Не по роках енергійна, з ясним, живим поглядом та доброю посмішкою – такою знають Зінаїду Костянтинівну Долапчи у рідному селі Долинське Ренійської громади, у місті Рені й не лише. Дивлячись на цю жінку, важко повірити, що за її плечима майже дев’ять десятиліть. Вона належить до того покоління, яке прожило важке, але по-справжньому гідне життя – з любов’ю до людей, до праці, а також до книги, яка стала для неї супутницею на довгі роки. Які випробування випали на її частку, і звідки вона черпає сили сьогодні – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Коли ми зустрілися, Зінаїда Костянтинівна акуратно розклала свій домашній архів: старі фотографії, рукописи, безліч газетних вирізок різних років. Серед них були публікації про неї та статті, які вона сама колись писала до районної газети. І поринула у спогади, неквапливо перегортаючи сторінки не лише свого життя, а й усього її великого роду – династії Долапчи, в якій було багато довгожителів віком понад 80-90 років. Наприклад, старша сестра нашої героїні, Феодора, прожила 101 рік.
Історія династії починається з прадіда Георгія, якому успадковував дід Дмитро, а йому, своєю чергою, єдиний син Костянтин, який народився 1886 року – батько нашої героїні.
«Тато був чудовою людиною, тихою, спокійною, ніколи нас не лаяв і фізично не карав. У 1913 році, коли йому було 26, він одружився з Оленою Афанасіївною Серетян із села Гевенааса Кагульського району Молдови. Її батько Афанасій був греком, мати Марія – молдаванкою. Так у роду Долапчи переплелися молдавське, болгарське, грецьке і навіть турецьке коріння. 1914 року у них народився первісток – дочка Феодора і того ж року батька забрали до царської армії», – розповідає Зінаїда Костянтинівна.
Згодом у сім’ї народилося ще вісім дітей – сини Микола, Василь, Андрій, Іван та дочки Віра, Олімпіада, Катерина та Зінаїда, наймолодша, яка з’явилася на світ у 1936 році, і дитинство якої почалося драматично.
«Після мого народження мати, змучена тяготами життя, вирішила не годувати мене. Вона веліла старшим сестрам, 10-річній Вірі та 8-річній Олімпіаді, класти мені на обличчя подушку, коли я заплачу, і йти на подвір’я. Одного разу, почувши мій плач, Олімпіада кинулася до хати, а за нею Віра з подушкою в руках. «Вона задихнеться!», – злякалася Олімпіада. «Ну і що?» – відповіла Віра. Дівчатка почали сперечатися та битися. Шум привернув матір, і побачивши сльози Олімпіади та її відчайдушні слова: «Вона ж помре! Ти що, хочеш її смерті?» – вона зглянулася і почала мене годувати», – згадує жінка.
Коли дівчинці виповнилося 5 років, мати знову спробувала влаштувати її долю, але вже інакше.
«На базарі вона підслухала розмову двох жінок-румунок, які бажали взяти дитину на виховання. Не довго думаючи, вона запропонувала їм мене, домовившись про зустріч наступного дня. Повернувшись додому, мати пошила мені нову сукню, а вранці почала вбирати. У цей момент зайшла сусідка, тітка Кулина, і, дізнавшись про мамин задум, суворо відчитала її: «Як ти можеш віддати рідну дочку? Пам’ятай, вона подасть тобі на старості років кухоль води!». Ці слова мати згадувала потім усе життя», – продовжує вона.
Дитинство Зінаїди Долапчи припало на важкі роки війни та голоду, і якби не сестра Віра, яка працювала в їдальні, то довелося б зовсім туго.
«Вона приносила додому бочок із борщем чи горохом. Я тоді весь час голодна була, навіть котел у їдальні гризла. 1947 року відкрилася школа, і я пішла до першого класу. Нас було тридцять дітей. Всі були одягнені хто у що, босоніж, у постолах. Дівчата носили взуття, зшите з ганчір’я. Зошитів не було, ми писали на маленьких дошках грифелем. Вчителька була російська, ми її погано розуміли. Вона казала: «Якщо завтра не прийдете до школи, порцію віддам собаці Урсу». І ми ходили, бо нас там годували. А ось після 4-го класу навчання продовжили лише 18 осіб – вони і стали першим випуском семирічної школи у Долинському», – зазначає Зінаїда Костянтинівна.
