Будинок може багато розповісти про його господаря. І не стільки своїм зовнішнім виглядом чи внутрішнім оздобленням, скільки тією атмосферою, яка в ньому панує. Цю атмосферу відчули журналісти видання “Махала”.
Помічали, що добротний на вигляд будинок, зроблений за всіма канонами сучасного будівництва, може зсередини виявитися холодним і непривітним, навіть якщо в ньому чисто та красиво?
У будинку Олени Велікової, дружини голови Криничненської громади, де нам довелося побувати, все гармонійно. Він звичайний зовні, і в ньому хочеться затриматися.
У Криничному взагалі не рідкість – гарні, доглянуті великі будинки. А все тому, що ще в минулому столітті трудяги-криничанці прагнули зводити саме просторі житла, щоби місця в ньому вистачило не одному поколінню родини.
Так було і в будинку Велікових, поріг яких українка Олена Джогола вперше переступила 25 років тому як молода дружина.
«Пам’ятаю в якийсь момент моя мудра, нині покійна, свекруха раптом вирішила все зрівняти із землею і збудувати будинок наново. Ми не чинили опір, і ось що у нас вийшло», – розповідає господиня, провівши нас по дому.
А вийшли світлі просторі кімнати, у кожній з яких є неодмінно як церковні ікони, так і вишиті руками мами моєї героїні, болгарки за національністю Євгенії Джоголи.
Є в будинку Велікових і особлива велика кімната – свого роду маленький храм великого материнського кохання, яке дуже багато важить для Олени і через яке ми, власне, і приїхали до Криничного.
Ми переступаємо поріг цієї кімнати і опиняємося в інтер’єрі, де з українськими вишиванками гармонійно сусідять фотографії рідних Олени у цих самих вишиванках, на підлозі – домоткані килимки, на дивані – велика кількість вишитих подушок, на поличках – дрібніші рукотворні вироби, болгарські та українські рушники, маленький кептарчик бабусі Олени, на честь якої її було названо, і величезний бабусин скриня на коліщатках.
Тут, здається, все переплелося воєдино – сімейні традиції українців та болгар, тут відчувається зв’язок поколінь, і дихається легко, напевно так, як ми дихаємо, будучи під серцем матері.
А ось і невеликий стіл із трюмо. Тут Альона іноді пише вірші, тут вона наповнюється силою предків, вірою та материнським коханням, звідси часто і починається її день.
У її роді вишивали всі жінки, і навіть одну роботу – портрет Шевченка – колись вишив брат Олени. Але так шедеврально і скрупульозно, як це робить їхня мама, ніхто не вишивав.
«Мама моя все життя пропрацювала у банківській установі, і раптом у ній розкрився цей талант. Починалося все з дрібних серветок, дитячих речей, рушничків, а потім переросло у більше – скатертини, сумки, подушки, фартухи, картини, ікони, жіночі та чоловічі сорочки. Це справді шедеври, з яких я почала збирати колекцію років 18 тому і назвала її «Одяг материнської сили», – із дочірнім коханням та вдячністю в голосі розповідає Альона.
Мама її дійсно дуже трепетно ставиться до кожної роботи – спочатку підбере канву, колір ниток, схеми.
«Вона навіть знає, в який день треба розпочати роботу і яку саме, яким саме хрестиком вишивати той чи інший виріб, адже кожен із них несе у собі велике смислове значення, для мене кожна її робота – материнський оберіг, як і кожна ниточка, що залишилася від виробу, яку вона теж передає мені як захист моєї родини та мого будинку», – додає жінка.
Олена не часто одягає щось із материнської колекції, але коли одягає, серце її наповнюється любов’ю.
«Я відчуваю такий родинний зв’язок між поколіннями, які тримають золоту нитку мого роду. Мрію зберегти все це для своєї батьківщини, передати найцініші, як реліквію», – зазначає Олена, з легкістю переходячи з російської на українську, з української – на болгарську.
Чи будуть спадкоємцями всіх цих творів мистецтва її 24-річна дочка чи 19-річний син, вона не знає.
