Із початком повномасштабного вторгнення про острів Зміїний дізналася не лише вся Україна, а й увесь світ. Захисники Зміїного стали легендою. І не тільки тому, що одному з них належить історична фраза про російський корабель, який послали у відомому напрямку, але й тому, що вони одними з перших потрапили в полон, вижили в тому пеклі і повернулися додому. Поки що не всі. За решту йде боротьба. Один із тих, хто пройшов полон – морпіх 88 батальйону Олександр Лунгу. Журналістка видання “Махала” зустрілася з Олександром, який сьогодні продовжує службу. В ексклюзивному інтерв’ю він поділився своїми спогадами про перебування у полоні.

Чому вирішили повернутись на службу?

Мені запитують: «Ти знову служиш?». Я відповідаю: “А я й не йшов зі служби, просто була перерва”.

Чи пам’ятаєте перший день повномасштабного вторгнення?

Звісно, ​​його забути неможливо.

Як довідалися, що почалося вторгнення?

Ми дізналися о пів на четверту ранку. До острова підійшли два військові російські кораблі. Ми зв’язалися із прикордонниками. Вони сказали, що щось незрозуміле відбувається. А о п’ятій ранку росіяни вже вийшли на зв’язок і почали пропонувати здатися. Ми тоді і зрозуміли, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Почули вибухи, і запросили евакуацію. Але не було зрозуміло, крейсер «Москва» дасть нам піти з острова чи ні. Усі чудово розуміли, що воювати проти військових кораблів «Москва» та «Биков», які ще й мали підтримку авіації, неможливо. У нас же була тільки стрілецька зброя.

Ми чекали вертольоти, які мали нас забрати, але вони не прилетіли, бо вдарили по Чорнобаївці, як потім з’ясувалося. Наша авіація була задіяна у напрямі Харкова, Чернігова. У пріоритеті були великі обласні міста та столиця, а не острів, тож прикриття у нас не було. По острову лупили і кораблі, і авіація, а ми відповісти не могли.

Перша інформація була, що всі захисники Зміїного острова загинули.

Так. Було таке. Навіть президент Зеленський про це сказав. Швидше за все, з великої землі почули вибухи і дали йому таку неперевірену інформацію, а може, десь щось наплутали, бо у перші дні всі були в паніці. Але зв’язок із нами був до останнього. Коли нас взяли в полон і ми вже лежали на пірсі, наші телефони ще дзвонили.

Ваші рідні уявляю як переживали, думаючи, що ви загинули.

Ми тоді цього ще не знали. Лише за тиждень дізналися, що нас оголосили загиблими. Нас привезли до Севастополя і сказали: «Ви нікому не потрібні. Ваш президент вас уже поховав». Пропаганду вели сильно. Ми до останнього нічого не знали, доки не зв’язалися з рідними. Це було за рік.

Цілий рік ви жили у незнанні?

Так, нам казали, що Одеси немає, України немає. Усі втекли. Морально нас знищували.

Де ви знаходились?

Спершу ганяли по в’язницях – Білгород, Курськ, Валуйки. Нас десь 9 людей було з Ізмаїла, потім нас посадили в літак та відправили до Нижнього Новгорода. Там був дизбат. Можна сказати, військова в’язниця. Я там був ще рік.

Ви сподівалися на обмін?

Так, завжди. І на початку теж. 1 квітня 2022 року я мав потрапити на обмін. Але щось не зійшлося. Ми були у камерах-склянках, нас там сиділо 15 людей. Мене та хлопця з Кілії вивели, переодягли. Знайшли наші документи, склали у пакет, підписали. Сидимо-чекаємо. Потім нас двох викликали і сказали: «Ви залишаєтеся на місці, а решта йде». Нас знову в підвал завели і перевдягнули у «зечку».

Уявляю ваше розчарування?

Тоді ми не розуміли, куди їх повезли. Це був другий переїзд для нас. До цього були у Шебекіно, потім були у Старому Осколі у СІЗО. Зазвичай було так: закинули всіх у автозак, одягли кайданки, очі зав’язали та повезли – куди, ніхто не знає. Чуємо, що відчиняються ворота і собаки гавкають. І ти припускаєш за звуками, що тебе знову привезли до зони.

Ви сиділи у камері чи вас змушували працювати?

Ні, працювати не змушували. У Нижньому Новгороді була заґратована казарма. Ми жили там дві роти по 30 людей. Їжу приносили на ношах наші ж бійці, вони були призначені. Годували 3 рази на день. Ми були там як дизбат. Нас охороняли.

Які були умови?

Після в’язниці – краще. І годували більш-менш, не так як у в’язниці. Там баланду з гнилою картоплею та кислою капустою давали. Коли нас до Нижняка (ред. Нижній Новгород) привезли, то збільшили нам пайку, бо ми були дуже худі, як велосипед. А туди Червоний хрест приїжджав. Вони того дня були як шовкові. Навіть на тумбочці лежала книга із Женевською конвенцією. Коли ми трохи оговталися, у нас була вже стандартна солдатська пайка.

