Галину Кучерявенко знають у Рені, мабуть, усі. Практично все своє життя вона працює листоношою спочатку районного вузла зв’язку, а потім міського відділення «Укрпошти». У 80-90-х роках минулого століття її фотографії як однієї з найкращих працівниць часто прикрашали сторінки районної газети. До редакції приходили листи, в яких бабусі та дідусі дякували їй за обслуговування вдома, коли вона приносила не тільки пресу, листи та пенсії, а і якісь дрібні товари, що позбавляло людей похилого віку, багато з яких важко пересуваються, від необхідності зайвий раз виходити до магазину. І таке ставлення людей не тільки дорогого варте – його справді потрібно заслужити.
Нещодавно Галина Олександрівна у колі рідних, друзів та колег відзначила ювілей. «Мені навіть не віриться, що минуло вже стільки років. Здається, що я тільки вчора зовсім ще молоденькою переїхала до Рені і попереду – ціле життя», – каже вона.
«У нашої Галочки ювілей», – написала у Фейсбуці колишній начальник Ренійського вузла зв’язку Наталія Петренко, розмістивши фото зі святкування. «Наші чудові листоноші. Скільки років життя віддано цій нелегкій професії. За будь-якої погоди: дощ, сніг, нестерпну спеку вони з честю виконують свою роботу. Частка душі від колись великого, дуже дружнього колективу вузла зв’язку», – додала вона під іншим фото.
«Добра, ніжна, славна, як дитина наївна, чудова. Всі для неї «сонечки», вона сама як сонечко і світить, і гріє. Будь щаслива та здорова. Довгих років тобі, Галиночко, життя та міцного здоров’я», – привітала колегу у соцмережі співробітниця міського відділення «Укрпошти» Ірина Дергачова.
Галина Кучерявенко родом із Житомирщини, із села Мала Горбаша Черняховського району. Після школи вступала до медучилища, хотіла стати фельдшером, але не пройшла за конкурсом і, щоб не втрачати рік, вирішила піти до профтехучилища на будівельника, після закінчення якого працювала за направленням, у свій час навіть очолювала будівельну бригаду. Але так було долі завгодно, що вона опинилася в далекому Рені й залишилася тут на все життя.
«У Рені жили мої рідні тітки і я приїхала до них погостювати. Це було у лютому 1975 року. У моїх краях йшов сильний сніг, кучугури, замело всі дороги й було дуже холодно, а тут по-весняному світило сонце, тепло, жінки ходили в туфельках, без головних уборів. Чоловіки теж були одягнені по-весняному. Мені це було так дивно та цікаво: куди я потрапила? Невже у лютому може бути така погода?», – згадує вона свої перші враження.
Но спочатку з Василем Семеновичем Кучерявенком, своїм другим чоловіком, нині вже покійним, вони вирішили поїхати на Сахалін, до міста Оха, але там виявилося дуже холодно, 45 градусів морозу.
«Я там часто хворіла на бронхіти та в результаті ми звідти поїхали й 1980 року переїхали до Рені. Чоловік, він був членом партії, одразу подався до райкому, щоб йому допомогли з працевлаштуванням. У Радомишлі він працював директором автоколони і очолюване ним підприємство славилося на всю Житомирську область, тому міг претендувати на аналогічну посаду і в Рені. Однак йому запропонували роботу в радгоспі «Откормочный» і лише згодом він перейшов до Ренійського АТП-15140 (пасажирської автоколони) і став його начальником, пропрацювавши до виходу на пенсію», – розповідає моя співрозмовниця.
Саму Галину, яка мала будівельну спеціальність, намагалися влаштувати в РСУ міста, але, зізнається вона, пов’язувати своє подальше життя з цією професією вона не захотіла.
