У рідному селі Котловина Ренійської громади 38-річну Марію Коліогло знають, мабуть, усі. Привітна, усміхнена, вона намагається ніколи не сумувати і щедро ділиться душевним теплом з оточуючими. Дивлячись на цю молоду жінку, важко повірити, скільки важких випробувань випало на її долю. Вона живе з діагнозом ДЦП і має інвалідність ІІ групи. Довгі роки лікарі лише розводили руками, радячи просто змиритися з долею, але вона ніколи не втрачала надії, що зможе виконати свою головну мрію – мати можливість твердо стояти на ногах і ходити без болю. Про важке дитинство, втрату близьких, силу духу та унікальний шанс на одужання, який у неї з’явився з надією на допомогу небайдужих людей, Марія розповіла журналісту інтернет-видання «Махала».
Марія народилася і виросла у великій родині, їх у батьків було четверо, вона – третя дитина, яка з’явилася на світ зі скривленням нижньої кінцівки лівої ноги.
За її словами, проблема лише у лівій стопі: вона не може на неї повноцінно наступати, дістає до підлоги лише пальцями.
«Нога здається коротшою саме через це: хірурги пояснювали, що через біль при опорі нога інстинктивно підтискується і коротшає. Права нога при цьому абсолютно здорова. Я не ходила до трьох років. А потім народилася молодша сестра Оксана. Мама розповідала: коли Оксана почала повзати, я почала повзати за нею. Сестра почала вставати на ніжки — і я за нею. Я просто копіювала її рухи, поки не навчилася ходити самостійно», — каже Марія.
Ще в юності у неї була можливість зайнятися своїм здоров’ям, але для сім’ї, яка жила дуже бідно, ці витрати були не під силу.
«У шістнадцять років я була на консультації у хірурга. Лікарі сказали, що ситуацію можна виправити, але потрібна була згода батьків та гроші. У нашій сім’ї тоді не було фінансової можливості займатись цим питанням. Тому, повернувшись додому, я навіть говорити про операцію не стала. У результаті я поїхала назад до Одеси продовжувати навчання», — згадує співрозмовниця.
Марія Коліогло навчалася тоді за спеціальною державною програмою для осіб з інвалідністю, освіта давалася дівчині легко, проте здобути заповітну професію повністю завадили, знову ж таки, сімейні обставини.
«Ми і вчилися, і мешкали в санаторії «Хаджибей». Нас там було 77 осіб із інвалідністю, ми жили на повному державному забезпеченні. Перший рік я відучилася на овочівника і навіть зайняла перше місце у групі. Я ж із села, мені все це було близько та знайомо: як вирощувати цибулю, картоплю, помідори. Я ділилася з однокурсниками маминим досвідом, і багато хто дуже дивувався моїм знанням. А на другий рік я вступила на швачку. Встигла провчитися лише три місяці, пройшла теорію, але до практики справа не дійшла. Мамі стало погано, вона знепритомніла, і її відвезли до лікарні в Рені. Потрібно було, щоб хтось постійно перебував з нею поряд і мені довелося залишити навчання, але я ні про що не шкодую», — зізнається вона.
Втім, отримані знання та навички не пропали даремно, і сьогодні Марія знаходить віддушину у творчості.
«Бажання та інтерес нікуди не поділися. Я досі в’яжу, вишиваю хрестиком та бісером. Навіть школярі іноді приходять до мене за порадою чи допомогою з рукоділля», — додає вона.
На додачу до всіх життєвих труднощів Марія рано втратила батьків.
«Мама Надія Філіпівна була родом із Молдови, із села Бурлачени, працювала дояркою, тато Ілля Іванович – місцевий, теж працював на фермі. Мами не стало після тяжкої хвороби у 2006 році, у неї була онкологія, а тато помер у 2013-му, останнім часом він уже був лежачим. Моєму синові Андрюшці тоді було всього вісімнадцять днів», – з сумом згадує вона про найрідніших людей.
Зараз Марія з 13-річним сином Андрієм та 6-річною донькою Оленою живе у будинку, який ще за життя купили батьки, і він став для сім’ї справжнім порятунком.
