Вітрильний спорт – це найкрасивіший, але й найдорожчий вид спорту. І тримається він у Ренійській громаді на ентузіазмі небайдужих людей, колишніх яхтсменів та батьків дітей. Чому навчають ренійських дітей у селищі Кірган, неподалік міста Рені, де базує яхт-клуб? Про це та про те, як сьогодні живе цей вид спорту у Рені, «Махалі» розповіла тренерка клубу Валентина Кеба.
Що дає дітям вітрильний спорт?
Ходіння під вітрилами забезпечує дітям фізичну активність, дозволяє багато часу проводити на свіжому повітрі. Одночасно – це спорт, який вчить дитину бути ближче до природи, керувати стихіями вітру та води, правильно оцінювати небезпеку (наприклад, вітрові умови, ризик перекидання чи зіткнення), у будь-якій ситуації знати, що робити, не панікувати, приймати швидкі рішення, а потім діяти. Завдяки набутому досвіду діти підвищують свою самооцінку і більше вірять у свої сили.
У процесі занять вітрильним спортом доводиться стикатися з багатьма різними видами діяльності, причому постійно з кимось комунікувати, оскільки дитині важко, наприклад, поодинці готувати і спускати на воду човен. Різні ситуації змушують його спілкуватися з дорослими чи іншими дітьми. Швидко складаються нові дружні стосунки. Соціальний аспект – важлива частина парусного спорту.
Що входить до обов’язків тренера?
У мої обов’язки входить навчити дитину бути впевненою та спокійною на воді, готувати дітей до участі в вітрильних регатах. Заняття у нас відбуваються, як у школі, за розкладом. Тренер має свою сплановану та затверджену в обласній ДЮСШ програму та точно знає, чому та в який період юний яхтсмен має навчитися. Все відбувається у певній послідовності.
Чому безпосередньо навчаються діти?
Як рухатися по воді, коли хвилі великі та вітер сильний. Діти вчаться плавати і не боятися води в будь-якій ситуації. Нещодавно я набрала дітей у 1–2 класи. Вони поки що у мене так звані «берегові» – бігають берегом озера, а коли піднімається слабкий вітер, я саджаю їх у човни і даю їм потримати кермо, навчаю, як правильно в’язати морські вузли.
Як війна вплинула на роботу клубу?
До початку повномасштабної російсько-української війни ми часто брали участь у різних обласних змаганнях. Багато наших яхтсменок отримували призові місця. Кілька років тому, наприклад, дівчата Лера Михайличенка та Анастасія Копаной на Всеукраїнських змаганнях посіли другі місця. Наразі Лера тимчасово проживає за кордоном і в онлайн режимі навчається у 10-му класі, а Настя – студентка другого курсу медичного університету.
Поки триває війна, змагання ніякі не проводяться, але тренуватися можна на внутрішніх водоймах, таких як наше озеро Кагул, куди вихід дозволено. Але, як ви знаєте, вода, особливо минулого року, пішла від берега дуже далеко, і нам важко було скидати човни на воду. Ще складніше було з рятувальним катером: у нього осад нижче, він просто сідає на мул. Минулого року наш яхт-клуб відвідувало 45-50 дітей, цього літа – близько 80. Коли похолодало, кількість зменшилась. З початком війни багато наших вихованців виїхали з батьками за кордон.
Що вас як тренера сьогодні непокоїть, а що зігріває душу?
Тішить те, що зі створенням десять років тому громадської організації «Дунай» у Рені став відроджуватися вітрильний спорт. Багато хто, думаю, пам’ятають часи, коли озером Кагул дуже багато молоді ходило під вітрилом. Тоді поблизу портової бази відпочинку «Моряк» дислокувався яхт-клуб, де проходили тренування. Юнаки та дівчата Ренійського району часто їздили на змагання, а вітрильні регати проводили в Одесі, Миколаєві, Ленінграді, Туапсе та інших містах колишнього Радянського Союзу, у яких брали участь наші спортсмени. Серед тих, хто славив у ті роки наш район, був і Валентин Рекачинський.
Багато води витекло з того часу. Колишні яхтсмени вже мають дорослих онуків. Але справжній мореплавець завжди мріє знову відчути в натягнутих канатах і надутих вітрилах силу вітру і неодмінно познайомити з цією романтикою для сильних своїх дітей. І ось такі реальні можливості, вже для онуків, з’явилися з початком відродження яхт-клубу.
