24 лютого 2022 року стало точкою відліку у повномасштабній війні і розділила життя мільйонів українських родин на «до» та «після». Для родини Бортник з міста Болград цей поділ став остаточним 14 вересня 2024 року, коли під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Токарівка на Херсонщині загинув старший сержант, командир мінометного взводу 88-го окремого батальйону морської піхоти Олександр Бортник. Його дружина Ольга розповіла журналістці інтернет-видання “Махала” про службу чоловіка, про кохання, що витримало війну, і про біль, із яким тепер доводиться жити щодня.
Олександр народився 21 лютого 1992 року у місті Болград. Був другою дитиною в родині, мав старшого брата Бориса. Олександр навчався у Болградській школі №2, яку закінчив у 2009 році. Вже тоді вирізнявся відповідальністю та внутрішньою зібраністю.
Одразу після завершення навчання, у 2010 році, Олександр був призваний на строкову військову службу, яку проходив у 14-му окремому батальйоні НГУ, військової частини 3054 у Дніпропетровську, обіймав посаду стрільця, а згодом й стрільця-радиста. 29 травня 2010 року Олександр склав Військову присягу на вірність українському народові.
Після строкової служби Олександр свідомо обрав шлях професійного військового. У 2012 році був направлений до військової частини А0473 6-го навчального артилерійського полку, де розпочав контрактну службу та пройшов навчання за програмою бойової підготовки навчальних артилерійських та ракетних підрозділів, здобувши військово-облікову спеціальність старшого навідника. З 2012 по 2017 рік служив у складі військової частини А0666 28-мої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, де отримав звання молодшого сержанта.
У складі бригади брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. У 22 роки він вперше опинився на війні — не розповідаючи рідним усіх подробиць, аби не тривожити їх. Тоді захисник перебував в самому пеклі бойових дій, під Іловайськом. І лише згодом родині стало відомо, що Олександр отримав два важкі поранення і перебував на межі життя та смерті. Звістка про його поранення стала для родини справжнім шоком. Після реабілітації він повернувся до строю, адже відчуття обов’язку та внутрішня сила були для нього сильнішими за страх і біль.
Починаючи з 2018 року Олександр підписав контракт із 88-м окремим батальйоном морської піхоти 35-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.
З початком повномасштабного вторгнення військовий уже перебував на службі. Він став старшим сержантом, командиром мінометного взводу мінометної батареї. Побратими знали його за позивним «Танкіст», бо ще за мирного життя у вільний час він любив грати в комп’ютерні танки.
«Його поважали і побратими, і керівництво. Він дуже багато знав, бо їздив на всі учбові відрядження. Після його загибелі один із бойових товаришів розповідав, що без Сашка дуже тяжко — не всі знають, як правильно діяти на позиціях. Бувало таке, що навіть командири дзвонили, щоб саме Сашко підказав, як краще зробити чи як обійти противника, щоб усі залишилися живі. Він був майстер своєї справи. Вважав, що як він зробить, то краще вже ні в кого не вийде», — розказує дружина Ольга.
У складі 88 ОБМП досвідчений захисник виконував бойові завдання на різних напрямках, зокрема влітку 2023 року Олександр разом із підрозділом брав участь у контрнаступальній операції на Донеччині. За їхньої участі були звільнені населені пункти Сторожеве, Макарівка, Урожайне, Старомайорське. Вони штурмували Старомлинівку, метр за метром вибиваючи ворога з української землі. Згодом підрозділ перекинули на Херсонський напрямок, де морські піхотинці прикривали штурм села Кринки, утримували берегову лінію та острови в районі Дніпра — одні з найскладніших і найнебезпечніших позицій.
Саме в цей період Олександр разом із побратимами потрапив до сюжету медіапроєкту Ukraїner — «Морпіхи України: бої за Чорне море, Донеччину і береги Дніпра • Підрозділи перемоги». У відео розповідалося про бойовий шлях 35-ої та 37-ої бригад морської піхоти, які обороняли південь України, звільняли населені пункти на Херсонському напрямку та брали участь у контрнаступі поблизу Великої Новосілки.
Олександр разом із бойовими товаришами показував звільнені території, розповідав, як нищили ворога, звільняючи українську землю. Говорив про те, що 35 бригада і їхній батальйон завжди перші. Ділився історією, як у бою втратив свій міномет, але продовжив працювати вже з трофейного міномета. З посмішкою згадував і свій «рекорд» — 48 мін за пів дня.
Про найважчі моменти війни Олександр майже не розповідав та мало ділився історіями з фронту, адже не хотів хвилювати рідних. Та дещо Ольга змогла дізнатися згодом.
«У червні 2024 року на їхню позицію стався ворожий приліт. Двоє побратимів загинули. Олександр разом із ще одним військовим дивом залишилися живими. Усе навколо було засипано, товариш перебував у стані шоку. Саме Сашко привів його до тями, допоміг вибратися з-під завалів і фактично врятував життя», — згадує жінка.
