Заслуженого художника України, нашого земляка Віктора Чернова називали «крилатим художником». Не тільки тому, що на його рахунку близько 300 стрибків з парашутом, а й тому, що на всіх його полотнах предмети немов відриваються від землі і ширяють у просторі, підхоплені легкою стихією повітря. Більш детально про життя, творчу спадщину та увічнення його пам’яті, а також спогади рідних, колег і багатьох тих, хто його знав – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Віктор Іванович Чернов народився в 1944 році в місті Перм в сім’ї спецпереселенців, репресованих в роки Другої світової війни. Потім батьки переїхали на батьківщину батька, в Котловину Ренійського району, де він у 1962 році закінчив середню школу (у нього по батькові було «розмовляюче» гагаузьке прізвище – Каразанфір, яке згодом він змінив на прізвище матері). Після школи вступив до Одеського державного художнього училища імені М.Б. Грекова, яке закінчив у 1969 році, а пізніше отримав диплом Одеського педагогічного інституту. У 1990 році став членом Спілки художників України, а в 2012 році йому було присвоєно звання заслуженого художника України. Близько 47 років, аж до самої своєї смерті, він пропрацював в Одеській дитячій художній школі №1 імені К.К. Костанді. Віктора Івановича не стало 18 вересня 2016 року після тривалої хвороби. Поховали його на малій батьківщині – в Котловині.

У річницю смерті в селі була відкрита меморіальна дошка з барельєфом художника, встановлена на фасаді будівлі школи. З цієї нагоди тоді, 16 вересня 2017 року, відбувся мітинг пам’яті, в якому взяли участь вдова Ангеліна Іллівна Чернова (Лядовська), сестри Людмила Іванівна Ангельчева і Надія Іванівна Бєлєва, племінники, онуки, а також колеги, учні, друзі, сусіди по будинку, де він жив в Одесі, парафіяни і настоятель храму, який він регулярно відвідував. Творцем барельєфа є відомий одеський скульптор, його друг і колега Ігор Іванович Носок, який в той день теж був разом з усіма в Котловині. Меморіальна дошка була виготовлена скульптором у співпраці з архітектором, заслуженим художником України Миколою Савелійовичем Худолеєм.

Цей захід, на якому побував і я, був цінний саме тим, що кожен із присутніх сказав про нього своє слово, і з цієї мозаїки висловлювань, які наведені нижче, легко складається цілісна картина, якою людиною і майстром був Віктор Іванович.
«Я не можу сказати, що часто за життя спілкувалася з ним, тому що в силу своєї зайнятості він рідко приїжджав на батьківщину, але коли це траплялося, він завжди приділяв увагу нашій школі, зустрічався з нами і з нашими дітьми. Він подарував нам свої роботи і роботи своїх учнів, які зберігаються як в шкільному музеї, так і в кабінеті образотворчого мистецтва. Він умів достукатися до кожного з нас, до кожної дитини, він любив говорити про те, що кожен, хто живе в цьому світі, талановитий від Бога, і тільки потрібно прагнути до того, щоб розвивати цей талант», – сказала директорка Котловинської школи Прасковія Долапчи.

«Мої друзі, Господь так розпорядився, що чверть століття я прожила з людиною, яка є для мене і для багатьох еталоном інтелігентності, доброти, милосердя і смирення. Це не просто слова – це я ношу в собі, в своїй душі вже 26 років. Він був еталоном ніжності. Я не знаю, чи можна більше кохати жінку, ніж він кохав мене. Я не знаю, чи можна кохати чоловіка більше, ніж я кохала його. Ви знаєте, Господь дав мені таке щастя, що 25 років я говорила йому: «Вітя, я люблю тебе». І зараз ось минув рік, як його не стало, це був рік мук, і я продовжую його любити і буду любити завжди», – з почуттям говорила вдова художника Ангеліна Лядовська.

Після виступу Ангеліни Іллівни було включено запис з голосом Віктора Івановича. «Я хочу подякувати Господу Богу за те, що він сподобив моїх батьків дарувати мені життя, яке склалося настільки вдало. Я відчуваю себе щасливою людиною. Щасливою, тому що, незважаючи на те, що у мене було суворе дитинство, проте це дитинство мене якось підкувало, навчило цінувати шматок хліба, привчило до роботи. Я щасливий, що доля подарувала мені такий подарунок, як спілкування з добрими, хорошими людьми, де б я не був. Доля обдарувала мене моєю дружиною Ангеліною, яка є моїм ангелом-охоронцем…» – говорив він у цьому аудіозаписі. Погодьтеся, дуже сильні слова, проникливі. Так міг сказати тільки людина великої душі, яка дуже тонко відчуває людей і навколишній світ, вміє любити, ніколи не скаржиться на життя, а дякує йому за все, що воно йому дало.
Мистецтвознавець Катерина Кцаян, яка протягом останніх років вивчала творчість Віктора Чернова, про що свідчить вступна стаття в останньому каталозі робіт художника, говорила про нього не тільки як про чудового, самобутнього, рідкісного художника, але і як про моральну, цікаву, розумну і дуже надійну людину.