А у звичайні дні, коли не було представників Червоного Хреста, як було?

Ми місяців сім не мали права розмовляти між собою. У в’язниці у камері розмовляли. А коли були у штрафбаті – ні. Могли стояти в строю з шостої ранку і до 10-ї вечора і не розмовляти. Просто тупо стоїмо. Перешіптуватися не можна, навіть уночі. Вони сиділи та прислухалися.

Що знали про Україну?

Нічого. Нам показували російські новини. Але які там були новини – уявляєте. Одна пропаганда та все про те, що вони перемагають.

І потім у це починаєш вірити?

Так, тому що жодної іншої інформації немає. Їхнє завдання було – нас фізично та морально задавити. Наприклад, приносять якісь списки і кажуть: «Ми знаємо, що від вас відмовилися сім’ї. Не від усіх. Але від кого відмовилися – ось у нас є прізвища. Але ми вам їх не скажемо. Можете додому вже не повертатися, тому що вам повертатися нема куди. І взагалі, якщо повернетеся, то вас там нацисти розстріляють, вас вважають за зрадників, бо ви в полоні». Тиснули так на нас.

Але ж телевізор вам давали дивитися?

Так. У нас за розпорядком був перегляд теленовин двічі на день – о 9 ранку та о 9 вечора. Щодня. Лише новини. У вихідні, якщо хороша зміна охорони, то нам включали фільм. І то принесуть флешку і включать їх фільм національно-патріотичний про війну та непереможну російську армію.

Вони вас обробляли безпосередньо.

Так. Потім пропонували – залишайтесь, громадянство отримаєте. Але ми хотіли додому на обмін і все.

Але чи були ті, хто відмовлявся від обміну, ламався?

Так. Але ми нікого не засуджували. Нам внутрішні конфлікти не були потрібні, бо й так нелегко, ми ж не на прогулянці. Кожен мав вибір, і він його зробив.

А що допомагало там триматись і не падати духом?

Не всьому треба вірити. Я не міг повірити, що нас просто так покинули і не шукають. Що від мене сім’я відмовилася, що нас в Україні вважають за ворогів народу. Я не вірив у це. А були хлопці, які вірили та дуже переживали через це.

Коли взяли в полон, у душі було так: що буде, то буде. Не чекаєш ні поганого, ні хорошого. Спрацьовувала в організмі така реакція самозахисту. Потім був період, коли ти сумуєш за сім’єю. І потім уже наставав момент, коли звикаєш жити отак. Я навіть не вірив, що вийду колись звідти, думав, що залишусь тут на все життя. Так було доти, доки з родиною не поспілкувався.

Як це відбулося?

У росіян є така програма – даєш їм інтерв’ю, а вони дають можливість поговорити з рідними телефоном. Багато чого говорити не можна, ми спілкувалися натяками. Пам’ятаю, що вперше поговорив зі старшим сином Артемом, це було в лютому. А на другий день із донькою Любашею.

Вони дізналися, що ми у полоні, подивившись відео. Хоча перші 3-4 дні думали, що ми загинули. Артем одразу сказав, що робиться все можливе, щоб нас усіх звідси витягти. Він просив: «Найголовніше – не зламайтеся, витримайте». Я сказав, що тепер все витримаю.

Після розмови полегшало?

Так. Його настрій дуже підтримав мене. Артем сказав мені, що все добре, що вони купили будинок в Болграді. І я після цих його слів зрозумів, що не все так погано, як нам кажуть. Адже жодних заощаджень я їм не залишав. Як вони купили будинок? За які гроші? Я почав розуміти, що якась виплата йде їм за мене. А я сину казав, що тут уже тиждень мороз мінус 38. Він потім мені розповідав, що вони почали вивчати погодні сайти по регіонах і приблизно вирахували, що я перебуваю трохи далі від Москви.

Як відбувався ваш обмін?

Коли нас привезли до Курська вперше, було дуже жорстке приймання. Коли вдруге привезли до Курська, я подумав, що знову так буде. І 12 днів дійсно так і було. А потім 11 червня вранці нам сказали вийти із речами. Я ще не здогадувався ні про що. Подумав, що черговий переїзд. Хотілося лише одного, щоб залишили нас в одному вже місці. Тому що бувало їдеш в автозаку по 3 години у холоді із зав’язаними очима, у наручниках. Це важко.

На цей раз нас теж посадили в автозак, очі зав’язали. Потім зрозумів, що нас везуть плитами, значить, це аеродром. Зупинились, почув літак. Вивели, очі зав’язані, але кайданки зняли. Завели в якийсь транспорт, сказали голову вниз опустити і не піднімати. Я почав хитрувати і клєйоночку з очей трохи відсунув, побачив сидіння в квіточках і зрозумів, що це цивільний транспорт. Почав здогадуватися, що нас везуть на обмін. Ми сиділи і чекали години зо три. Прилетів літак, ще наших бійців привезли. Завели і повезли, їхали години дві. Голова весь час вниз, хлопців почало нудити, та й не їли нічого. Пам’ятаю, що вони почали нам пхати якісь бутерброди в руки – такий тоненький шматочок хліба та ковбаски. Ми їхали кількома автобусами. Нас тоді міняли 95 людей.

