Жителька села Долинське Ренійської громади Феодора Іллівна Сирбу, яку односельці називають тітка Дора, стала відома широкому загалу минулого року, коли в Рені проходив благодійний фестиваль «Єдність у різноманітті». Саме вона на своїй каруці (возі) очолила багатонаціональну колону учасників свята, вразивши всіх присутніх своєю відкритістю, душевністю та неповторною харизмою, а вже навесні цього року взяла участь у святкуванні Дня села, покатавши на возі дітлахів. Про просту сільську трудівницю, яка ніколи не знала, що таке просто сидіти склавши руки і не боялася жодної роботи – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Майже щонеділі тітка Дора приїжджає на своїй каруці до Рені – за покупками для великого господарства. В один із таких її приїздів ми й зустрілися недалеко від ринку, де вона зазвичай залишає свій візок, запряжений конем Жанною, прив’язуючи його у звичному місці. І поки непосидюча помічниця нашої героїні щипала траву, раз у раз намагаючись просунутися вперед, що хазяйці постійно доводилося притримувати віжки, ми говорили за життя.
Феодора Іллівна вже багато років живе одна, вона сама справляється з усіма справами по дому та господарству, включаючи те, що традиційно вважається чоловічою роботою. Встає дуже рано і до пізнього вечора займається своїм господарством, яке б не кожен чоловік потягнув. Два будинки і два городи, численна живність – і все це вона містить сама, без допомоги. Коле дрова, ремонтує паркан, ремонтує в будинку, перемелює зерно на домашньому млині і навіть збирає металобрухт. Одним словом, вміє працювати так, що багато молодих позаздрять.
Феодора Сирбу народилася у великій сім’ї, де спочатку було тринадцять дітей.
«Тато спочатку мав іншу дружину і мали п’ятьох дітей. Мама моя теж була одружена, мала двох дітей. Потім, коли вони одружилися, у них народилися спільні діти. Багато хто з них помер і залишилося нас троє, з яких я наймолодша. Крім мене, зараз нікого не залишилося живими: сестра померла минулого року, а брат три роки тому… Мій батько воював, вони з мамою прожили по 72 роки», – розповідає тітка Дора.
У господарстві тримали корів, поросят, птицю – все те, що годувало велику родину в ті непрості роки, тому до праці вона привчена з дитинства.
Феодоре Іллівні 69 років, але вона не вміє ні читати, ні писати – не до навчання їй було. У дитинстві хворіла, відстала від шкільної програми, тож так і не освоїла грамоту. Може тільки розписуватись у документах і все. Втім, це не завадило їй прожити життя, в якому не було місця лінощів або розпачу.
«А ось цифри я знаю, гроші порахувати можу», – каже вона з посмішкою.
У 19 років одружилася з хлопцем із сусіднього Лиманського, якого звали Ілля, з яким прожили дев’ять років.
«Коли помер чоловік, я повернулася до Долинського. Продала будинок у Лиманському та збудувала тут новий, у якому зараз живе мій 38-річний син Максим із дружиною і донькою. А я живу поряд в домі свого брата, який теж збудувала я, коли була молодою. Потім купила ще один будинок, у якому ніхто не живе, я його використовую для городу, саджаю там, що потрібне для господарства», – продовжує Феодора Іллівна.
За її словами, коли зводила будинок, їй багато допоміг колгосп.
«Я пропрацювала у колгоспі 50 років. Працювала лопатою та вилами, прибирала за коровами, за силосом ходила», – згадує тітка Дора свої нелегкі трудові будні.
На подвір’ї у тітки Дори, крім коня Жанни, який, за її словами, так і норовить когось вкусити, в тому числі і свою господиню, багато різної живності: свині, кури, гуси. Лише гусей у неї ціла зграя – 30-35 штук. Годує живність лише один раз на день, і цього вистачає до вечора.
«Без м’яса нічого не готую – ні суп, ні кашу, ні соус. А ці всі ковбаси з магазину я не їм», – каже жінка.
Щоб упоратися з великим господарством, доводиться підійматися о четвертій ранку. І так щодня, без вихідних та свят.
«Минулого року тримала багато поросят, продавала. Зараз маю велику свиню, важить вже 300 кілограмів. Хотіла запліднити, але кнура не знайшли, так що на Новий рік її різатиму, а потім куплю поросят. Для коня купую тюки сіна. Маю один земельний пай, отримую на нього зерно, але його не вистачає, щоби прогодувати всіх, тому нещодавно купила тонну зерна. Є вдома млин, сама перемелюю в ньому зерно. Я все звикла робити сама. Вправляюся і з сокирою, і з пилкою, і з молотком. Паркан чиню сама. Все в будинку ремонтую сама. Нікого не запрошую», – розповідає вона.
Феодора Іллівна зізнається, що іноді і вночі займається якимись справами по дому.
«Я вночі не можу спати як раніше. І телевізор не можу дивитися. Є в мене і маленький магнітофон, і транзистор. Іноді слухаю народну музику на радіо – годину, не більше. Я звикла працювати, хочу працювати. Робити щось. Я не можу просто сидіти без діла. Тато казав мені: «Ти будеш мені як син, бери молоток, інструменти». І я навчилася», – згадує жінка.
За такого ритму життя, коли день починається дуже рано і закінчується пізно ввечері, коли робота не припиняється ні на день, мимоволі думаєш: а як же здоров’я витримує? Тітка Дора лише посміхнулася на це запитання.
«У мене нічого не болить, жодних пігулок не п’ю. Але, бачу, багато хто зараз хворіє в наш час, у тому числі молодь. А я поки що не знаю навіть, що таке тиск», – каже вона.
Може секрет у тому, що вона не сидить на місці? Що кожен день наповнений справами, турботами, роботою? Що руки не знають спокою, а голова не забита тривожними думками про хвороби? Коли запитав її, що допомагає їй триматися, дає сили, вона коротко відповіла: «Бог. Тільки він підтримує мене, дає сили та здоров’я».
А ще, напевно, їй допомагає те, що вона все життя звикла покладатися лише на свої сили, все робити самій і ніколи не скаржитися на життя.
Тим часом норовлива Жанна остаточно втратила терпіння і різко смикнула каруцу, потягнувшись до виноградного листя, що звисало через паркан будинку, у якого ми зупинилися для розмови, немов натякаючи: розмова затяглася, час і честь знати. І на завершення я запитав у нашої героїні, про що вона думає в рідкісні хвилини відпочинку, про що мріє?
«Хочу, щоби закінчилася ця страшна війна. Щоб люди не гинули, щоб діти росли у спокої, щоб можна було працювати на своїй землі і не боятися завтрашнього дня», – сказала тітка Дора, трохи замислившись.
Інтернет-видання Бессарабії
