20 січня в Україні вшановують захисників Донецького аеропорту, багато з них віддали свої життя, борючись за нашу землю. Їх прозвали кіборгами, адже в пекельних умовах і практично в повному оточенні вони вистояли, а згодом закарбувалися в пам’яті як символ незламності. Серед тих, хто тоді стояв на захисті аеропорту, був й Олександр Вікторович Дробітько – нині командир 88 окремого батальйону морської піхоти. Журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалась із захисником, аби згадати події тих днів і дізнатися більше про його особистий військовий шлях, а також про труднощі, з якими він та його побратими стикалися на лінії бойових зіткнень.
Народився Олександр Вікторович 5 жовтня 1978 року у місті Тростянець Сумської області в простій та працьовитій родині. Батько був старшим майстром цеху на заводі, а мати працювала швачкою на підприємстві. Олександр Вікторович є молодшою дитиною в сім’ї, маючи старшу сестру.
В дитинстві він полюбляв спорт, однак найбільше віддавав себе та свій вільний час музиці. Спочатку навчався у музичній школі грі на баяні, згодом закінчив клас по грі на трубі. Надалі чоловік грав в оркестрах, зокрема 5 років в духовому та 2 роки в естрадно-симфонічному.
Коли прийшов час, Олександр став навчатися у Тростянецькій загальноосвітній школі №1, по закінченні якої мав намір вступити до Сумського вищого військового інституту артилерії при державному університеті. Однак з першого разу вступити не вдалося, тому Олександр Вікторович цілий рік служив у військовому оркестрі цього навчального закладу.
У 2000-му році, закінчивши інститут, він отримав вищу військову освіту за професією «наземна артилерія». Саме після цього й почався складний та довгий військовий шлях чоловіка про який він мріяв ще з дитинства.
Після закінчення інституту, Олександр Вікторович приїхав до свого першого офіцерського місця служби: до 45 аеромобільної бригади в місті Болград. Тоді він служив командиром взводу управління гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону. Через деякий час військовий став командиром окремого підрозділу – взводу управління дивізіону.
Після чого йому довірили бути командиром 3-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї. Прослуживши на цій посаді до восени 2005 року, Олександр Вікторович перевівся в Одесу на посаду командира роти охорони, батальйону охорони штабу південного оперативного командування.
У 2007 році військовий знов перевівся на нове місце служби, ставши начальником відділення комплектування в Ізмаїльському військовому комісаріаті. У 2008 році Олександр Вікторович став заступником військового комісара Болградського районного військового комісаріату, де прослужив до 2013 року включно.
Продовживши військовий шлях, чоловік перевівся до командного пункту 79 окремої аеромобільної бригади міста Миколаїв. Тож, війну 2014 року військовослужбовець зустрічав вже у складі цієї бригади.
І вже весною, в ніч з 3 на 4 березня 2014 року, майже уся бригада разом з Олександром Вікторовичем вийшла в район виконання завдань: до Чонгару, під Крим. Восени цього ж року бригада була направлена на Донецький напрямок, де всі захисники були сформовані в різні військові підрозділи.
На початку жовтня захисник у складі 79 бригади виконував задачі на командному пункті, який розміщувався у селі Піски. Пункт керував обороною Донецького аеропорту, до якого входили посадові особи цієї та інших військових частин. Тоді в обов’язки Олександра Вікторовича входило відбиття атак, заведення та виведення особового складу, контроль за поповненням боєкомплектів та продовольства тощо.
«Найважчим було те, що постачання боєприпасів та продовольства була дуже ускладнено, а також були заміна особового складу, постійні обстріли вдень та вночі, штурми нового та старого терміналів аеропорту й диспетчерської вежі», – згадує Олександр Вікторович.
Постійне застосування противником артилерії та мінометів супроводжувались важкими погодними умовами – морози в понад -20 градусів. Це не проходило безслідно, але навіть недосипаючи та замерзаючи, воїни продовжували виконувати бойові завдання.
