Коли говорять людина-епоха, то зазвичай стосовно якоїсь знаменитості, яка прожила довге і насичене життя. Але такі люди є й поряд із нами, з багатьма з них ми знайомі. Люди, довгий життєвий шлях яких містив у собі навіть не одну, а кілька різних епох, починаючи від Другої світової війни, страшного голодомору 1946-1947 років та закінчуючи незалежною Україною, коли вони застали ще одну війну. Одна з таких людей – колишній секретар Орлівської сільської ради Ганна Нєделку, яку в Ренійській громаді добре знають не лише як ветерана місцевого самоврядування з багаторічним досвідом, а і як людину з активною життєвою позицією, яка завжди готова прийти на допомогу.
Ганні Трифонівні вже 86, а й не скажеш! Завжди відкрита, привітна, товариська, гостинна, вона не звикла опускати руки, хоча випробувань на її частку випало чимало. Щоб витримати всі ці труднощі, треба бути міцним горішком – справжнім, бессарабським.
Народилася вона у далекому 1938 році в Котловині в сім’ї простих селян Трифона Михайловича та Христини Абрамівни Хаджиогло. Дитинство випало на важкий військовий та повоєнний час. 1945 року батька призвали на трудовий фронт, він служив у Рені у воєнізованій охороні, а маленька Аня з мамою залишилися в селі, з ними ще жили бабуся та дідусь.
У 7-річному віці через трагічну випадковість вона ледь не загинула. Жінка досі пам’ятає, що тоді трапилося, у найдрібніших подробицях.
«Я за дорученням мами пішла до тітки, і коли я поверталася додому, то побачила, як після занять йшли діти зі школи. Задивившись на них, почала задкувати назад. Поруч знаходилася криниця, з якою зіткнулася зі спини, втратила рівновагу і впала прямо в нього. Колодязь був дуже глибокий, перебував у робочому стані, люди брали з нього воду. Добре пам’ятаю, як стрімко пішла на дно, але потім якимсь дивом випливла на поверхню і схопилася за дошку. Вона, мабуть, упала від огорожі, але не долетіла до води, застрягши близько до неї між камінням. Ось за цю дошку я і схопилася ручками, потім піднялася на неї і підібгала коліна, пробувши в такому положенні 3-4 години. Не знаю, скільки б я ще так протрималася: був листопад, холодно. Але на моє щастя, коли я задкувала до колодязя, мене у вікно помітила жінка, що жила по сусідству. Коли я раптом зникла з її поля зору, вона здогадалася, що я впала у воду. Взявши мене за дочку сусідів, побігла до них. Чоловік, котрий спустився за мною, до останнього думав, що рятує власну дочку. Отже, можете уявити собі його стан теж», – згадує Ганна Трифонівна трагічний епізод з далекого дитинства.
У тому ж році батько вирішує забрати дружину та доньок (1945-го у маленької Ані народилася сестричка Оленка) до себе в Рені, де вони прожили аж до зими 1946 року. За спогадами жінки, ця зима була дуже суворою — не лише холодною, а й голодною.
«Ми жили дві-три сім’ї в одній кімнаті, це теж були котловинці. А бабуся з дідусем залишились у селі. Мама вирішила поїхати до них, щоб трохи допомогти, а молодшу сестричку залишила на мене. Там сталося нещастя: коли мама розтоплювала грубку, вона раптово впала і померла на місці. Їй було лише 30 років. Але біда не приходить одна. Через короткий час померла моя сестричка. Найімовірніше, від голоду. Я її хитала на ногах і раптом у неї з рота пішла піна… Щоправда, батько отримував на роботі пайок, але півторарічну дитину їм не погодуєш, їй потрібно було молоко», – продовжує вона.
Залишившись без дружини, чоловікові було дуже важко. Він був постійно на роботі, саме йшло післявоєнне відновлення Ренійського порту, і оскільки приділяти маленькій доньці належної уваги він не міг, в 1947 вирішив визначити її в дитячий будинок в Котловині. За рік вдівець одружився. Так співпало, що донька його обраниці від першого шлюбу була в тому ж дитбудинку. Створивши сім’ю, вони вирішили забрати своїх дітей звідти. Жити вони стали в Рені, у місті Анна пішла до школи і закінчила її, а потім батько та мачуха, у яких на той момент були вже й спільні діти, вирішили повернутися до Котловини.
«Коли ми приїхали, бабусі з дідусем живими вже не було, а наш будинок був практично зруйнований, залишилися лише стіни. Довелося оселитися в чужих людей, доки не відновили свій дім… У цей час мене помітив бухгалтер першого відділення радгоспу «Ренийский» Олександр Петрович Чернев та взяв на роботу. Так я розпочала свою трудову діяльність помічником бухгалтера», – згадує жінка.
Через рік вона перейшла до колгоспу «Победа» бухгалтером із нарахування зарплати, потім її по комсомольській лінії направили на ферму дояркою, бо там не вистачало робочих рук. Повернувшись через чотири місяці на колишню роботу, їй через короткий час знову довелося її залишити – була призначена ланковою комсомольсько-молодіжною ланкою з вирощування кукурудзи. Чому саме кукурудза? Надворі був 1957 рік, хрущовські часи.
