За плечима Пелагеї Касаджик, старожилки із села Котловина Ренійської громади, велике, сповнене труднощів і поневірянь життя. Її дитинство припало на суворі роки голодомору 1946-1947 років, про які вона згадує зі здриганням і душевним болем. Вийшовши заміж і ставши багатодітною матір’ю, вона виховання дітей і всі домашні клопоти поєднувала з важкою роботою на полі. Здавалося б: перебуваючи на пенсії й доживши до поважних років, вона могла б просто насолоджуватися спокоєм. Але не така вона людина. Діяльна і небайдужа, у свої 89 не залишається осторонь громадського життя, намагається, якщо дозволяє здоров’я, не пропускати заходи в Будинку культури, допомагає, чим може, шкільному музею і бере участь в організованих у селі благодійних акціях на підтримку ЗСУ.
Пелагея Георгіївна добре пам’ятає свій родовід. З відомостей про нього й розпочалася бесіда журналіста «Махали» з цією самобутньою, допитливою жінкою, яка, до того ж, виявилася цікавою оповідачкою.
«Народилася я в Котловині 1935 року. Мій батько Георгій Федорович Салабаш був 1901 року народження. Прадід по батькові родом із Молдови, із села Чишмікіой Вулканештського району. Він переїхав до Котловини зі своєю сім’єю, мав чотирьох дітей – трьох дочок і одного сина. Цим сином був мій майбутній дід Федір Пантелійович Салабаш. Моя прабабуся була родом із Котловини, її прізвище – Ковалджи, а от імені-по батькові, на жаль, не пам’ятаю. Вона похована в нашому ж селі, я доглядаю за її могилкою. Прадід мій переїхав до Котловини не тільки тому, що це була батьківщина дружини – тут його сім’ї виділили 22 десятини землі, одна десятина дорівнювала 1,22 гектара… Тато був дуже грамотною людиною, він закінчив чотири класи школи ще за царських часів. Мама Василина Іванівна, 1900 року народження, провчилася стільки ж років. Коли я була студенткою, вона своєю рукою писала мені листи», – згадує вона.
Їх у батьків було четверо – два сини і дві доньки. Старша сестра нашої героїні, Тетяна, померла в голодному 1947 році. Брат Афанасій Георгійович, 1929 року народження, нині вже покійний, закінчив за румунів семирічку, теж був грамотною людиною, мав дуже живий, допитливий розум. Будучи вже літньою людиною, він добре пам’ятав різні географічні назви та історичні події, прізвища політичних діячів минулого і сьогодення. Доля ж ще одного брата, Олексія, склалася незавидно.
«У 1948 році у віці 16 років його забрали до школи фабрично-заводського навчання (ФЗО) на Донбас. По суті, це була трудова армія. Відпрацювавши чотири роки на шахті, він помер просто в забої. За гіркою іронією долі це сталося в День шахтаря. Сталася аварія і молодого хлопця не стало. Там, на Донбасі його й поховали», – каже вона.
Сама Пелагея Георгіївна закінчила три класи румунської школи, вміє читати і писати румунською мовою, хоча навички розмовної мови не збереглися. А 1951 року вона стала першою випускницею Котловинської школи, тоді ще семирічки. У їхньому класі було 32 учні, серед яких були відомі й шановані в районі люди: Валентин Андрійович Хаджиміті, з яким вони сиділи за однією партою, згодом він став головним інженером Ренійського райсільгоспуправління; хірург Давид Васильович Арабаджи; бухгалтер радгоспу «Перемога» Пантелій Петрович Іовчу; керуючий першого відділення радгоспу «Перемога» Георгій Дмитрович Чернєв і багато інших.
«Я склала докладний список усіх своїх однокласників: прізвище-ім’я-по батькові, рік народження, хто за якою спеціальністю і де працював. Також склала генеалогічне дерево котловинських родин Мальчевих, Салабашів і Касаджиків, охопивши чотири їхні покоління. На цю роботу пішло 2 місяці. Керівник шкільного музейного комплексу Ніна Іванівна Дейнека мені дуже допомогла з роздруківкою цього матеріалу. Усе це потрібно для збереження історії нашого села, щоб знали майбутні покоління», – каже Пелагея Георгіївна.
Коли ми підійшли до теми голодомору 1946-1947 років, відчувалося, що моїй співрозмовниці боляче говорити про цей важкий час. Але в якийсь момент спогади нахлинули самі собою.
«Коли почалося голодування, мені було всього 11 років. Я ходила до школи і нам давали порцію бовтанки, що дорівнювала одній поварешці, і 50, іноді 100 г хліба. Удома ж із їжі не було нічого. Коли приходила з занять, йшла на сусідський город і рвала траву капріцу, ми її називали «саафє», тобто «не дика», щоб підкреслити різницю між домашнім і диким видами цієї рослини. Ми кип’ятили цю траву у двох водах і потім, процідивши, їли її, як худоба. Крім того, в їжу вживали постоли – старе взуття зі свинячої шкіри. Його ми теж кип’ятили. Ще пам’ятаю, що привозили з придунайських плавнів чорні трикутні колючки. Я не пам’ятаю, як називається ця рослина. Але добре пам’ятаю, що в середині кожної колючки були білі плоди на зразок горішків. Ми їх розбивали і з’їдали. У 1947 році від голодування померли мій батько і сестра. Я, брат Афанасій і мама залишилися живі. Після їхньої смерті ми щодня приходили на цвинтар і перевіряли могили, щоб їх не розрили і не зняли з покійних речі», – з тремтінням у голосі та зі сльозами на очах розповідає Пелагея Георгіївна.
