Обличчя Тетяни з Київщини було посічене осколками через вибух у її власному будинку у 2022 році. Вона пройшла довгий шлях лікування та реабілітації та знає, що психологічна допомога не менш важлива, ніж хірургічні операції. ШоТам розповідає історію дівчини та разом з фахівчинею пояснює, чому реабілітація не завершується в лікарняній палаті.
Тетяна Хоменко з села Небелиця на Київщині потрапила під обстріл російськими збройними силами у своєму будинку. Дівчина пригадує, що 28 лютого вийшла з родиною з підвалу, аби поснідати.
Тетяна отримала поранення лівої частини обличчя, а її голова була посічена осколками. Українські військові, які приїхали на місце обстрілу, відвезли дівчину до Брусилівської лікарні в Житомирській області – там їй надали першу допомогу.
Тетяна пригадує, що медсестра, імені якої не пам’ятає, подзвонила своїй родичці:
«А в тої син – асистент пластичного хірурга. Тож Андрій Васильєв прийшов на допомогу місцевому хірургу Кручинському Олександру Володимировичу мене оперувати».
Поранення в Тетяни були важкі.
«Пластичні хірурги мені дали надію, що можна виправити це й без якихось дуже сильних втручань і зберегти саме моє обличчя, а не змінювати його. Спочатку мені зашивали відкриті рани. Друге втручання – видаляли осколок біля ока», – каже дівчина.
Але фізичні поранення внаслідок війни – це не все, з чим зіткнулася Тетяна.
«Перший раз, аби себе побачити, зробила селфі на телефон. Бо мені забороняли дивитися на себе в дзеркало й лікарі, і моя родина. Я тоді подумала, що зі мною ніхто спілкуватися не буде – я сама всіх від себе відсічу, допоки не відновлю своє обличчя», – пригадує Тетяна Хоменко.
Лікар підбадьорював Тетяну:
«Він мені казав: «Ти красуня. Ти нею була, ти нею і залишишся» і дав надію рухатися вперед. Я зрозуміла, що, попри шрами, поверну своє обличчя, чого б це мені не коштувало».
Керівниця центру психологічної реабілітації в Superhumans Світлана Куценко каже, що психологічна реабілітація при мінно-вибухових травмах необхідна навіть під час лікування, бо це доволі тривалий процес.
«У людини, яка отримала мінно-вибухову травму, є ознаки психотравматизації, але все залежить не від самої травми – що ушкоджене конкретно, – а від того, як людина це переживає. Тож коли ми говоримо про реабілітацію таких людей, треба орієнтуватися на їхній індивідуальний досвід травми», – пояснює Світлана Куценко.
На кожному етапі лікування та реабілітації зачіпають різні психологічні питання. Спочатку це допомога людині прийняти те, що з нею сталося, емоційно саморегулюватися. Далі потрібно працювати над тим, щоб відновити образ тіла, навіть власну ідентичність – уже нового себе. А тоді це завдання, які стосуються інтеграції людини в суспільство.
Світлана зауважує: що триваліший процес лікування, то довший і процес психологічної реабілітації, і психологічний супровід.
«Буквально одразу, як людина прокинулася після операції, вона вже якось мусить жити з новим образом тіла – з тим, чого вона не планувала й до чого вона не звикла. Тож цей психологічний супровід мусить тривати на всіх етапах, і часто він важливий і після того, як людина виписується з клінік і реабілітаційних центрів. Чому? Бо пацієнт повертається в суспільство, в сім’ю. Потрібно буде повністю все по-новому починати».
Катерина Єгорова, гештальт-терапевтка, співзасновниця благодійного фонду «Крила для України», проєкт якого підтримала Програма розвитку ООН в Україні, вважає, що звертатися по психологічну допомогу потрібно якнайраніше, адже наслідки травми складно передбачити:
«Результати мінно-вибухової травми можуть проявитись відразу: людина фізично починає гірше бачити, чути, на будь-який звук хочеться кинутись на підлогу. Але можуть бути і неочевидними: за два, три або чотири місяці наче все нормально. Але людина може зірватися на близьких — і це теж буде реакція стресу. Кожна людина унікальна і реакція теж унікальна, передбачити її неможливо. Але з цим точно можна щось зробити і чим раніше почати, тим краще. Не прикласти подорожник до рани і вважати, що колись все буде добре, а починати робити щось відразу».
Та коли Тетяна лікувалася та відновлювалася, в неї не було психолога, а психологічна підтримка їй була дуже потрібна.
«У такій ситуації ти просто дуже сильно морально падаєш. Тобі треба хоч якась просто підтримка людини, яка може тебе вислухати, допомогти. У мене, на жаль, не було такої можливості», – каже дівчина.
На першому фото – Тетяна Хоменко в процесі відновлення, на другому фото – як дівчина виглядає зараз. Світлини надала героїня
Тетяна вважає, що мінно-вибухові травми дуже сильно впливають на ментальний стан, адже людина починає закриватися в собі, її думки про все змінюються, зростає страх. Дівчина це знає з власного досвіду, тож це стало поштовхом для неї здобути фах психолога:
«Я хочу закінчити своє навчання й почати працювати в цій сфері. Згодом відкрити свій кабінет, де люди зможуть до мене звертатися в будь-який час. Хочу віддати себе повністю людям і бути їхньою опорою».
Каже, спочатку було складно, але бажання допомагати людям і віра сильніші за те, що пережила Тетяна. У дівчини попереду ще одна операція на шиї, бо там лишився рубець – потрібно накласти пластичні шви, щоб зменшити шрам.
Через бойові дії в Україні з’явилося багато приватних і державних ініціатив щодо ментального здоров’я українців. У жовтні 2022 року Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ) повідомило, що вводить посади психотерапевта й клінічного психолога, щоб «підсилити мультидисциплінарні команди, що надають реабілітаційну та медичну, зокрема, паліативну допомогу».
Звернутися за допомогою українці можуть до свого сімейного лікаря, терапевта або педіатра. Фахівець може надати базову психологічну допомогу, а за потреби спрямувати до потрібного спеціаліста.
Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».
Інтернет-видання Бессарабії