Після цього випадку командування надало захиснику тиждень, аби він міг поїхати додому та трохи відновитися. Та навіть переживши смерть поряд і дивом уникнувши власної, він знову повернувся до побратимів.
Пара познайомилася тоді, коли Ольга працювала в друкарні разом із тіткою та дядьком Олександра, а він інколи приходив до них у справах. Спершу вони навіть не звернули одне на одного уваги.
Та згодом щось змінилося: Олександр та Ольга почали спілкуватися в інтернеті. Домовилися зустрітися просто на каву, як друзі. І саме з того моменту почалася їхня справжня історія. 27 жовтня 2017 року вони стали парою. А через рік офіційно стали чоловіком і дружиною.
Весілля відгуляли 3 листопада 2018 року та вже на новий 2019-й рік подружжя повідомило батькам радісну новину — вони чекали на дитину.
Вагітність була легкою, і вже 25 серпня 2020 року у подружжя народилася донечка. На сьогоднішній день дівчинка вже ходить до садочка, а наступного року піде до школи.
«Сашко був дуже світлою людиною. Мої батьки любили його як рідного сина, завжди дуже переживали, коли він їхав у відрядження на невідомий термін. Знайомі поважали його як чесну, порядну людину, я ніколи не чула про нього нічого поганого», — каже Ольга.
Попри те, що служба забирала багато часу і він часто перебував у відрядженнях, у родині панувала любов і підтримка. Донька зараз дуже сумує за татом.
Через службу Олександр рідко бував удома — інколи його не було по вісім місяців поспіль.
«Відпустку Сашко завжди проводив удома. Коли було можливо, ми з донькою їздили до нього — навіть на пару годин. Влітку їздили в Ізмаїл, щоб трохи відпочити», — розповідає Ольга.
У 2024 році Ольга поїхала до чоловіка в Миколаїв на кілька днів. Згодом разом із донькою зустрілася з ним в Одесі.
«Він зняв там домівку. Ходили до зоопарку, в аквапарк, просто гуляли. Три дні були разом. А потім дзвінок – сказали терміново вертатися на роботу. Ми зібралися. Він провів нас до автобуса, а сам поїхав іншим, назад до Миколаєва», — згадує жінка.
Востаннє Олександр приїхав та бачив родину на день народження доньки.
«Він відпросився як завжди, бо ніколи не пропускав її день народження. Однак 27 серпня поїхав», — продовжує розповідати Ольга.
14 вересня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Токарівка на Херсонщині, внаслідок влучання ворожого дрона старший сержант, командир мінометного взводу 88-го окремого батальйону морської піхоти Олександр Бортник загинув.
«Я дуже добре пам’ятаю той день, — згадує Ольга. — Ми з донькою пішли гуляти. Переписувалися з чоловіком, згодом він написав, що пізніше відпише. О 14:45 відправив останнє повідомлення — і усе… Вже був вечір, а він більше не вийшов на зв’язок. Я писала йому всю ніч, не спала, відчувала, що щось не так. Вранці побачила, що всі мої 15 повідомлень не прочитані. У мене вже тоді була паніка, але перед дитиною трималася, бо вона все відчуває».
Того дня додому прийшли представники ТЦК.
«Першим дізнався мій батько. Він попросив, щоб військові приїхали пізніше, коли я буду вдома — не міг мені це сказати особисто. Ми повернулися з прогулянки, я бачила, що з батьком щось не так. Він сказав, що йому погано. Я пішла годувати дитину… і почула, як батьки плачуть у дворі. У той момент я вже все зрозуміла. Вибігла і почала питати, що з Сашком. І коли мені сказали, я зрозуміла, що частина мене просто померла разом із ним. Зараз живу тільки заради дитини», — із болем говорить жінка.
19 вересня в рідному Болграді воїна з усіма військовими почестями поховали на місцевому кладовищі. Прощання з морським піхотинцем стало подією, що відгукнулася далеко за межами громади. У восьмому випуску тревел-шоу «Світ навиворіт» Дмитро Комаров відвідав Болград і взяв участь у церемонії прощання з військовослужбовцем.
4 липня 2024 року Указом Президента України Олександра було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Однак отримати нагороду особисто він не встиг.
За роки служби він також був відзначений нагрудними знаками «Учасник АТО», «Хрест Учасник АТО», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медаллю «Захисник рідної землі».
28 травня 2025 року на стінах Болградського ліцею №2, де навчався Олександр, відкрили меморіальну дошку на його честь. Його фото розміщене й на стіні пам’яті в Болграді серед інших полеглих захисників. Портрет Олександра є й на Майдані Незалежності в Києві — серед світлин воїнів, які віддали життя за Україну.
Сьогодні Ольга разом із донькою живе в Болграді, у домі своїх батьків. Вона не працює, присвячує весь вільний час дитині. Після втрати чоловіка вона вчиться жити по-новому, приймати реальність без коханого поруч, триматися заради дитини і пам’яті про нього.
Інтернет-видання Бессарабії