«Важко було й забирати поранених та загиблих солдатів, адже іноді доходило до того, що уся техніка була побита, тож приходилося посилати УАЗ («таблєтку») з відкритими дверима. На противагу тому, що завжди залишалась загроза потрапляння під обстріл, водій та інший представник бригади їхали евакуювати хлопців на свій страх і ризик, не маючи при цьому зброї», – додає військовий.
Ротація теж не проходила без труднощів, солдати мали швидко висадитись з бронетранспортерів, щоб звільнити місце для інших. Аби уникнути вогню, швидко скидали боєкомплекти та продовольство. Воїни та техніка вертались у не найкращому стані та попри це атмосфера серед військових була позитивною.
«Всі хлопці з моєї бригади були вмотивовані, їхали на напрямок за власним бажанням, без жодного примушення, адже ніхто з нас не хотів віддавати свої землі чи програвати. Саме тому ми продовжували виконувати свій обов’язок: не відходили від позицій, відбивали атаки й усіляко підтримували артилерію», – пояснює захисник.
Працювали військові в синтезі, наприклад Олександр Вікторович тісно співпрацював з Євгеном Межевікіним – нині Героєм України, що вправно виконував бойові задачі, нищачи ворожу техніку на танку.
Одночасно з цим на політичному рівні тривали складні переговори.
«Пам’ятаю, як одна посадова особа у так званій «Донецькій народній республіці», відмовилася обмінювати наших полонених хлопців на представників Ічкерії. Тоді, дізнавшись про цей випадок, чеченці взагалі пішли з Донецького аеропорту та більше не воювали з нами», – пригадує Олександр Вікторович.
Наприкінці грудня 2014 року, передавши командування іншій частині, бригада повернулась на південь. Цього ж року вони продовжили виконувати бойові завдання на Донеччині, у місті Маріуполі та селі Широкине.
Весною 2015 року Олександра Вікторовича призначили начальником штабу 2 аеромобільного батальйону 79 бригади, з яким він ходив в рейди, а також виконував бойові задачі у якості резервів мобільних груп.
Восени 2016 року військовий був відряджений на командний пункт ЗСУ у Часів Яр, а вже в грудні чоловік поїхав на нове місце служби – у Болград до 88 батальйону, в якому служить і по теперішній час. ООС батальйон проходив вже у складі 35 бригади морської піхоти, відокремившись від 79-ї.
Повномасштабне вторгнення Олександр Вікторович зустрів на посаді начальника штаба 88 ОБМП в Болграді. Тоді частина батальйону виконувала завдання в місті Вугледар Донецької області, інші були на острові Зміїний, решта лишалась у пункті постійної дислокації.
У березні військовий отримав звання командиру, тож усі подальші завдання виконував на цій посаді.
«Я був кадровий військовий у період 2014 року, тому рідні розуміли й підтримували мене і тоді, і вже в період повномасштабного вторгнення. Однак, найважче, мабуть, було моїй дружині, адже вона дуже сильно переживала за мене», – каже Олександр Вікторович.
Спочатку задача військових була контролювати узбережжя від Затоки до Рені аби запобігти висадці ворожого десанту. Восени, доукомплектувавшись до 100 відсотків особового складу, батальйон поїхав на Херсонський напрямок. Вже 1 жовтня військовими була проведена перша бойова операція на цьому напрямку, яка закінчилась у кінці місяця виходом до Херсону.
Згодом, батальйон перевели на Донецький напрямок, де він продовжував виконувати завдання в Кураховому, Мар’їнці, Красногорівці, Вугледарі, а також там, де командування вирішувало їх залучити.
Через деякий час батальйон поїхав здійснювати обов’язок на Запорізький напрямок, а після цього повернувся у Херсон. Здійснивши форсування річки Дніпро та перейшовши на лівий берег, стали проводити операцію у Кринках.
За весь період служби та участь в бойових діях, починаючи з 2014 року, у Олександра Вікторовича є безліч нагород, серед яких він виділяє ордени Богдана Хмельницького II і III ступенів, медаль «За військову службу України», відзнака МОУ – медалі «За сумлінну службу» ІІІ та II ступенів, медаль «За оборону рідної держави», нагрудний знак «Учасник АТО» та навіть нагороди від української церкви.
Особисті фото надані Олександром Дробітько.
Інтернет-видання Бессарабії