Зупинились, стоїмо, чекаємо, тиша така. Зрозуміли, що спецназ, який нас охороняв, вийшов. Чуємо хтось заходить до автобуса і каже нам: «Хлопці, доброго дня. Підніміть голову. Що це у вас, знімайте все з очей». І ми побачили на його формі нашу нашивку. Він сказав, що ми їдемо на обмін, треба потерпіти ще 15 хвилин і діяти за інструкцією, щоб обмін не зірвати. Ми вийшли та стали за автобусом. А туди зайшли російські полонені. Так відбувся обмін. Це було 11 червня. Я тепер цю дату пам’ятатиму завжди.

Коли зрозуміли, що в Україні, які були емоції?

Емоції зашкалювали дуже. Не можу навіть передати.

Ви пройшли реабілітацію?

Я півтора місяці був на реабілітації, потім в Одесі у шпиталі мені зробили операцію. Другого дня, коли нас у корабель пересаджували та везли до Севастополя, мені плече зірвали, порвали м’язи, весь цей час так ніхто нічого й не робив. Рука практично не рухалася. Загалом ніхто не лікував нас. У кращому разі давали якесь знеболювальне.

Ви задоволені реабілітацією?

Максимально задоволений. Нас одягли з ніг до голови. Нам дали все потрібне, телефон. Допомогли відновити документи, банківські картки – кому потрібно було. Приїжджали волонтери, привозили одяг. У їдальні годували добре. На першому поверсі – усі лікарі. Нам провели максимальне обстеження, надали лікування. Якщо потрібно було МРТ, КТ, то везли на обстеження до клініки.

Психологічна допомога була?

Так, з нами працювали і психологи. До того ж, ми допомогли скласти списки тих, хто зник безвісти, а тим часом перебував у полоні. Були у полоні й цивільні особи.

Росіяни й досі кажуть, що ми є братні народи. Після полону, що можете про це сказати?

Та які ми брати після того, що вони наробили. Вони дуже жорстокі. У них мрія приїхати на південь, жити в наших будинках, а нас усіх в ешелон та до Сибіру ліс пиляти. Я це чув від них неодноразово. Вони звикли, що Україна їх годувала. І хтось за них має працювати. Самі вони не хочуть працювати.

Населення дуже зомбоване. Вони вірять там кожному слову із телевізора. Їх переконати неможливо. Вони справді вважають, що ми тут усі нацисти та дітей їмо. Історію вони не знають, вважають, що Україну вони створили. А хто думає інакше, сидить і відмовчується, бо його чекає в’язниця. Але там теж багато хто вже проти їхнього СВО.

Що ви можете побажати рідним тих, хто залишається в полоні?

Вірити. І намагатись робити все, щоб їх звідти витягнути. Тому що там ти не ти живеш – за тебе живуть та розпоряджаються твоїм життям. Ти вранці прокинувся і радієш, що живий. І жодних інших думок не приходить, бо ти не знаєш, що буде з тобою. Єдине, про що думав завжди, як звідси вийти.

Ваші діти відіграли велику роль у тому, щоб звільнили захисників Зміїного. Про організацію «Про тих, про кого мовчать» дізналася вся Україна.

Я лише за рік полону дізнався, що вони шукали мене, зверталися скрізь, до Києва їздили, акції організовували. Тому пишаюся своїми дітьми.

Скільки у вас дітей?

Четверо. Артем та Люба – старші. Це вони все організовували, щоб про нас не забули і подали на обмін. Молодші – Сашко та Адель, ще до школи ходять. Памʼятаю, як вперше побачив їх після повернення. Це була дуже зворушлива зустріч.

Син був волонтером, але нещодавно пішов служити. І зараз «на нулі». І зять там же.

Ваша історія вплинула на рідних?

Мабуть. Коли син приїжджав до мене під час реабілітації, а потім до Одеси, де мене оперували, ми багато спілкувалися, і я бачив, що в ньому прокинувся такий патріотизм. Він дуже змінився. Він хотів ще тоді, коли я був у полоні, йти служити. Намагався, але не вийшло. На співбесіді йому сказали: «Ти зараз старший у сім’ї, давай тата витягнемо, а потім уже ти підеш». Так і сталося. Він мені сказав, що не збирається ховатися за чиїсь спини та за волонтерські скоринки. Це було його рішення, хоч, якщо чесно, я був проти. Хоч би що говорили, але молодь в Україні дуже патріотична стала.

Бажаємо вам удачі та всім нам Перемоги.