Ми стоїмо з директоркою Тарутинського Будинку культури Ольгою Господіновою біля пам’ятника загиблим воїнам, які захищали Україну від збройної російської агресії, починаючи з 2014 року. У цього пам’ятника важка доля. Не тільки тому, що тут увічнені імена загиблих патріотів двох громад – Тарутинської та Бородінської. Цього пам’ятника могло б не бути, якби не громадський активізм однієї людини, який згодом об’єднав навколо себе однодумців і створив громадську організацію воїнів АТО. Мова йде про майора ЗСУ Івана Решотку. Тільки нещодавно він був у Тарутине, бо проходив реабілітацію після поранення, а сьогодні вже знову на службі. Але нам вдалося поспілкуватися телефоном.
Іван Решотка народився в місті Миколаїв. Згодом з матір’ю переїхав до Молдови, де вони жили до початку 90-х років. А потім в Придністров’ї розпочався збройний військовий конфлікт, до якого руку приклала Росія.
Родина повернулася на батьківщину матері в Тарутинський район. Жили в селищі Березине. Тому Іван вважає себе березинцем. З дитинства він мріяв стати військовим, але на вступних іспитах треба було здавати українську мову, а в багатонаціональному півдні Одещини на той час українську мову не вивчали. Тому хлопець поїхав до батька в Миколаїв, там закінчив останні два класи школи, вивчив українську мову та згодом вступив до Харківського гвардійського вищого танкового училища, зараз це Харківський інститут танкових військ при політехнічному університеті.
Закінчив училище та розпочав військову кар’єру, яка тривала недовго. Бо в Україні на той час під кураторством російських агентів проходило так зване реформування Збройних сил України, а насправді повним ходом йшов розвал української армії, а Україну активно перетворювали на п’яту колону Росії. Іван на той час був старшим лейтенантом, але військові кадри не потрібні були армії, молодих офіцерів скорочували, попри вкладені державою кошти на їх підготовку.
Так молодий офіцер став цивільною людиною. Знову повернувся на батьківщину в Тарутине, спочатку працював дільничним в поліції, потім служив в поліції міста Южне разом з Олександром Топалом, який згодом піде в АТО та загине в Іловайському котлі.
Коли у 2014 році розпочалася війна з Росією, Іван також пішов в АТО. У 2015 році отримав поранення в ногу. У 2018 році його визнали обмежено придатним до військової служби і відправили в запас. Він оформив групу інвалідності та знову повернувся на батьківщину. Смерть Олександра Топала вразила його, бо він вважав його не просто побратимом, а братом. На той час в Тарутине було вже двоє загиблих. На розтяжці підірвався та загинув прикордонник Дмитро Деде.
Іван розповів, як з АТО почали повертатися військові після поранень. Маючи інвалідність та не маючи в більшості роботи, зверталися за допомогою до місцевої влади, бо мали право на пільги. Але найчастіше зустрічали нерозуміння, було й таке, що чули на свою адресу: «Ви пішли туди гроші заробляти, чому маємо вам зараз допомагати», або й ще гірше «Ви там дітей вбивали» – такі проросійські наративи, які вони, не секрет, чули тоді, були образливими для воїнів. Не всі мали терпець пройти пекло владних кабінетів. І з цим треба було щось робити і змінювати ситуацію. Першим цей важкий шлях з відстоювання своїх прав пройшов Іван. А далі, як каже сам, вже водив хлопців, лаявся, навіть кулаком по столу стукав.
«Я зробив неможливе, бо я відстояв свої права і отримав все, на що мав право по закону – отримав пільги та 2 га землі в тому місці, де я хотів. Кажуть, що у мене склочний характер, але ж мені це положено, то чому не дати, а то дивилися на мене як на лоха», – згадує Іван.
На той час в Україні почали з’являтися спілки ветеранів АТО. Іван запропонував створити громадську організацію, щоб більше рахувалися з ветеранами та легше було відстоювати свої права. Сказали – зробили, офіційно зареєстрували. Іван Решотка очолив організацію. Це було в 2018 році. А в 2019 році виникла ідея створити пам’ятник загиблим воїнам.
«Ми коли збиралися з хлопцями, то почали обговорювати, що нам немає куди піти в День захисника України. Афганці мають свій пам’ятник. А ми не маємо. А ще я, як військовий, відчував, що війна затягнеться і будуть ще загиблі. Треба їх пам’ять увічнити. Спочатку думали встановити просто камінь і туди табличку з іменами загиблих, бо грошей у нас не було. А де поставити той камінь? Хотілося б в центрі селища, щоб люди туди приходили, гості бачили. Написали ми листа в селищну раду, щоб виділили нам землю під пам’ятник. І тут почалися проблеми. Багато разів зверталися – не давали землю. Почалася у нас з радою справжня війна за клаптик землі в центрі Тарутине. Навіть юристів довелося залучити», – згадує Іван.
