Є люди, для яких культура — не просто робота, а справжній сенс життя. Одним з таких є Микола Петрович Лупан з села Фурманівка Кілійської громади — музикант, керівник творчих колективів і наставник для молоді. Саме завдяки таким ентузіастам, які десятиліттями віддано працюють у сільських будинках культури, мистецька традиція Бессарабії не лише зберігається, а й продовжує розвиватися. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Миколою Петровичем, аби дізнатися, як формувався його творчий шлях та що стоїть за роками невтомної праці.
Микола Петрович Лупан народився 1959 року в Молдові, у Резинському районі, неподалік міста Рибниця. У родині завжди звучала музика, яка оточувала його з раннього дитинства. Батько грав на баяні, а Микола на барабані — майже щодня по дві години, отримуючи від цього справжню духовну насолоду. Кожної неділі юнак дивився телепередачу молдавської музики й танцю, яка прищепила йому любов до мистецтва на все життя. А сьогодні за його плечима вже 47 років відданих культурі.
Він закінчив культосвітнє училище в Молдові й опанував гру на акордеоні, трубі та ударній установці. Маючи неабиякі вокальні здібності, співає молдавською, українською та іншими мовами.
Після служби в армії, де він грав у ВІА на ударній установці, Микола Петрович переїхав до матері в село Приозерне Ізмаїльського району.
«Справа в тому, що мої батьки розвелися, а нас у родині було восьмеро: четверо братів і четверо сестер. Мамі було дуже важко, і тому я приїхав її підтримати після армії в її рідне село», — розповідає пан Микола.
У Приозерному він почав працювати художнім керівником у будинку культури. Тут організував вокально-інструментальний ансамбль, танцювальний колектив та чотириголосний хор, що налічував 80 вокалістів — серед яких був навіть голова колгоспу. Колективи Приозерського будинку культури неодноразово виступали й займали призові місця на конкурсах як обласного, так і республіканського рівня.
У 1982 році музикант одружився й повернувся до Молдови, але в 1987 році, відгукнувся на запрошення друга розвинути культуру в селі Фурманівка Кілійського району і знову приїхав в Україну. Відтоді пан Микола більше не покидав це село, яке гостинно його прийняло. Очоливши місцевий будинок культури, він знову створив чотириголосний хор та оркестр молдавської народної музики, який приймав участь у багатьох конкурсах та виступав на телебаченні в Одесі.
У 90-ті роки криза, яка торкнулася усіх державних структур, не оминула й культурне життя Фурманівки. З різних причин учасники стали рідше відвідувати репетиції, що негативно впливало на розвиток мистецького руху в селі.
«Якось у Кілії мені дали слово, і я розповів, що існує проблема відвідування учасниками ансамблів. І я поділився планами щодо створення свого власного сімейного ансамблю. Тоді в залі всі посміялися над моєю заявою, бо не вірили в успіх цього проєкту», — згадує Микола Петрович.
Діти Миколи та Ніни Лупан вже ходили до школи й були достатньо дорослими, щоб опанувати гру на музичних інструментах і разом з батьками розучувати молдавські пісні. Тож вечорами, коли вимикали світло на кілька годин, родина займалася репетиціями. Перший виступ їхнього ансамблю виявився вдалим, адже у залі довго лунали оплески. Це надихнуло родину продовжувати щоденні вечірні репетиції.
Невдовзі фольклорний молдавський колектив родини Лупан помітили в області та запросили на фестиваль «Сузір’я-97», де вони посіли друге місце. Після цього колектив ще неодноразово запрошували на виступи до Одеси, Запоріжжя, а в Києві їм вдалося тричі виступити в палаці «Україна». А найбільшими досягненнями родинного колективу стали участь у Всеукраїнському конкурсі «Найталановитіша родина країни», де родина Лупан отримала перше місце та присвоєння звання «Народний».
«В журі цього конкурсу була Ніна Митрофанівна Матвієнко та міністр культури і спорту України Юрій Богуцький. Ми їхали на цей конкурс навіть не сподіваючись на призове місце, а коли оголосили, що ми перші, у нас аж сльози покотилися по очах», — згадує Микола Петрович.
Згодом діти подорослішали, роз’їхалися, обрали власні шляхи і родинний колектив розпався. Але обидва сини вирішили пішли батьковою стежкою. Старший син вступив до музичного училища в Молдові, де вивчав гру на народному інструменті — цимбалі. Після училища він продовжив навчання в консерваторії, а нині грає у державному молдовському оркестрі «Віоріка» в Тирасполі й має звання заслуженого артиста Молдови. Молодший син також навчався в музичному училищі та консерваторії і опанував народний інструмент – най. Нині він займається викладацькою діяльністю і грає у державному військовому оркестрі Молдови. Донька ж обрала педагогічний шлях і стала вчителькою як і її мати. Нині вона викладає українську мову і літературу у Фурманівському ліцеї та має вищу кваліфікаційну категорію.
«Моя дружина закінчила Тираспольський педагогічний інститут і 12 років працювала директоркою школи в селі Червоний Яр. Згодом багато років була заступницею директора у Фурманівці, але хвороба не дала їй можливості продовжити педагогічну діяльність. Тому я поступився їй місцем директора будинку культури, а сам став художнім керівником», — ділиться пан Микола.
Після розпаду родинного колективу на його базі було створено новий ансамбль «Ватра», який також здобув звання «Народний». За словами Миколи Лупана, цей колектив існує й нині і за потреби успішно підтверджує своє звання.
У 2000-х при Фурманівському будинку культури знову було організовано кілька ансамблів, як у найкращі часи його існування: ансамбль гагаузької пісні, ансамбль української пісні, молдавський ансамбль та ансамбль «Родина». Усі ці колективи отримали звання «Зразкові», які були їм присвоєні в місті Києві.
А в 2025 році сам Микола Лупан був відзначений високою державною нагородою — йому присвоїли звання заслуженого артиста України. Серед його особистих досягнень — неодноразові перемоги на міжнародних конкурсах у Болгарії, Румунії, Сербії та Молдові. Останній його виступ на міжнародній арені відбувся зовсім нещодавно в німецькому місті Кельн.
«Попри все я продовжую працювати і розвивати українську культуру, не дивлячись ні на що, бо отримую від цього масу задоволення. Наше село дуже маленьке, але у наших колективах бере участь дуже багато підростаючого покоління, і це не може не радувати і дає надію на світле майбутнє», — каже пан Микола.
Фото з особистого архіву Миколи Лупана
Інтернет-видання Бессарабії
