Софія Спиридонівна Власова практично все своє життя пропрацювала старшою операційною сестрою хірургічного відділення Ренійської ЦРЛ, де пліч-о-пліч з хірургом Михайлом Романовим допомагала рятувати життя пацієнтів. Гострі випадки, коли потрібно було діяти швидко, злагоджено і точно, нічні виклики й чергування, багатогодинні операції, які доводилося вистоювати на ногах — все це складало не тільки її робочі будні, але нерідко і свята. Її праця і відданість професії не залишилися непоміченими — вона «Відмінник охорони здоров’я», а в 2009 році стала переможцем у районній номінації «Людина року». Але головне — її досі пам’ятають і поважають ті, кому вона колись допомагала, і ті, з ким працювала пліч-о-пліч.
Софія Спиридонівна дуже небайдужа людина, у неї душа болить за все. Про стан двору, в якому багато вибоїн, що небезпечно для літніх людей: невдало впав – і ти вже на лікарняному ліжку. Про ями на прибудинковому тротуарі під балконами, які після кожного дощу перетворюються на непрохідні калюжі. Причому вона переживає про ці «комунальні неприємності» не просто як пересічна мешканка, а і як голова товариства власників багатоквартирних будинків, в яке об’єднані цілих три багатоповерхівки по двору.
«Куди я тільки не зверталася, все марно!», – обурюється вона.
З Софією Спиридонівною, яка в грудні минулого року відзначила 85-річний ювілей, ми сусіди по будинку. Часто зустрічаємося у дворі і говоримо про життя, в якому у неї було багато яскравого, хорошого, незабутнього. Однак і трагічного теж.
Спочатку десять років тому втратила коханого чоловіка, з яким стали батьками двох синів, а кілька років тому не стало молодшого сина. Материнське горе безмежне, але вона перенесла його з властивою їй стійкістю. Маленька, тендітна, але скільки в ній мужності й сили духу. Але якби вона не була такою, навряд чи змогла б витримати ті величезні фізичні та моральні навантаження, з якими стикалася протягом 57 років своєї трудової біографії.
«Я завжди мріяла про медицину. Після школи вступила на курси медсестер у Болграді, після чого перевелася до Білгород-Дністровського медичного училища, де провчилася три роки, за фахом я фельдшер. Потім на мене чекав розподіл. Мене хотіли направити в Волинську область, але перед цим я приїхала додому в Рені і зайшла в лікарню до Михайла Степановича Романова, який був завідувачем хірургічного відділення. Сказала йому, що не хочу нікуди їхати та хотіла б працювати в своєму місті. Він мене уважно вислухав, потім кудись подзвонив і попросив за мене. Так я залишилася працювати в нашій лікарні», – згадує моя співрозмовниця.
З іменитим хірургом Власова пропрацювала близько 20 років і спогади про нього і про цей час у неї найтепліші, хоча і було нелегко.
«Михайло Степанович був не тільки хірургом, але і травматологом – справжній лікар від Бога. І операції робив, і з переломами працював. До нього приїжджали з усієї округи, дуже багато, пам’ятаю, було з села Джурджулешти. Як людина був дуже спокійним і витриманим. І дуже скромним. Пам’ятаю, коли йому виділили двокімнатну квартиру по вулиці Леніна (тепер Соборна), він відмовився в неї вселятися, як його не вмовляли. Ми з ним працювали не тільки в ЦРЛ, але і в портовій лікарні. У той час там між операційною і палатою, в якій лежали хворі після важких операцій, з гнійними ускладненнями, не було дверей. Мене це дуже обурило, і я підняла це питання перед керівництвом, і двері поставили», – розповідає вона.
Коли доктор Романов захворів і був змушений піти з роботи, вона, його права рука в операційній, не залишала Михайла Степановича у важкі хвилини життя. Приходила до нього додому, робила знеболюючі уколи.
«Він навіть лікарів не запрошував до себе, хотів, щоб тільки я приходила, і просив: «Соня, поколюй мене!» А я йому казала: «Михайло Степанович, я вам що, лікар?» Але при цьому розуміла, що він тяжко хворий і не могла відмовити. Він пішов дуже рано, в 1989 році, у віці 61 року. Похований в Рені на старому кладовищі. У місті та районі його досі пам’ятають і поважають, він був почесним громадянином, назвали вулицю його ім’ям», – каже моя співрозмовниця.
Не міг не запитати Софію Спиридонівну, як їй вдавалося витримувати таке величезне навантаження на роботі протягом стількох років?
«Чесно кажучи, я про це навіть не думала. Просто виконувала свою роботу. Працювала на дві ставки: на планових операціях і на ургентних. Звичайно, втомлювалася, не висипалася. Але я знала свої обов’язки, було почуття відповідальності. Після операцій завжди складала всі інструменти, все стерилізувала як слід. Мої домочадці часто обурювалися, коли мені доводилося працювати у вихідні та свята або коли викликали вночі на термінові операції, але всі розуміли, що така у мене робота», – каже моя співрозмовниця.
З чоловіком Юрієм Яковичем Власовим вони прожили довге і щасливе життя, більше півстоліття були разом.
«Чоловік був родом з Костроми. Він навчався на моряка і коли його кудись хотіли направити, він відмовився і сказав: «Я поїду на Дунай». Так він опинився в Рені, де ми й познайомилися. Працював у порту, ходив на суднах на острів Зміїний, до Румунії. Дослужився до капітана, його хотіли до Ленінграда направити, але він знову відмовився виїжджати з нашого міста, яке стало для нього рідним. Ми виховали двох синів, Сергія і Сашу, вони теж стали моряками. Саша жив з родиною в Південному і кілька років тому помер від інсульту. Діти подарували нам онуків: у Сергія одна дочка, її звуть Саша, у сина Саші – дочка Оля і син Юра, яких я виховувала. І у мене п’ятеро правнуків. Як бачите, я багата бабуся. І щаслива. Але смерть сина затьмарила це щастя», – з сумом у голосі сказала вона.
Свого часу в молодому віці помер і її батько, Спиридон Кирилович Степанов.
«Тато працював у міліції. Коли в 1941 році почалася війна, його направили до Одеси на Дерибасівську робити документи партизанам. Про це дізналися румуни, які воювали на боці фашистів, і один з них ударив мого батька двома ножами ззаду прямо в легені і від отриманих поранень він помер. Йому було всього 32 роки. Тато знав свого вбивцю і перед смертю встиг сказати: «Поїдь до Румунії і знайди Спіру Фотя і помстися за мене», – продовжує жінка.
На завершення наша героїня поділилася своїм випробуваним рецептом здоров’я:
«Щоранку я з’їдаю по відвареному яйцю, яке не тільки солю, але й обов’язково перчу чорним перцем. Почуваюся добре. Ні тиску, нічого у мене немає. Звичайно, допомагає і робота на свіжому повітрі. Я обробляю палісадник у нас у дворі, саджу квіти. А ще у мене є «фазенда» за містом – ділянка землі, де я садила овочі, там ростуть і фруктові дерева, але в останні кілька років навідуюся туди рідко. Вирощую на балконі петрушку. Свіжа зелень дуже корисна для здоров’я», – каже Софія Спиридонівна.
Фото автора та з сімейного архіву Софії Власової.
Інтернет-видання Бессарабії