«Народилися діти і я цілком присвятила себе їхньому вихованню. Але щоб не переривався робочий стаж, погодилася стати підмінною листоношою. Бути підмінною давало свої переваги. Я добре вивчила розташування всіх ділянок, куди доставлялася поштова кореспонденція, на той час їх було 12. Також це давало мені можливість бути свого роду наставницею, навчати молодих, адже листоношами працюють переважно жінки. Одні йшли на пенсію, інші – у декретну відпустку, тож постійно відчувався дефіцит кадрів», – згадує вона.
За радянських часів, каже жінка, один адресат на її ділянці в середньому виписував 3-5 газет, від центральних до місцевих, та кілька журналів.
«Періодики в ті роки було так багато, що наше керівництво подбало про встановлення на дільницях опорних пунктів. Точно не пам’ятаю, але їх було чи чотири, чи п’ять. Сюди централізовано звозили пакети із газетами та журналами. У мене в день роздачі пошти таких пакетів виходило шість, і кожен важив приблизно 8 кілограмів. Все це треба було пішки рознести. Згодом, оскільки періодики поменшало, потреба в опорних пунктах відпала і їх ліквідували», – розповідає Кучерявенко.
В останні роки сумка листоноші дійсно полегшала в кілька разів. Однак, незважаючи на засилля Інтернету, чимало людей, як і раніше, читають паперову пресу і справедливо обурюються, коли на пошті виникають перебої з доставкою газет. У тому числі й газети «Дружба», яку вже читають і в Рені, але не всі своєчасно отримують наше видання чи не отримують зовсім.
«Якщо якісь проблеми з доставкою вашої газети виникатимуть на моїй ділянці, відразу повідомляйте і я розбиратимуся з кожним випадком», – запевнила листоноша.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, Роман, молодший син Галини Олександрівни, запропонував їй прийняти своїх друзів. Жінка, благо, вона живе у приватному будинку, не роздумуючи, погодилася.
«Війна – це найстрашніше, що тільки могло статися. Стільки людей змушено було бігти від обстрілів – ну як не протягнути руку допомоги тим, хто опинився в біді? На самому її початку у мене оселилися одразу дві родини. Одна – чоловік, дружина та їх донька 12 років – були з Вінниці. Спочатку вони жили в Одесі на 9 поверсі, але коли починалася повітряна тривога, дуже боялися, що якщо прилетить ракета, просто не встигнуть спуститися. Друга родина – із Великої Михайлівки Одеської області, теж чоловік, дружина та дитина, хлопчик 5-ти років. Разом я прийняла одразу 6 осіб, постаралася нормально розмістити всіх, щоб їм було максимально комфортно. Постояльці виявилися хорошими людьми, ми з ними порозумілися, знайшли спільну мову, вони допомагали мені по господарству, нарубали дров, скопали город. Їжу готували і я, і вони, а потім усі сідали за один стіл. Вони теж купували продукти, наприклад, рибу, а я варила юшку, маринувала та смажила. Потім я поїхала до санаторію, а їх залишила на господарстві. Коли повернулася, то вони через деякий час почали їхати: одна з постоялиць була вагітна і їй підходив термін народжувати», – згадує Кучерявенко.
Після від’їзду гостей пройшло зовсім небагато часу, як вона знову прийняла у себе постояльців – вже третю родину.
«Вони приїхали з Лисичанська Луганської області, де на той час якраз точилися запеклі бої. Це були дуже гарні, товариські люди, яким через багато чого довелося пройти, поки опинилися в Рені. У їхній квартирі вибуховою хвилею вибило вікна та відчинило двері. Рятуючись від бомбардувань, виїхали без нічого, тому жодних речей у них із собою не було, зокрема зимових. Чи зберігся їхній будинок, чи його вже немає, не знали. Я бачила, як їм важко на душі, як вони переживали про своє місто, з яким давно втратили зв’язок. Дуже рада, що в цей важкий для них і всі країни період змогла хоч чимось допомогти, прихистивши їх у себе», – сказала на завершення Галина Олександрівна.
Інтернет-видання Бессарабії