«У батьківському будинку сталася пожежа і відновити його було неможливо. Мені тоді було лише 12 років. Ми користувалися газовим балоном, і з якогось безглуздого випадку загорівся шланг. У мене досі залишився страх, коли я просто чую слово «балон». В цьому будинку, дякувати Богу, є природний газ та опалення. Він, на відміну від старого батьківського, великий, мама завжди мріяла про такий і дуже раділа, але, на жаль, радість була недовгою – її не стало за кілька місяців після новосілля», — згадує наша героїня.
Залишившись без батьківської опіки, Марія навчилася покладатися виключно на власні сили.
«Мої діти – це мої крила. Живу, радію нашим невеликим успіхам і поділяю з дітьми те, що маю», — каже вона.
Справлятися із повсякденними завданнями та пересуватися селом Марії допомагає спеціальний транспорт, виданий державою ще у 2019 році.
«Я стояла на нього в черзі, але він рухався дуже повільно. Тоді я не звернулася до тодішніх депутатів Ренійської райради Кобзаренко Івана Степановича та Зуєва Олега Васильовича, які запропонували та допомогли мені в отриманні його через райсобес. Після цього електроскутер відправили мені «Новою поштою» буквально за тиждень. Він має ще рік гарантії. Без електроскутера було б важко: їжджу на ньому в магазин або відводжу дітей до школи, і однієї зарядки якраз на все вистачає. Також хочу сказати, що у нас, у Котловині, встановили пандуси у Будинку культури та у сільській амбулаторії, це дуже зручно, за що дякую», — розповідає вона.
Довгі роки мрія про те, щоб нормально наступати на ногу, здавалася нашій героїні нездійсненною. Однак все змінилося, коли близькі порадили Марії звернутися до фахівців у сусідній Молдові.
«Моя тітка порадила чудового професора з Кишинева та вселила в мене впевненість, що він не відмовить. Коли я приїхала до Молдови, мене зустріла наша односельчанка. Я їй дуже вдячна: вона запросила зупинитися в неї, скрізь супроводжувала. Сама лікарня справила на мене величезне враження. Навколо все було так гарно, сучасно. Мені здавалося, що я потрапила на зйомки якогось кіно чи телепередачі. Ставлення лікарів було неймовірно чемним і поважним», — зі щирим захопленням розповідає наша героїня.
Вердикт хірурга після ретельного огляду та рентгена у п’яти проекціях подарував те, на що Марія Коліогло чекала все життя — надію.
«Він уважно оглянув мене і сказав, що обов’язково допоможе. Додав, що я маю впевнено стояти на ногах, щоб підняти двох дітей. Лікарі планують вправити стопу, а далі спостерігатимуть за коліном та стегном. По суті, коліно у мене здорове, просто через неправильну постановку стопи пішло ускладнення на всю ногу. Хірург чесно сказав, що мій випадок занедбаний, але не безнадійний. Головне, за його словами, щоб після операції я йшла вперед і не зупинялася. Я відповіла, що тепер точно не зупинюся!», — каже вона.
У молодої жінки з’явився реальний шанс змінити своє життя. Операцію, здатну подарувати їй свободу рухів, призначено на листопад 2026 року.
«Вперше за 38 років я отримала не вирок, а надію. Нажаль, самостійно оплатити операцію я не можу. Її вартість становить 40 000 леїв (2 000 євро) — це непосильна сума для мене. Тому я змушена звернутися до вас із проханням про допомогу. Будь ласка, допоможіть мені скористатися цим шансом. Я дуже хочу стати на ноги, бути сильнішою та самостійнішою заради своїх дітей. Кожен ваш внесок, кожен репост, кожне добре слово наближають мене до моєї мрії», – звернулася Марія до всіх небайдужих людей зі своєї сторінки у Фейсбуці.
Її реквізити:
ПриватБанк 4149497541055309
UA 283052990262066401010695917
Отримувач: Коліогло Марія Іллівна.
«Навіть найменша допомога має велике значення. Щиро дякую кожному, хто підтримає мене, помолиться за мене або просто поширить цей допис. Нехай Господь береже вас і ваших рідних, а добро, яке ви зробите, повернеться до вас сторицею. З глибокою вдячністю та вірою в диво – Марія», — написала вона.
Фото зі сторінки Марії Коліогло у Фейсбук.
Інтернет-видання Бессарабії