«Вони повинні самі зробити свій вибір, як я зробила його я сама – за велінням серця, коли настав час», – додає вона.
Її сім’я – це своєрідний інтернаціонал – українсько-болгарський. Себе вона вважає українкою з болгарським корінням, яким дуже пишається. Її дід – болгарин, як і його батьки, бабуся – чиста українка, батько – українець із Івано-Франківської області, мама – болгарка. Чоловік – болгарин.
«Ті, хто бував у моєму домі, іноді зауважували, що в мене тут багато українського. Але це не так. Дивіться, навіть серветки вишиті у хлібниці дві – болгарська та українська. І у сім’ї баланс традицій, і на столі. Ми дуже любимо відзначати канун Різдва Христового, коли всією сім’єю збираємося за столом, на якому 12 пісних страв, серед яких і болгарські та українські», – розповідає господиня.
А ще вона любить співати – болгарські та українські народні пісні. Причому, визнається, частіше співає, коли на душі буває важко, і вишивати в такі моменти може.
«Я економіст за освітою, як і моя мама. Я зрозуміла: все життя ти можеш займатися однією справою, а в душі бути творчою людиною, і раптом це з тебе виходить. Думаю, це сталося зі мною і з моєю мамою. За своєю душевною організацією ми все ж таки люди творчості, ніж цифр, хоча фінансовому порядку та дисципліні я привчена була з дитинства. Адже мій покійний тато був військовим», – зауважує Олена.
«Так було не завжди, звичайно, – починає розповідати Альона про цю свою незвичайну кімнату. – Спочатку моя мама-болгарка почала надсилати мені просто свої вироби-вишивки, я складала їх у кімнаті поменше, але потім їх стало так багато, що я зрозуміла – треба розширюватися. Тим більше, що й сама перейнялася її витворами.
З маминих вишивок створюю моделі, яким ми разом із моєю швачкою даємо життя. Кожна має свою назву, свою історію, кожна символізує щось своє. Я дуже дорожу цими витворами, яких зібралося вже близько півсотні. І це тільки вишиванки, не рахуючи інших дорогих моєму серцю виробів».
Що змінилося в Олені самій з початку війни? Трохи змінився сенс життя.
«Я зрозуміла, що треба продовжувати жити, любити, вірити, що війна закінчиться, і ми переможемо, обов’язково переможемо!», – каже вона.
Цього року, коли Олена на День вишиванки виставила фото своєї колекції у себе на сторінці у «Фейсбуці», не всі зрозуміли її посилання. Хтось навіть дорікнув, що в такий непростий час вона мало не хвалиться.
«Незважаючи на такі зауваження, я не пошкодувала, що виставила фото. Адже моє посилання полягало в тому, що вишиванка споконвіку була для українця його захистом, особливо та, яка вишита матір’ю з любов’ю, вона надавала сил і віри. Разом з тим, вважаю, що не можна стати українкою, просто вдягнувши вишиванку, треба нею народитися, жити, цінувати, любити свою країну і з гордістю це нести. Це є підтвердженням того, що я є українкою, даною Богом на натхнення нести красу в маминих сорочках. Я без зайвої скромності пишатимуся її роботами і з нетерпінням чекатиму на нові моделі, бо цей одяг як оберіг, це і є – одяг сили»!
І свої обереги Олена поки що не думає продавати, хоча запитів чимало надходить. Але вона із задоволенням розповість охочим про кожен виріб зі своєї колекції, яку мріє перетворити на галерею. А ще у її планах – зробити виїзну виставку.
І для початку – не в Болгарії, куди Олену вже запрошували, і навіть не в селі, де нині мешкає її мама-майстриня, а на батьківщині батька та бабусі – на Івано-Франківщині, де пройшла його молодість, де зародилася їх з матір’ю. кохання, завдяки якому і з’явилася на світ дівчинка Олена.
Нею по суті вона залишається і сьогодні, незважаючи на те, що є дружиною керівника громади. Тому що в ній немає жодної краплі зоряності, зате океан любові до рідної землі, її традицій та історії, української привітності та болгарської гостинності.
У будинок Велікових хочеться повернутися.
Інтернет-видання Бессарабії
