ніяково від того, що вони з чоловіком поспішають у клуб. Взимку в дощ і сніг, а влітку в спеку, в основному, по ночах йдуть на свою роботу. Навіщо? Кому це треба?
Але коли по святах у переповненій залі сільського Будинку культури вона зі сцени бачила, як піднімають настрій жителям села виступи самодіяльних артистів, який заряд бадьорості дають їм, розуміла, що їхня з чоловіком робота важлива і потрібна людям.
Вона навіть не очікувала, що в ній є стільки творчої енергії. Двері сільського Будинку культури завжди були відчинені, у ньому постійно кипіло життя, йшли підготовки до вечорів, концертів. Вона найбільше боялася рутинності в культурній роботі, тому гостро реагувала на новації, переймала їх. Намагалася якнайбільше молоді залучити до участі в художній самодіяльності. Ходила в школу, домовлялася з учителями про спільну роботу з організації культурно-масових заходів.
Діти Марії Іванівни практично виросли в Будинку культури. Вона постійно брала їх із собою – робота, в основному, вечірня, а іноді заходи, такі, наприклад, як новорічні, закінчувалися далеко за північ, тому залишати дітей вдома одних було не можна. Нерідко доводилося вкладати їх спати прямо в костюмерній.
Найменший Рома з двох місяців «ходив на роботу» з нею. Поки мама проводила репетиції, малюк мирно спав у колясці. Поступово діти самі стали привчатися до сцени. Дочка Уляна добре співає, вона почала виступати з шести років. Участь у роботі Будинку культури справила великий вплив на вибір професії. Вона стала бібліотекаркою, зараз завідує однією з бібліотек в Одесі.
А тоді разом з нею весь клас став ходити в Будинок культури. Занять за інтересами тут вистачало на всіх, оскільки працювало по п’ять-шість гуртків художньої самодіяльності.
Робота художнього керівника не обмежувалася Будинком культури. У радянські часи з числа учасників художньої самодіяльності Марія Іванівна створила кілька агітбригад, які постійно виступали з цікавими програмами безпосередньо на виробничих ділянках – полях, фермах, у будівельній бригаді. Своїми виступами культпрацівники прославляли передовиків виробництва, пропагували їхні досягнення, у напружені сільськогосподарські будні вносили елементи свята, що створювало гарний настрій, душевний підйом.
Її ім’я постійно звучало в числі кращих культпрацівників району. До неї приїжджали вчитися на базі Долинського Будинку культури не тільки районні, а й обласні семінари.
На одному із семінарів у районному відділі культури було запропоновано створити етнографічний музей. Марія Іванівна одразу ж загорілася цією ідеєю. Як корінна жителька села, вона добре знала, де можна знайти експонати, що розповідають про давні традиції, побут і культуру села. Значну частину вони запозичили у своєї старшої сестри, яка славилася на все село своїми рукоділлями.
Дізнавшись про те, що в Будинку культури створюється музейна кімната, люди стали самі приносити збережені предмети старовини. Так була створена етнографічна кімната, яка відіграє велику роль у вихованні підростаючого покоління – сюди на екскурсії постійно приходять школярі зі своїми вчителями. Тут юні долинці дізнаються, як жили їхні предки, чим займалися, якої висоти досягли в мистецтві вишивки та інших видів рукоділля. Кімната була визнана кращою в районі.
Коли у Рені на центральній площі проводився фестиваль молдавської культури, відкрити його було довірено долинцям. Марія Іванівна, яка завжди була прихильницею нестандартного, творчого підходу до організації культурно-масових заходів, і цього разу була вірна собі.
Долинці прибули в районний центр не на машинах або автобусі, а на возі, оформленому в молдавських національних традиціях. На ньому розмістилися учасники художньої самодіяльності в національних костюмах. Вони під’їхали до площі з молдавськими народними піснями під акомпанемент молдавських народних інструментів. Учасники фестивалю захоплено вітали їх.
Чверть століття віддала Марія Іванівна Чебану роботі художнього керівника і в 2004 році пішла на пенсію, хоча свій творчий потенціал ще не витратила, та ось здоров’я стало підводити. Але без улюбленої справи вона вже не може жити. Тому із задоволенням допомагає своїй наступниці Катерині Лунгу в проведенні різних заходів.
Одного літа вони організували вшанування медиків села, приурочивши його до їхнього професійного свята. Марія Іванівна запропонувала використати стару і добре зарекомендувала себе форму «вогника».
«Винуватців торжества ми розмістили за столиками. Накрити їх допомогла Марія Іванівна, адже вона славиться на все село своїми знатними пирогами, завжди приносить їх по святах і частує нас. Ми вітали медиків, дякували за їхню працю і дарували їм свої найкращі пісні», – згадує художня керівниця Долинського філіалу КУ «Центр культури та дозвілля» Катерина Лунгу.
У 2009 році Марія Іванівна прийшла в Будинок культури і запропонувала Катерині Іванівні:
«Давай зберемо дорослих жінок села, які знають молдавські народні пісні, і створимо ансамбль. Чому б ні? У районному Будинку культури є хор ветеранів, і в нас буде ансамбль ветеранів. Я сама буду в ньому співати».
Вона швидко знайшла однодумців серед жінок свого віку, так з’явився ансамбль «Бесмелуца». З часом до нього потяглася і молодь. Тепер у ньому налічується вже десять учасниць. Ансамбль одразу ж полюбився не тільки долинцям, він прикрашає концерти і в районному Будинку культури.
Одного разу після виступу до Марії Іванівни підійшла жителька села і простягнула їй сверток.
«Хочу подарувати вам нашу сімейну реліквію – старовинну блузку, вишиту молдавськими національними узорами. Ви виступаєте на сцені, тому нехай людей радують не тільки ваші пісні, а й краса цієї блузки, що зберігає тепло рук тих, хто її вишив».
Участь у «Бесмелуці» в ті вже далекі роки стала головним змістом її життя. Це розуміли діти і раділи тому, що вона знайшла для себе гарне заняття.
«Діти коли чули, що збираюся на репетицію, раділи. Вони розуміли: пісня завжди в житті допомагає. Вони в мене дружні, дбайливі, дзвонять щовечора, цікавляться самопочуттям», – каже Марія Іванівна.
Трохи подумавши, додає: «Кожен щасливий по-своєму. От у мене, наприклад, гарний чоловік – дбайливий і уважний, прекрасні діти, онуки, я займалася улюбленою справою. Це і є моє щастя».
Фото з соцмережі Фейсбук та газети «Ренійський вісник».
Інтернет-видання Бессарабії
