Щороку 30 вересня світ відзначає Міжнародний день перекладача – свято людей, завдяки яким різні культури та народи знаходять спільну мову та краще розуміють одне одного. Серед тих, хто присвятив себе цій справі, – вчителька Арцизького ліцею № 5 Наталія Костянтинівна Петренко. До війни вона навчала дітей англійської мови, а після початку повномасштабного вторгнення відкрила для себе ще один професійний шлях – стала перекладачкою з німецької. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з пані Наталією, аби дізнатися, як вона обрала викладацький шлях та що захоплює її у цій професії.
Інтерв’ю редакції «Махали» пані Наталії довелося давати через відеозв’язок із регіону Добруджа в Румунії, де вона перебуває разом зі своїми учнями, займаючись культурно-історичними дослідженнями. Уже третій рік поспіль вона супроводжує школярів у подібних поїздках, адже, окрім німецької та англійської, вільно володіє ще й румунською мовою.
Вона розповіла, що у 2002 році закінчила факультет іноземних мов Ізмаїльського державного педагогічного інституту за спеціальністю «вчитель англійської, німецької мов та зарубіжної літератури». Її захоплення німецькою мовою почалося ще у п’ятому класі й згодом переросло у справжню пристрасть. Наталія Костянтинівна завжди прагнула знайти нагоду поспілкуватися німецькою, адже, на її думку, ніщо не могло зрівнятися з живим мовленням. У студентські роки інтернет ще не був поширеним, розмовних клубів також не існувало, тож кожну можливість практикувати мову використовувала без вагань. Особливо важливою для неї стала поява в інституті носія мови — викладача Мартіна Флюга, з яким заняття, за її словами, були наче ковток свіжого повітря.
«Першу нагоду проявити себе в якості перекладача я отримала ще під час навчання в інституті, десь у 2001 році, коли німецькі кораблі, що подорожували дельтою Дунаю, заходили в Ізмаїльський порт», — згадує вона.
Саме тоді Наталія зрозуміла, що знати мову, викладати її та перекладати — це зовсім різні речі. Адже перекладачеві потрібно реагувати швидко, а це набагато складніше, ніж може здатися.
Розвивати перекладацькі навички вона змогла вже після закінчення інституту, коли почала працювати вчителем німецької мови в Ізмаїльській школі № 16. Паралельно Наталія співпрацювала як перекладач із «Фондом підтримки підприємництва», куди приїздили німецькі коучі. Разом із ними їй доводилося подорожувати всією Одещиною, перекладаючи під час тренінгів, практикумів, семінарів з підприємництва, бізнес-планування, отримання банківських кредитів та інших важливих тем.
«Але коли я вийшла заміж і переїхала до Арциза, з’ясувалося, що тут німецька мова, на жаль, нікому не потрібна. Після цього настала довга перерва у моїй перекладацькій діяльності — аж до початку повномасштабного вторгнення», — зізнається пані Наталія.
На початку 2022 року, коли розпочалася війна, до адміністрації ліцею, де вона працює, зателефонували з приймальні міського голови. Тоді вперше до Арцизької громади з гуманітарною допомогою приїхали німці, і потрібна була людина, здатна знайти з ними спільну мову. З того часу німецькі гості стали частими відвідувачами міста, а Наталія Костянтинівна жодного разу не відмовила у допомозі з перекладом.
«Перекладати — це найменше, що я могла зробити для своєї країни в умовах війни. Для мене це ще й спосіб висловити вдячність німецькому народові, який від самого початку допомагав і досі допомагає нашій громаді у важкі часи», — каже вона.
Пані Наталія визнає, що дуже вимоглива до себе і постійно працює над самовдосконаленням. За останні три роки їй вдалося значно покращити рівень німецької, а разом із тим і літературної української, істотно розширивши словниковий запас з обох мов.
«Наприклад, довелося опанувати багато нових німецьких слів, яких раніше навіть не доводилося чути: “повітряна тривога”, “укриття”, “протиповітряна оборона” та інші», — ділиться перекладачка.
На її думку, справжній перекладач має не лише знати мови, а й бути комунікативною, відкритою людиною, готовою швидко реагувати на будь-які обставини: «У професії перекладача треба бути трішки артистом. Це допомагає, коли співрозмовник говорить швидко і довго не робить пауз. У цей момент початок фрази вже забувається, і тут виручають акторські здібності, посмішка й уміння передати головну думку без зайвих деталей».
Наталія Костянтинівна вважає, що специфічна термінологія у різних темах для неї не перешкода, а радше стимул до розвитку. І зізнається, що сьогодні перекладацька діяльність приносить їй більше задоволення, ніж викладання у школі.
«Переклад відкриває більше можливостей для розвитку і руху вперед. Я беруся за кожну нагоду перекладати. Навіть кілька тижнів тому, коли зламала ногу й пересувалася на милицях, я все одно не відмовилася від цієї роботи», — говорить Наталія.
З перекладацькою діяльністю у пані Наталії пов’язано чимало спогадів, але деякі ситуації залишили особливий слід у її пам’яті.
Однією з найсильніших стала поїздка разом із німецькими друзями Арцизької громади на деокуповані території Миколаївщини. Тоді її вразив районний центр та інші населені пункти, де не залишилося жодної вцілілої будівлі.
«Одне діло — бачити руйнування на фото чи відео, і зовсім інше — знаходитися серед них особисто. Коли я побачила, що люди живуть практично без даху над головою, я сильно плакала. Півгодини я не могла перекладати, настільки це вразило мене. І тоді німці сказали: “Наташа, не хвилюйся, переклад тут не потрібен. У цій ситуації й без слів зрозуміло, що людям потрібна допомога й дах над головою”», — ділиться вона найемоційнішим моментом своєї практики.
Саме цей досвід, за словами пані Наталії, загартував її, і вже під час наступних поїздок до Баштанки, Вознесенська та Первомайська вона навчилася стримувати емоції, аби виконувати свою роботу до кінця.
Ще один випадок, який залишив глибокий слід у пам’яті перекладачки, — відвідування військового шпиталю разом із німецькими волонтерами. Там відновлювалися військовослужбовці, які повернулися з полону.
«У мене стояв ком у горлі, бо потрібно було перекладати жахіття, які цим хлопцям довелося пережити. Для мене це було надзвичайно важко», — зізнається Наталія. У ті моменти її знову підтримали іноземці, поставившись із розумінням до того, що емоції іноді брали гору.
Попри всі труднощі, її мрія більше практикувати німецьку мову здійснилася. Після початку повномасштабної війни в українських школах скасували предмет «російська мова». У відповідь адміністрація Арцизького ліцею № 5 ухвалила рішення запровадити вивчення німецької як другої іноземної. Для Наталії Костянтинівни це стало ще однією нагодою передавати свої знання учням і далі розвивати власні мовні навички.
«Ще до війни я завжди радила дітям вивчати німецьку мову, бо мала передчуття, що вона невдовзі стане нам потрібною», — ділиться вона.
Майбутнім перекладачам Наталія Петренко бажає ніколи не зупинятися у розвитку, постійно вдосконалюватися й не обмежувати себе вивченням лише однієї іноземної мови. Водночас вона висловлює сподівання, що навіть зі зростанням ролі штучного інтелекту живе спілкування завжди залишатиметься цінним, а знання багатьох мов і надалі матиме великий попит.
Фото: з особистого архіву Наталії Петренко.
Інтернет-видання Бессарабії