Але це ще не всі жахи, що тоді творилися – відбувалися речі й страшніші.
«Я на власні очі бачила, як на віз – арбу – кидали ще напівживих людей і кидали їх у великі ями. Ці ями називалися (російською) «общинами». У нас у Котловині таких «общин», тобто спільних могил, цілих п’ять. Я чула, як ще живі, але дуже ослаблені голодом люди подавали голос, багато хто навіть кричав: «Ай! Ай!» Але на ці вигуки ніхто не зважав і людей все одно залишали у спільній могилі. У ці страшні роки в нашому селі навіть були випадки людожерства – настільки люди були доведені голодом до відчаю, фактично до божевілля. Я дуже боялася, щоб мене, дівчинку-підлітка, ніхто не спіймав і не порізав», – продовжує Пелагея Касаджик.
Ці труднощі не тільки не зломили її, а, навпаки, зміцнили, зростили в ній високі моральні якості, яких вона намагається дотримуватися все своє життя. Сім’я і близькі стали для неї головним пріоритетом, і все, що вона робила, вона робила для них. Але при цьому вона душею вболівала і за рідне село, дуже переживала, якщо не вирішувалися якісь проблеми, де могла, пропонувала свою допомогу.
Пелагея Георгіївна завжди тягнулася до знань і впродовж життя опанувала кілька професій. У 1951 році вступила до Білгород-Дністровського торгово-кооперативного училища. За дипломом вона могла працювати завідувачкою магазину, і по поверненню після навчання в рідне село влаштувалася завмагом у магазин «Продтовари» і пропрацювала цілих два роки. Після цього перейшла працювати в будбригаду радгоспу «Перемога», працювала на виготовленні цегли-сирцю майже чотири роки. Потім перейшла в перше відділення радгоспу простою робітницею – сапали кукурудзу, соняшник. Бували навіть нічні зміни. Так вона пропрацювала аж до 1971 року, поки важка фізична праця серйозно не позначилася на здоров’ї. Вона дуже довго хворіла на радикуліт, і щоб остаточно не зірвати спину, вирішила змінити роботу на легшу. Але перед цим вирішила… отримати нову спеціальність. У 36-річному віці Пелагея Георгіївна заочно вступає до Ананьївського сільгосптехнікуму на відділення бухобліку. Закінчивши його, стала працювати рахівником у першому відділенні радгоспу «Перемога» – аж до виходу на пенсію.
«Колектив у бухгалтерії в нас був невеликий, але дружний. Нас було три жінки: Любов Федорівна Чернєва, Ганна Йорданівна Мітіш і я», – каже вона.
У 1955 році 20-річна Пелагея вийшла заміж за свого односельця, 23-річного Філіпа Михайловича Касаджика, у якого було чотири класи школи. Загальний трудовий стаж чоловіка – 42 роки, з яких 5 років він пропрацював шахтарем у Кривому Розі на шахті «Руда». Подружжя нажило п’ятьох дітей – сина Михайла, доньку Катерину, сина Ксенофонта, доньку Вікторію та сина Миколу.
«Я дуже люблю своїх дітей, які подарували мені трьох онуків і сім онучок. А ще в мене є три правнуки і три правнучки. Усі вони – моє найбільше багатство! І коли діти й онуки приїжджають у гості, для мене це величезна радість, яку не висловити словами. Дуже шкода, що цю радість не може розділити зі мною покійний чоловік, якого вже 18 років немає з нами… Декілька років тому після важкої хвороби не стало й доньки Катерини. Це найстрашніше, що тільки може трапитися з матір’ю – поховати свою дитину. Але віра в Бога дає мені сили пережити всі випробування», – каже вона.
Як глибоко віруюча людина, вона не могла залишатися байдужою до долі сільської Свято-Успенської церкви, яку було закрито 1951 року.
«У роки радянської влади її перетворили на склад. Коли почалася перебудова, ми почали роботу з відновлення церкви. Нас було вісім осіб активістів: Ганна Дмитрівна Салабаш, Опанас Георгійович Салабаш, Зінаїда Янішогло, Надія Арабаджи, Ірина Петрова, Олена Іванівна Крістін, Ганна Дмитрівна Карагеоргій і я. Після отримання дозволу на відкриття церкви, це було 1990 року, ми почали чистити, прибирати, фарбувати церковну будівлю зсередини. По неділях і релігійних святах читали Євангеліє по дві години і розходилися по домівках. У 1993 році в Котловину направили священика – отця Пантелеймона. Активісти та батюшка придбали церковне начиння, а також церковні книги», – згадує вона.
Попри деякі проблеми зі здоров’ям, вона погано бачить, а хворі ноги не дають змоги долати великі відстані, Пелагея Георгіївна не лише сама себе обслуговує та працює на городі, а й, що називається, продовжує тримати руку на пульсі життя.
«Я багато читаю, у мене збереглися старі підшивки газет і журналів, які я передплачувала протягом десятиліть. У мене є підручник румунською мовою, православна література. У вільний час займаюся і в’язанням, вовна і нитка свої: торік зв’язала для наших воїнів 10 пар теплих шкарпеток, цього року 7. З великим інтересом дивлюся по телевізору новини та політичні передачі, щоб бути в курсі всіх подій. Але з настанням весни та літа телевізор у мене «відпочиває», бо по дому та на городі дуже багато роботи. А ще все люблю утримувати в чистоті й порядку – і дім, і двір, і город», – сказала на завершення Пелагея Георгіївна.
Фото з відкритих джерел і сімейного архіву Пелагеї Касаджик.
Інтернет-видання Бессарабії
