Олена Семенівна Волканова – одна з найстарших жительок села Дельжилєр Татарбунарської громади Білгород-Дністровського району. Вона пережила румунське правління, розкуркулення, голодомор 1946–1947 років, усе життя тяжко працювала в колгоспі. Але й зараз не сидить без діла – сама доглядає за будинком та городом, щонеділі ходить до церкви, досі в’яже та плете килимки. Історію Олени Семенівни дізнавалася журналістка інтернет-видання «Махала», яка завітала до неї в гості.
Олена Семенівна Волканова народилася 24 жовтня 1938 року в селі Дельжилєр, яке тоді входило до складу Королівської Румунії. Сьогодні їй важко згадувати події, які вона пережила. Про життя під румунською владою вона розповідає, що працювати доводилося багато, але родина мала власну землю, тому голоду в ті часи вони не знали.
Промисловість тоді не розвивалася, робочих місць не було. Однак місцеві жителі часто винаймалися до більш заможних людей або до румун як домашня прислуга. Це рятувало від жебрацтва багатьох, хто не мав власної землі. Найкраще жили євреї, які були власниками магазинів або їздили торгувати до сусідніх сіл, таких як Арциз, Ташлик чи Сарата. Торгівля забезпечувала їм добробут, і вони були серед найбільш заможних жителів села.
«Важче стало під час Другої світової війни, коли румуни почали відбирати коней. Людей залишали без засобів для обробки землі, бо коні були потрібні на фронті», – згадує Олена Семенівна.
Ще болючішими для неї є спогади про післявоєнні роки, коли довелося пережити голод. За її словами, розкуркулення, організоване радянською владою, почалося в селі у 1946 році. Його здійснювала група місцевих жителів, які перейшли на бік нової влади. У народі їх називали «яструбками».
«Наші комори ломилися від зерна. Якби “яструбки” не прийшли й не забрали все до останнього, ми б не знали, що таке голод. Так, у 1946–1947 роках була посуха, але наших запасів хліба вистачило б, щоб пережити ці важкі часи. Комусь вдалося втекти, а ті, хто залишився в селі, пережили страшне горе», – розповідає пані Олена.
Тоді померло дуже багато людей – точної кількості Олена Семенівна не пам’ятає, але, мабуть, понад тисячу. Підводи їздили селом, збирали померлих по дворах і відвозили їх на кладовище, де всіх ховали у спільній братській могилі. Сьогодні на тому місці встановлено пам’ятник.
Багато жителів Дельжилєр їздили аж до Польщі по картоплю. Туди вони везли бессарабські килими, сукні, тканини, які там високо цінувалися.
У 1947 році в родині Олени Семенівни сталася трагедія. Через конфлікт із жителем сусіднього села Виноградівка її батька ув’язнили, а мати пішла з дому в невідомому напрямку й більше не повернулася. Дев’ятирічна Олена залишилася сама з семирічним братом Іллєю.
«Коли батька ув’язнили, його жорстоко били, душили кайданами. Мабуть, це стало непосильним ударом для нашої мами. Вона мовчки пішла з дому, і ми більше ніколи її не бачили», – згадує Олена Семенівна.
Пані Олена розповідає, що половина будинку, в якому вони з братом жили, належала її рідному дядькові Івану, брату їхнього батька. Спочатку він начебто взявся опікуватися осиротілими дітьми, але згодом усе змінилося.
«У той голодний рік дітям без батьків дозволяли йти слідом за комбайном і збирати колоски. Ми з братом приносили їх додому, але дядько Іван із дружиною відбирали в нас все, перемелювали та годували своїх дітей, залишаючи нас голодними. Якщо ми просили хоча б шматочок хліба, нас виганяли вилами на вулицю, і ми з братом змушені були ночувати просто неба, уклавшись на камінь. Згодом нас почали виганяти з подвір’я зовсім і хотіли відправити в дитбудинок. Наш учитель Василь Ілліч неодноразово робив зауваження тітці Раді, дружині дядька Івана, за знущання над нами, але це нічого не змінило», – згадує Олена Семенівна.
У пошуках допомоги брат і сестра стали ходити по домівках знайомих та родичів, але скрізь перед ними закривали двері. Ніхто не хотів годувати ще двох дітей, бо самі жили у скруті. Дитбудинки були переповнені сиротами, але зрештою місце для них знайшлося в селі Струмок. Узимку, у сильну хуртовину, їх відвезли туди.
Єдиний, хто хоч якось допоміг, був рідний дядько Сава, найстарший брат їхнього батька. Він був заможною людиною, завідував складом, але не захотів прийняти племінників до себе. Відправляючи їх у дитбудинок, він дав їм півбуханки хліба, шматок мамалиги та одну цибулину, щоб діти могли пережити голод і холод по дорозі до Струмка.