«З цією людиною я пропрацювала 20 років. Його називали «крилатим художником», тому що в його живописі всі предмети ніби позбавлені пут земного тяжіння, вони відриваються і ніби літають. Чому його називають самобутнім художником? Тому що він використовував не тільки традиційні фарби, техніки – він використовував технічні лаки, що досить рідко, замінював полотно дерматином, склом або дзеркальною поверхнею. Він був художником-експериментатором, який перебував весь час у творчому пошуку, і, звичайно, тематика його робіт дуже цікава, тому що у нього було багато захоплень. Це не тільки парашути – він був і пристрасним рибалкою, і ваш Ялпуг, куди він любив приїжджати, давав йому можливість реалізуватися і в цьому своєму хобі. Він був прекрасним Вчителем з великої літери. І люди, які пройшли черновські уроки, вони не тільки блискуче навчилися – вони заражені його добротою, його ніжністю, його любов’ю до життя», – зазначила Катерина Миколаївна.
«Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю людини, під час відспівування якої ридала вся Одеса, в місті була жахлива злива. Це був не просто дощ, це була неймовірна гроза, заливало все, по коліно була вода. Тепер я розумію: плакала і сумувала вся Одеса. Знаєте, чому? Тому що ця людина вміла дарувати щастя – він дарував його своїм дітям, як чоловік, своїй найпрекраснішій жінці на світі Ангеліні Іллівні Лядовській, своїм рідним – щастя розуміння, підтримки, щастя таланту», – згадувала заступник директора школи «Костанді» Галина Мар’янівна Докторова, з якою Віктор Чернов пропрацював 47 років.

«Будь-який священик у своїй парафії, як мені здається, намагається створити сім’ю, близькі, рідні сімейні стосунки. І ось, вибудовуючи такі сімейні стосунки в нашій парафії, звичайно ж, я дуже багато знаю про особисте, сімейне, суспільне, професійне життя наших парафіян. Але я нічого б не знав про Віктора Івановича, якби спілкувався тільки з ним. Всі новини про ті творчі успіхи, про персональні виставки, про альбоми, буклети, про учнів, які його дуже люблять і які продовжують його любити, навіть закінчивши навчання і самі ставши професійними художниками – я дізнавався від його вдови Ангеліни Іллівни. Це вона щедро ділилася такою інформацією. А ось Віктор Іванович мовчав. І я запитав тоді себе: а ось я, досягнувши таких успіхів, невже я б утримав їх у собі? Ще хочу сказати, що сам Віктор Іванович був духовним наставником для мене, тому що у нього можна було вчитися скромності, смиренності; тому що, досягнувши дуже багато, він ніколи цим не хизувався», – згадував настоятель одеського храму Рівноапостольних Кирила і Мефодія протоієрей Володимир (Корецький).
«Я з ним познайомився в перший рік своєї служби, коли приїхав у село. Він, як проста і смиренна людина, підійшов, ми з ним почали спілкуватися. Після цього він запропонував свої послуги для нашої церкви, запропонував написати нам три ікони для храму, які на вході, одна з них – ікона Успіння Божої Матері. І ми йому дуже вдячні, тому що він це зробив на славу Божу, безоплатно», – сказав настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці селі Котловина о. Андрій (Капсамун).
«У другій половині 2016 року ми відкрили у нашому музеї кімнату мистецтв та творчості, яку назвали «Світлиця». У цій кімнаті зібрано подарунки, картини, те, що зроблено руками творчих людей. Я думаю, що для Віктора Івановича, з яким ми були близько знайомі як сусіди, те, що ми зробили – це данина поваги, маленька крапелька того, на що він заслуговує. І найголовніше, я завжди схилялася перед сім’єю Віктора Івановича, бо і він, і брат його заповідали себе поховати на своїй рідній землі біля батьків. Це дуже зворушливо, і я схиляюся перед цією людиною. Він ніколи не забував, де він народився та виріс, звідки його коріння», – зазначила у своєму виступі керівник музейного комплексу школи Ніна Дейнека.

Теплі слова про Віктора Чернова, що йдуть від серця, сказав і ведучий урочистого заходу Артем Кіхай. Молода людина зізналася, що її з Віктором Івановичем теж дуже багато пов’язує: «Той дивовижний факт, як ми з ним познайомилися, це просто вражаюче – це все завдяки Богу».
«Це чудова людина, яка мене надихала жити, надихала любити. Це людина, завдяки якій, скажу вам відверто, я познайомився зі своєю дружиною, але, звичайно, не без участі Ангелини Іллівни. Він був світлою людиною, про яку можна говорити дуже багато. Це еталон, це натхненник, людина, яка дійсно вміла любити і дарувати кохання», – зазначив Артем Кіхай.
Додамо до всього сказаного вище, що за життя протягом останніх двадцяти років у художника відбулося 16 персональних виставок, у тому числі і зарубіжних. А вже після того, як його не стало, 2018 року відбулася виставка його пам’яті в Ізмаїльській картинній галереї. 76 робіт живопису та графіки привезла до Ізмаїлу вдова художника Ангеліна Лядовська. Вона зробила столиці Придунав’я просто приголомшливою щедрістю подарунок – 50 полотен Віктора Чернова з 75 привезених вона подарувала Ізмаїльській картинній галереї.
«Розглядаючи картини Чернова, потрапляєш під вплив якоїсь нереальної космічної енергії, яка магнетичним чином приваблює своєю світлоносністю, насиченістю кольору, блиском фарб, що світяться. Контрастні за кольором, різноманітні за формою: від образів людей, тварин, квітів, птахів до куполів та апсид храмів, старих мерехтливих ваз та банальних пляшок – все це зачаровує та відводить глядача в інший світ, світ – створений майстром-експериментатором. Дуже часто художник звертався до образу своєї дружини. З великим трепетом і ніжністю він пише її портрети, захоплюючись і надихаючись її красою («Ангеліна», «Ангеліна. Біла троянда», «Автопортрет з Ангеліною», «Хризантеми», «У храмі»). Вона була його богинею та музою, яка у свою чергу обожнювала та дуже любила свого чоловіка-творця», – сказала тоді, відкриваючи виставку, директор Обласного центру естетичного виховання Ірина Федорова.

Фото автора та з відкритих джерел.