Що вдалося за останні десять років зробити для розвитку вітрильного спорту у Рені?
Вдалося багато. Наші яхтсмени стали знову брати участь у різноманітних змаганнях. А потім почалася війна… З цієї причини поки що змагання скасовані, але ми продовжуємо вчити дітей вітрильному спорту з надією, що скоро закінчиться війна, і відновляться змагання.
Які проблеми має клуб та як їх вирішуєте?
Якщо узагальнити, то вітрильний спорт – це найкрасивіший, але й найдорожчий вид спорту. І тримається він у нас на ентузіазмі небайдужих людей, колишніх яхтсменів та батьків дітей. Від держави Одеська обласна ДЮСШ парусного спорту, філією якої ми є, практично нічого для утримання 30 човнів не отримує. А їх треба підклеювати, фарбувати, а матеріали для цього коштують зараз дуже дорого. Крім цього, треба оновлювати сам флот, треба купувати нові човни. Використовуємо сьогодні ті човни, які отримали як гуманітарну допомогу з Німеччини, і які ми придбали за рахунок наших меценатів. Але це все тренувальні човни. І стоять вони сьогодні також недешево.
Але в 2016-му році завдяки батькам дітей нам все ж таки вдалося придбати три човни. За кордоном вони коштують майже вдвічі дешевше. Тому ми з Антоном Валентиновичем Рекачинським у 2016 році сіли в машину з причепом і привезли їх з Італії.
Проблема в тому, що до човнів потрібні ще й вітрила. Один комплект вітрил коштує від 300 до тисячі євро. Хто такі гроші у такий тяжкий час нам дасть? Дякую, що хоч якось допомагають нам колишні яхтсмени, які ходять у рейси, працюють за кордоном, батьки – вони виділяють нам особисті кошти.
Є у нас ще одна серйозна проблема – дітям нема на чому добиратися на тренування до селища Кірган, куди громадський транспорт не ходить. Доводиться самій возити дітей на своєму «бусику» розбитою дорогою. Дякую знову ж таки батькам, які збирають кошти нам на бензин та інші повсякденні потреби. Іншого фінансування ми не отримуємо. І таке ставлення мене, та й не тільки мене, а всіх, хто хоче по-справжньому розвивати вітрильний спорт, не може тішити. Байдужість у цьому питанні непробачна.
Хто вам допомагає?
Завдяки таким, як депутат міськради Олексій Андріянов, Валентин Рекачинський та інші, вдалося хоч на якийсь час, але упорядкувати будівлю колишнього рибколгоспу ім. Чапаєва, яке на аукціоні викупив один із ренійських підприємців. Воно поки що йому не потрібне, і він на якийсь час передав його нам. Ми в ньому зробили ремонт, полагодили дах і тепер нам є де зберігати інвентар, човни тощо. І підприємцю добре. Якби не ми, то ця будівля давно була б зруйнована, як десятки інших дачних будинків на Кіргані.
Я вам уже казала, що останніми роками вода в озері через посуху відійшла далеко від берега. Діти не хотіли, та я як тренер не мала права дозволяти їм добиратися до човнів у водоймі по бруду. Тоді батьки наших дітей зібрали гроші, і ми збудували пірс завдовжки 27 метрів. Коли нещодавно після дощів рівень води на озері піднявся, ми його розібрали. Деякі дошки, що вже згнили, замінимо на хороші і, коли знадобиться, знову встановимо пірс.
За фінансової підтримки батьків на нашій базі ми встановили і відеокамери. Загалом усім нам хотілося б, щоб вітрильний спорт узяла під своє крило наша Ренійська ДЮСШ. Наскільки я знаю, завдяки депутату Олексію Андріянову ще два роки тому на одній із сесій міськради з метою розвитку парусного спорту в районі було ухвалено рішення про виділення ділянки землі Ренійській спортивній школі.
У нас чудове місце для заняття парусним спортом. Таких добрих умов на березі водойм ніде немає. У тій же Сергіївці, де проводилися кілька років тому змагання (було 250 яхт різного класу), глибина озера набагато менша, ніж у Кагулі. Нам заздрять яхтсмени Болгарії, Німеччини. Ми маємо всі необхідні умови для розвитку вітрильного спорту. І я сподіваюся, що колись і всеукраїнські, і міжнародні змагання будуть проводитись у нас. Якщо у цьому буде зацікавлена місцева влада.
Інтернет-видання Бессарабії