За рік у її житті стався черговий поворот. У Котловині якраз збудували дитячий садок і від голови колгоспу надійшла нова пропозиція: вивчитися на медсестру. Після піврічних курсів в Одесі Ганну Трифонівну у 1959 році призначили завідувачкою дитячого садка. На той час кадрових вихователів ще не було і акцент робився на те, щоб завідувачка мала медичну спеціальність.
Невідомо, як далі склалася б доля 21-річної Ганни, якби не наполегливість її хлопця, орловчанина Георгія Нєделку, з яким тоді дівчина зустрічалася. Він неодмінно хотів на ній одружитися і одного прекрасного дня… вкрав свою кохану і привіз до Орлівки. Через десять місяців чоловіка призвали до армії. Поки Георгій служив, у них з’явився первісток.
«Це був час і щасливий, і важкий. Щасливий, тому що я вийшла заміж за кохану людину, у нас народилася дитина, а важким, тому що свекруха часто хворіла, і мені доводилося розриватися між дитиною та допомогою їй», – згадує жінка перші роки сімейного життя.
В Орлівці Ганна Нєделку спочатку працювала старшим вихователем у дитячому садочку. 1960 року мали пройти вибори і їй запропонували попрацювати у виборчій комісії. У сільраді її помітили та рекомендували на посаду завідувачки сільської бібліотеки. Тож жінка перейшла на іншу роботу. Але вже 1963 року в її трудову біографію було вписано нову сторінку: її призначили бухгалтером із нарахування зарплати колгоспу «Пограничник».
З основною роботою в колгоспі поєднувала різні громадські обов’язки і нікому, така вже вона людина, не відмовляла, коли її просили про допомогу. На чергових виборах, які на той час проводились кожні два роки, її знову запросили до дільничної комісії. У проміжку між виборами вона допомагала секретареві сільради Івану Георгійовичу Іванову у складанні протоколів засідань сесій та виконкомів. Така старанність та відповідальність, звичайно ж, не могли пройти непоміченою — він запропонував Ганні Трифонівні посаду начальника ВУС. Через півроку секретар сільради збирався на пенсію, своєю спадкоємицею він бачив лише її. І на початку 1966 року після чергових виборів її призначили на цю посаду.
«Ідучи на заслужений відпочинок, Іван Георгійович, який пропрацював 20 років, сказав мені: «Бажаю тобі, дочко, щоб ти пропрацювала на 10 років більше за мене». Так воно і сталося – секретарем Орловської сільської ради я пропрацювала 30 років! Крім того, за сумісництвом працювала на півставки в інспекції Держстраху. А ще протягом 15 років була головою ради ветеранів села», – розповідає вона.
Трудові досягнення Ганни Трифонівни були відзначені медалями та численними грамотами, а в період роботи у Держстрасі вона увійшла до найкращих страхових агентів Одеської області. Що цікаво, на всіх цих посадах вона працювала, маючи лише десять класів середньої школи та курси медсестри. У 1979 році вона вирішила здобути профільну освіту, спонукавши до цього і чоловіка. Вона стала студенткою Ананьївського сільськогосподарського технікуму, отримала диплом техніка-плановика з відзнакою, а він — студентом Ізмаїльського технікуму електрифікації та механізації сільського господарства та вивчився на механіка.
Із чоловіком Георгієм Івановичем, нині вже покійним, який працював механізатором у колгоспі, потім інженером зрошувальних систем, збудували будинок та виховали трьох дітей: синів Михайла, Володимира та доньку Олену. Михайло та Олена живуть і працюють у Румунії, а Володимир – у Кишиневі. Ганна Трифонівна багата бабуся і прабабуся: у неї чотири онуки та один онук, три правнучки та два правнуки. Одне засмучує: рідні далеко і бачитися з ними так часто, як хотілося б, не виходить.
На питання, що їй допомагає в житті, на яке довелося чимало труднощів, вона, не замислюючись, відповіла:
«Я за характером дуже терпляча. Пройшовши через усі негаразди — крім того, що я в дитинстві впала в колодязь, я протягом життя ще двічі тонула, двічі пережила пожежу і тричі потрапляла в автомобільні аварії – я, як мені здається, загартувалась і ніякі труднощі мене вже не могли зламати, я не боялася брати на себе відповідальність. Все це мені дуже допомагало і в роботі, і в спілкуванні з людьми. Окрім терпіння, Бог дав мені сили, як би важко не було, завжди і скрізь встигати: моє хобі — квіти, я маю навіть лимонне і гранатове дерева, які вже плодоносять. І незважаючи на те, що я вже майже 17 років як вдова і живу сама, я ніколи не залишаюся без людей, без спілкування. Намагаюся допомагати тим, хто цього потребує. Селю до себе тих, хто приїжджає по роботі на поромну переправу, готую їм, праю. А ще я щохвилини благаю Бога, щоб до нас повернувся мир!»
Фото надані Ганною Нєделку.
Інтернет-видання Бессарабії