Але не в характері Івана відступати. Зрештою він свого домігся. Було це за минулої селищної влади, ще до укрупнення району.
«Дали нам землю в занедбаному сквері. Колись там були зарослі, собаки бігали та навіть людей вночі грабували. Таке було злачне місце, всі про нього знали і обходили стороною. Ось там нам і дали 10 на 10 метрів і зразу сказали, що ніякого фінансування на пам’ятник не буде. Прийшов працівник з селищної ради, забив колишки – ось ваша земля. Ми з хлопцями почали рити фундамент, залили основу, а над нами ще й підсміювалися: ну рийте, рийте. У 2019 році ми вже пам’ятник відкрили», – розповів голова ГО.
Роботи з облаштування території та виготовлення пам’ятника розпочалися на благодійні внески. Іван звертався до місцевих підприємців, небайдужих мешканців. Але цих коштів було замало. Оплачували його вже згодом з обласного бюджету. І знову Решотка цього домігся.
«Цей пам’ятник – його дітище», – розповіла нам Ольга Господінова. Але Іван під час розмови весь час говорив, що це спільна справа організації. Але саме він переймався потім, щоб пам’ятник поставили на баланс громади і прийняли програми підтримки військових та членів родини. Це вже було згодом, коли почалося повномасштабне вторгнення. Зараз пам’ятник реконструюють на бюджетні кошти, таблички також виготовляють з бюджету.
«Голова громади Сава Степанович Чернєв з самого початку допомагав нашій організації – ще коли не був селищним головою. Після виборів він зібрав нас: «Кажіть, що потрібно». Ми з ним знаходимо спільну мову і відчуваємо від нього підтримку», – розповів Іван.
Занедбаний сквер згодом перетворився на святе для багатьох місце. Сьогодні пам’ятник знаходиться на балансі відділу культури, спорту та туризму Тарутинської громади. Їм опікуються члени ветеранської організації та працівники Будинку культури, що знаходиться неподалік. Тут проходять заходи. І на жаль, з’являються все нові таблички загиблих. Їх розміщують на мармуровій плиті, де їх не мало б бути. Але війна внесла корективи. І зараз пам’ятник чекає чергова реконструкція. До нього додали залиту бетоном основу. Згодом тут встановлять ще одну плиту, а на ній розмістять нові таблички з іменами загиблих воїнів.
«Кожного разу, відкриваючи таблички, я кажу, що хай це буде востаннє, щоб ніхто більше не гинув. Але війна триває. Ось знову у нас є 5 загиблих. Зараз селищна рада виготовляє нові таблички», – розповів Решотка.
Тут увічнена пам’ять 37 загиблих з Тарутинської та Бородинської громади. І чи зупиниться на цьому реконструкція пам’ятника – важко сказати.
Ольга Господінова розказала, як Іван в перервах між перебуванням на службі, лікуванням та реабілітацією намагається виконати свій обов’язок перед мертвими та живими. Спочатку саме він з іншими членами організації встановлювали флагштоки на могилах загиблих воїнів. Зараз це роблять за бюджетні кошти, бо є відповідна програма. Він з членами громадської організації та працівниками Будинку культури висаджують квіти на дерева біля пам’ятника. Нещодавно Іван привіз вічнозелені туї, які висадили й біля пам’ятника, й на могилах загиблих воїнів. Він має плани подальшого благоустрою території. І знаючи його натуру, можна не сумніватися – він зробить, що задумав.
Саме Іван є ініціатором вручення матерям загиблих воїнів з Тарутинської та Бородинської громад Почесного знаку народної пошани «Орден матері бійця». Так, це не державна нагорода, але це знак прояву великої поваги до матері, яка народила та виховала патріота України.
Тому без перебільшення можна сказати, що Тарутинській громаді пощастило мати такого активіста, організатора, справжнього патріота – навіть якщо це комусь не подобається. Бо дійсно він не дає спуску місцевим чиновникам і захищає тих, кому потрібна допомога.
«Часто бачила, як до нього зверталися люди з різних питань. І навіть якщо він не може це вирішити, він обов’язково знайде тих, хто допоможе», – каже Ольга.
Зараз Іван проходить службу в теробороні, але хоче повернутися до служби в ЗСУ, незважаючи на два поранення.
Фото автора та Івана Решотки
Інтернет-видання Бессарабії