Після школи Зінаїда мріяла стати медиком, але під час вступу не добрала балів. Потім пробувала вступити до педучилища в Аккерман і знову не вийшло.
«Щоб не втрачати рік, я пішла до четвертої школи в Рені, вона була молдавською, але не доучилася, бо було важко і вирішила влаштуватися на виробництво. Але скрізь вимагали паспорт, якого я не мала. Взяли мене тільки на залізницю: на станції потрібні були робочі руки. Там я пропрацювала зиму, а наступного року нашу молодіжну бригаду відправили на будівництво нової гілки. Три роки ми жили у вагонах, мерзли та голодували, але дійшли до Вулканешт. Там нас змінила молдавська бригада, і ми повернулися до Рені. У місті мені вдалося влаштуватися в побутовий комбінат, в черепичний цех. Сім років я працювала за верстатом, доки цех не закрили. Поява шиферу вбила попит на черепицю, і виробництво стало не потрібне», – згадує жінка.
Після цього Зінаїда перейшла працювати в сільську бібліотеку, ставши першою у Долинському бібліотекаркою з-поміж місцевих жителів, замінивши молоду дівчину з Рені.
«Коли я 1964 року прийняла справи, у бібліотеці налічувалося всього 800 книг, а читачів було 250. Перед моїм виходом на пенсію 1991 року ці цифри багаторазово зросли. Книг стало 19 тисяч екземплярів, а кількість читачів перевалила за тисячу… Спеціальної освіти у мене спочатку не було, і після двох років роботи мені прямо сказали: якщо не вступлю вчитися, приїде фахівець із дипломом, і мене звільнять. Навчалася я заочно у культпросвітучилищі міста Сороки в Молдові, і два роки поєднувала роботу з навчанням», – зазначає Долапчи.
Свою долю Зінаїда Костянтинівна зустріла лише у 29 років. Але, мабуть, найголовніші події у житті трапляються саме тоді, коли ти по-справжньому готовий до них.
«Я була постійно зайнята роботою і на себе часу просто не вистачало. І ось 1965 року ми випадково познайомилися з моїм майбутнім чоловіком Георгієм Кулаксиз. Він був родом із Лиманського, але його родина після голодування перебралася до Рені. Влаштувався матросом у порт, відслужив чотири роки на флоті, а після армії повернувся до порту вже мотористом. Його не стало у 2001 році, ми прожили з ним 36 років. У нас народилися син Георгій та дочка Любов. Син подарував мені двох онучок, а дочку – онучку та онука. Усі вони теж створили свої сім’ї та подарували мені чотирьох правнуків. Наша сімейна династія стала більшою», – не без гордості каже Зінаїда Костянтинівна.
Вийшовши на заслужений відпочинок, вона ніколи не розлучається з книгою, навіть у пік робіт на присадибному господарстві, коли йшла посадка городніх культур або настав час збирати врожай. Книги замовляла поштою, а ще виписувала та продовжує виписувати газети. На читання час знаходить, зазвичай, увечері, після напруженого трудового дня. Такого розпорядку, що вже став звичним, вона дотримується протягом багатьох років.
«У мене 15 соток присадибної ділянки, на яких здебільшого працюю сама. Чого тільки я не вирощую: різні овочеві культури, різні ягоди – малину, полуницю, смородину, а також лікарські трави та зелень. Працюючи на городі, я завжди ловлю себе на думці, що читаю добре знайому за змістом книгу. Коли саджу щось, поливаю, розпушую ґрунт, то ніби прогортаю її сторінки. Люблю я ті квіти, вони посаджені біля будинку, їх у мене вісім видів», – з почуттям каже моя співрозмовниця.
Зінаїда Костянтинівна впевнена, що секрет здоров’я та довголіття – у працьовитості.
«Іноді турбує тиск, і син, який мені допомагає по господарству, переживає і вмовляє: “Не треба, мамо, навіщо тобі працювати? Відпочивай». Але я не можу інакше, не звикла сидіти без діла. Обов’язково потрібно вставати, щось робити – іноді навіть через не можу. Тому що рух – це життя», – сказала вона на завершення.
Фото автора та із сімейного архіву Зінаїди Долапчи.
Інтернет-видання Бессарабії
