Наталія Біла з Ізмаїла — військовослужбовиця ЗСУ, волонтерка та членкиня ГО «Південноукраїнський рух ветеранів та волонтерів “Вулик”». До війни вона працювала відеографом та організовувала святкові заходи, а у 2011 році склала Військову присягу й почала служити разом з чоловіком. Після початку повномасштабного вторгнення Наталія долучилася до волонтерської допомоги військовим, а згодом повернулася до свого підрозділу. Про свій вибір, підтримку родини, волонтерство та досвід війни вона розповіла журналістці інтернет-видання «Махала».
— Розкажіть про себе. Якою була Наталія Біла до початку повномасштабної війни, чим жила, про що мріяла?
— Звати мене Наталія. Я дружина військовослужбовця. Уся моя родина пов’язана з військовою службою: моя сестра також заміжня за військовослужбовцем. Тому армія завжди була частиною нашого життя.
Після закінчення медичного навчального закладу в Одесі я переїхала до чоловіка. Разом ми створили сім’ю, виховували нашу доньку, будували звичайне сімейне життя. Як і кожна жінка, я мріяла про щасливу родину, мирне майбутнє для дітей і можливість займатися улюбленою справою.
Чоловік багато років переконував мене прийти до нього на службу, щоб ми були разом не лише як чоловік і дружина, а й як військовослужбовці. Але тоді моє життя було зовсім іншим.
Я була творчою людиною, працювала відеографом. Фільмувала та вивчала обрядові заходи: весілля, дитячі свята, випускні, шкільні заходи — найщасливіші миті людського життя. Мені дуже подобалося дарувати людям спогади, які вони переглядатимуть через багато років.
Згодом, коли донька підросла, ми офіційно відкрили власну справу. Займалися організацією весіль та інших святкових заходів. Це була справа, яку я дуже любила і в яку вкладала всю душу.
У 2011 році в підрозділі, де служив мій чоловік, звільнилася посада. Саме тоді він знову запропонував мені стати поруч із ним не лише як дружина, а й як військовослужбовиця. Цього разу я погодилася.
У 2011 році я склала Військову присягу на вірність Українському народові, пройшла необхідну підготовку та була призначена на посаду. Відтоді ми з чоловіком служимо пліч-о-пліч в одному підрозділі.
За ці роки військова служба стала для мене не просто професією, а способом життя. Саме вона навчила мене відповідальності, дисципліні, витримки та розуміння того, що означає служити своїй країні. Цей досвід став міцною основою, яка допомогла мені вистояти і в перші дні повномасштабного вторгнення.
— Що стало вирішальним моментом, коли Ви зрозуміли, що повинні повернутися до лав Збройних сил України? Наскільки складним було це рішення для Вас і Вашої родини?
— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мене звільнили з військової служби за сімейними обставинами, оскільки на той момент нашому молодшому сину ще не виповнилося 16 років. Це було рішення відповідно до законодавства.
Чесно кажучи, я дуже не хотіла звільнятися. Мені було важко залишати свій підрозділ, адже я відчувала, що маю бути поруч зі своїми побратимами.
Після звільнення я не залишилася осторонь. Одразу почала допомагати своєму підрозділу як волонтерка. Ми збирали та доставляли гуманітарну допомогу: ліки, амуніцію, спорядження та все необхідне, чого потребували військові.
Я безмежно вдячна своїм друзям, які в найважчі дні не виїхали з України, а залишилися вдома допомагати нашим захисникам. Ми об’єдналися в невелику команду і працювали практично цілодобово: приймали запити, шукали необхідні речі, організовували доставку і робили все можливе, щоб підтримати наших військових.
Приблизно через пів року, коли робота військових підрозділів стала більш системною, мені сказали, що за бажанням я можу мобілізуватися. І я повернулася до служби. А моя команда, мої друзі й волонтери продовжили свою справу. Вони й сьогодні залишаються надійною опорою для військових.
Рішення повернутися до свого підрозділу було одним із найскладніших у моєму житті. На той момент у нас з чоловіком вже було двоє дітей: старша донька була повнолітньою, а молодший син ще був маленьким.
Як будь-які батьки, ми розуміли всю відповідальність за свою сім’ю. Ми радилися всією родиною й відверто поговорили. Я чесно сказала, що не можу інакше.
Це не просто робота чи професія — це мій внутрішній поклик. Я відчувала, що маю бути там, де мій чоловік, де мої побратими, де сьогодні вирішується доля нашої країни.
Я ніколи не вміла стояти осторонь. Захищати Україну — це мій внутрішній стан. Не має значення — зі зброєю в руках чи своєю працею, своїми знаннями, своєю допомогою. Для мене головне — бути корисною своєму народові, своїй державі.
Найбільшу підтримку тоді я отримала від своєї старшої доньки. Вона сказала слова, які я пам’ятатиму все життя: «Мамо, якщо раптом із вами чи з татом щось станеться, я повністю візьму на себе турботу про молодшого брата».
Для мене це були дуже сильні слова. Саме вони дали мені внутрішню впевненість повернутися до служби. Я зрозуміла, що моя родина мене підтримує і розуміє мій вибір.