Але в дитбудинку брата і сестру спіткала нова біда – попри сльози, дітей розділили. Олену залишили у Струмку, а Іллю відправили в село Утконосівка.
Там Олена Семенівна застудила очі й довгий час хворіла, не отримуючи належної медичної допомоги. Вона згадує, що їжі давали мало, і доводилося голодувати, майже як вдома. Часто дітей карали голодом за невиконане домашнє завдання.
В дитбудинку Олена Семенівна познайомилася з вихователькою, чоловік якої працював вчителем фізкультури. Сімейна пара, яка була бездітною, приглянулася до дівчинки й захотіла прийняти її за дочку.
«Коли ми з братом поїхали з Дельжилєр, будинок дядька Івана згорів, а його діти померли: донька від голоду, а син від переохолодження. Якось до дитбудинку заявився ще один батьків брат, мій дядько Микола. Попри мої сльози й благання не віддавати мене йому, мене відправили назад додому. Вдома на мене чекали нові муки. Дядько цілими днями пропадав на роботі, а я залишалася вдома з тіткою, яка мене ненавиділа, часто била і ховала від мене хліб під замком. З їжі в домі були лише хліб, кислі помідори з кади й цибуля», — розповідає Олена Семенівна.
Вона згадує, що постійно була голодною. Одного разу наважилась при чужих людях заявити дядькові, що вона вже давно нічого не їла, а хліб лежить у шафі під замком. Дядько, щоб не осоромитись, пішов і дав їй хліб. Тоді Олена Семенівна їла цей хліб і думала, що коли повернеться тітка, вона сильно її поб’є за цей вчинок. Але в той момент це вже було не важливо.
Життя почало налагоджуватися в 1948 році. Той рік був дуже врожайним. Батько пані Олени повернувся з тюрми в 1953 році, після смерті Сталіна, потрапивши під амністію. Він одружився вдруге на гарній господині. Тоді додому повернувся і молодший брат Олени Ілля. Сама ж пані Олена залишилася жити під одним дахом з дядьком Миколою та його дружиною. Після школи вона не змогла продовжити навчання через відсутність одягу та взуття, тому дядько й тітка обрали для неї чоловіка — Степана Волканова і видали заміж, всупереч її волі.
«З чоловіком я прожила довгих 61 рік. Він помер майже два роки тому. Скажу чесно, іноді він мене ображав, а от в колгоспі навпаки мене дуже поважали за мою працьовитість. Мою фотографію ніколи не знімали з дошки пошани. 20 років я працювала на поливі, а потім до пенсії була дояркою. Навіть після виходу на пенсію мене часто кликали на роботу скирдувати. Я укладала скирди заввишки з будинок. Трактористи сварилися, хто з них буде скирдувати разом зі мною. А вдома кожного дня мене також чекала важка робота, яку я майже завжди виконувала сама», — розповідає Олена Семенівна.
Зараз, попри свій вік, пані Олена залишається дуже енергійною і не дозволяє нікому допомагати їй. У господині панує ідеальна чистота. Її город оброблений, і навіть попри ранню весну, він уже засаджений картоплею. В кінці городу видніється невеличкий сад з побіленими деревами. У дворі розбиті квітники, де вже цвітуть перші весняні квіти. Попри все, вона встигає не лише виконувати всі побутові справи, а й займатися улюбленими — в’язати шкарпетки та теплі жилетки для своїх онуків та праонуків і плести килимки, які прикрашають її будинок.
Пані Олена також пишається своєю колекцією старовинних тканин, які вона зберігає в скрині. Тут вона також береже свої сукні, які для неї є особливо дорогими.
«Такої тканини зараз неможливо купити, вона натуральна. Доторкніться і відчуйте цю якість», — каже вона.
У будинку Олени Семенівни можна побачити багато старовинного начиння, яке сьогодні має особливу цінність, адже все виконано вручну. Серед всього — меблі ручної роботи, домотканні доріжки та килими, а також вишиті її руками різні вироби.
«В молодості я багато ткала, навіть зараз на горищі зберігається мій ткацький верстат, яким я дуже дорожу», — ділиться Олена Семенівна.
Останніми роками старожилка села Дельжилєр дедалі більше привертає до себе увагу з боку краєзнавців та етнологів як з України, так і з Республіки Болгарія. Дослідники цікавляться її знаннями про побут, ремесла та культурну спадщину рідного краю. Також її запрошували на етнофестиваль до міста Татарбунари, де вона демонструвала майстерність у прядінні та розповідала про давні традиції, звичаї та спосіб життя минулих поколінь.
Інтернет-видання Бессарабії
