14 грудня Україна вшановує людей, які ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Серед них — Степан Васильович Смоков, водій із села Катлабуг. З нагоди Дня ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС журналістка видання «Махала» поспілкувалася з ліквідатором і дізналася подробиці подій майже 40-річної давнини.
Степану Васильовичу Смокову 68 років, нині він на пенсії. У 1986 році, коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, він працював водієм-далекобійником. Пан Степан розповідає, що третього травня, напередодні Пасхи, відбувся призов на ліквідацію наслідків аварії. Із села Катлабуг було направлено шість водіїв, які працювали на машинах з великими габаритами: Смоков Степан Васильович, Мушиков Василь Петрович, Рашков Василь Павлович, Македонський Дмитро Дмитрович, Ніколаєв Іван Миколайович, Русєв Степан Іванович.
«У ніч з третього на четверте травня ми рушили у дорогу. Початок колони формувався у селі Саф’яни. Далі ми рушили на Одесу. З Одеси ми направилися великою обласною колоною на Київ. Ніхто не пояснив нам, на ліквідацію якої саме аварії ми вирушаємо. Ми тоді навіть не знали, що в Чорнобилі сталася така страшна трагедія», — згадує Степан Васильович.
З Одеси колона, в якій їхав пан Степан, рухалася майже без відпочинку. Для нього, як для людини, яка все життя звикла до суворого дотримання правил дорожнього руху, було дивним, що для автомобілів були зняті всі обмеження пересування.
«Заклик був рухатися якомога швидше. Ми не дотримувалися правил навіть під час пересування по населених пунктах. Коли виїхали з Києва, за нами одразу закрили шлагбаум, і у бік Чорнобиля ми рухалися в односторонньому порядку», — розповідає ліквідатор.
Степан Васильович каже, що перші нотки страху, що тут відбулося щось дуже страшне, закралися, коли почали зустрічати людей, які масово тікали з Чорнобиля: хто пішки, хто на велосипедах, хто на повозках з усією домашньою утворю. Коли колона дісталася Іванкова, водіїв почали розподіляти у різні напрямки. Групу машин з Катлабуха направили у селище Залісся, яке розташовувалося в 6-7 кілометрах від Чорнобиля, для вивезення великої рогатої худоби елітних сортів з експериментального господарства, яке забезпечувало тваринами для виставок Київський ВНГ.
«Коли ми туди під’їхали, там вже стояло близько 1000 машин, більшість з яких очікували на евакуацію людей. Така концентрація техніки мене дуже вразила, тому що раніше я ніколи нічого подібного не бачив. Щоб не утворювалися затори, транспорт з одного шляху впускали на в’їзд, а на виїзд транспорт рухався зовсім іншим шляхом. Вже перебуваючи у Заліссі, ми дізналися, що на Чорнобильській АЕС стався вибух реактора, але ніхто нам тоді не сказав про ступінь небезпеки цієї події», — ділиться пан Степан.
Степан Васильович каже, що засобів захисту їм також ніхто не видав. У навколишньому середовищі нічого незвичайного не спостерігалося, але в повітрі відчувався присмак гіркоти. Зворотний шлях у бік Києва був дуже важким. Через його завантаженість великою кількістю машин колона просувалася дуже повільно.
«На момент, коли нам завантажили корів, нас попередили, що їх уже декілька днів ніхто не годував. Після того як ми рушили, голодні корови почали битися об кузов і голосно кричати. Коли на ранок розвиднілося, я побачив, що вони виламували борти інших машин, падали з них і ламали собі ноги. Це було жахливе видовище», — розповідає Степан Васильович.
На виїзді з Чорнобильської зони пан Степан звернув увагу на те, що на людей очікували спеціалізовані машини, які всіх зупиняли та перевдягали у чистий одяг, а той, що був на них, забирали. Після розвантаження у Києві колона була направлена в Чорнобильську зону вдруге.
«Тоді на дорозі вже поставили дозиметри. З наших шести машин п’ять були направлені на санітарну обробку через перевищення показників радіації», — розповідає ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Після другої поїздки до Чорнобиля ліквідаторів відправили додому. На сьогоднішній день з шести учасників ліквідації аварії на ЧАЕС у Катлабузі залишилися живими лише Степан Васильович та Василь Петрович Мушиков, 1949 року народження.
«В цілому ліквідація наслідків аварії тривала більше пів року. 14 грудня 1986 року вдалося накрити реактор саркофагом. Тому саме цей день увійшов в історію як «День ліквідатора», — каже Степан Смоков.
Степан Васильович розповідає, що не відчув суттєвих змін у стані свого здоров’я після приїзду додому. Зараз його турбують деякі хвороби, але, за його словами, вони скоріше пов’язані з віком, ніж з перебуванням у Чорнобилі. З поверненням додому ліквідатори одразу ж приступили до роботи.
«Ніхто не перевірив стан нашого здоров’я і не шукав нас аж до 1991 року. Лише в 1991 році, коли Україна стала незалежною, на ліквідаторів почали звертати увагу. Держава стала призначати нам пільги та виділяти безкоштовні путівки до санаторіїв. Нас запрошували на заходи, присвячені Дню вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та Міжнародному дню пам’яті Чорнобиля. А у нашій школі присвятили пам’ятний куточок ліквідаторам. Сьогодні держава про нас трохи забула. З усіх привілеїв нам залишили лише невеличку надбавку до пенсії, а це трохи більше 200 гривень», — ділиться Степан Васильович.
Пан Степан поділився, що коли настав час отримувати посвідчення ліквідаторів аварії на ЧАЕС, йому та його односельцям довелося поборотися за це визнання. Це відбулося через бюрократичний застій тодішньої системи: як часто це бувало – документи загубилися. Довелося їздити в Київ до новоутвореного Союзу ліквідаторів за довідкою про дійсність перебування у Чорнобилі в травні 1986 року.
За словами Степана Смокова, жителі Одещини також мали шанс жити під боком у атомної станції. Він згадує, що на середину 1980-х років уже на повну почав реалізовуватися план будівництва атомної станції на березі Дністра.
«На момент вибуху на Чорнобильській АЕС перша частина плану — будівництво міста Теплодар для робітників майбутньої станції і створення всієї необхідної соціальної інфраструктури — була реалізована. Залишилося лише побудувати саму станцію. Але коли стався вибух у Чорнобилі, будівництво станції раптово згорнули», — каже Степан Васильович.
Пов’язуючи події сьогодення і минуле Степан Смоков наголошує, що українці повинні винести уроки з минулого: «Сьогодні ми ходимо по лезу ножа. У нашій країні триває війна, і ми маємо розуміти, що ворожі ракети у будь-який момент можуть поцілити у атомні станції, які розташовані на території нашої країни. Наслідки можуть бути незворотними. Мирний атом — це дуже добре, але треба до цього ставитися з великою відповідальністю, тому що це загроза людству».
Інтернет-видання Бессарабії