Сьогодні я ще краще розумію, чому тоді донька так сказала. Згодом вона сама стала дружиною військовослужбовця. Вона, як і я колись, їде за своїм чоловіком туди, куди його направляє служба, і завжди залишається поруч із ним.
Напевно, вона виросла в родині, де бачила, що дружина військового — це не лише мама й берегиня дому, а й найближча людина, яка підтримує чоловіка за будь-яких обставин.
Я дуже вдячна своїй доньці за ту розмову. Її підтримка стала для мене вирішальною. Саме завдяки їй я змогла повернутися до свого підрозділу, до свого чоловіка, до своїх побратимів і продовжити службу. Цю підтримку я бережу в серці й досі.
— Що найбільше змінила війна у Вашому житті та світогляді? Чи стала вона для Вас уроком, який неможливо було отримати в мирний час?
— Війна змінила не лише мене. Мені здається, вона змінила кожного українця. І продовжує змінювати нас щодня.
Я втратила близьких людей, втратила рідних. Як і тисячі українських родин, я відчула біль, який неможливо передати словами. Це той біль, з яким ти вчишся жити, але ніколи не звикаєш до нього.
Війна навчила нас речей, про які ми навіть не замислювалися в мирному житті. Вона навчила нас постійно вчитися. Вчитися виживати. Вчитися розуміти, як змінюється війна, яку зброю застосовує ворог, як діяти під час небезпеки.
Вона навчила слухати, бачити, швидко приймати рішення, довіряти своїм командирам і тим, хто поруч.
На жаль, війна забирає в нас ту безтурботність і радість, з якою ми жили раніше. Кожна втрата залишає слід у серці. Вона робить нас сильнішими, але водночас змушує дорослішати набагато швидше.
Ми падаємо, але знаходимо сили піднятися. Плачемо, але продовжуємо працювати. Втомлюємося, але не маємо права зупинитися. Бо за нами — наші діти, наші родини, наші військові й майбутнє України.
Війна також навчила мене цінувати людей, підтримувати тих, хто переживає втрату, об’єднуватися з однодумцями, поважати один одного й бути поруч тоді, коли це найбільше потрібно.
Найголовніший урок, який я винесла за ці роки, — ніколи не припиняти вчитися. Сьогодні знання, дисципліна, взаємна підтримка й готовність діяти можуть врятувати життя. І саме це допомагає нам вистояти та продовжувати боротьбу за нашу країну.
— Якби сьогодні Ви могли звернутися до кожного українця, який живе в тилу, що б хотіли сказати? Як кожен може підтримати наших захисників і захисниць?
— Я хочу побажати всім читачам, а особливо молоді, міцного здоров’я, витримки та віри. Попри всі труднощі й важкі часи, які сьогодні переживає наша країна, — не здавайтеся.
Постійно навчайтеся, розвивайтеся, аналізуйте інформацію та здобувайте нові знання попри всі обставини. Вірте в Україну, у нашу Перемогу та в те, що після завершення цієї несправедливої війни розпочнеться новий важливий етап — відновлення держави.
Саме в цьому процесі українська молодь має брати максимально активну участь. Україна вже довела, що готова боротися, захищати свою свободу та давати відсіч ворогу.
Для нашого подальшого розвитку пріоритетними мають стати якісна освіта, сучасні технології, сміливі ідеї та нові можливості.
— Про що Ви мрієте після нашої Перемоги? Яким бачите своє життя і якою хочете бачити Україну?
— Я вірю, що після завершення цієї несправедливої війни розпочнеться новий важливий етап — відновлення держави.
Наша молодь — найкраща. Вона швидка, талановита, розумна, відкрита до нового. Саме молоді люди мають стати міцним фундаментом відновленої України.
Рухаючись вперед, ми повинні зберігати свій український код, пам’ятати про власне коріння, культуру, мову та історію. Потрібно пишатися тим, що ми — українці, що ми належимо до такої сильної та незламної нації. Не цуратися свого, а берегти й передавати його наступним поколінням.
Сьогодні весь світ бачить, у яких надзвичайно важких умовах українці продовжують жити, працювати, боротися, допомагати одне одному та будувати майбутнє.
Нехай над Україною зійде сонце Перемоги. Нехай наші діти живуть під мирним небом. І нехай кожен із нас матиме сили, знання та мудрість, щоб разом відбудувати сильну, сучасну і незалежну Україну.
— Яке головне послання Ви хотіли б залишити читачам нашого видання — особливо молодим людям, які лише формують свої життєві цінності?
— Молоді я хотіла б сказати: не змарнуйте свій золотий час і не витрачайте енергію лише на розваги та швидкоплинні речі. Навчайтеся, розвивайтеся, шукайте своє покликання і слухайте власне серце.
Не ставте гроші, розкіш і матеріальні блага понад усе, адже сьогодні вони є, а завтра їх може не стати.
Цінуйте те, що справді безцінне: життя — своє та своїх рідних і друзів, щирі стосунки, людяність і взаємну підтримку.
Пам’ятайте своє коріння, бережіть свій рід і ніколи не втрачайте себе. Саме в цьому, на мою думку, полягає справжня цінність життя.
Інтернет-видання Бессарабії
