Є життєві історії, повз які неможливо пройти, і саме така була у Анатолія Сємєнєнка, уродженця міста Рені, офіцера 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, який присвятив своє життя служінню Україні. У його яскравому і гідному кожного чоловіка життєвому шляху поєднувалося, здавалося б, непоєднуване. З одного боку – довга служба, ротації, фронтові будні та неможливість часто бачитися з рідними, а з іншого – зворушлива турбота про сім’ю та участь у вихованні дітей, навіть перебуваючи за сотні та тисячі кілометрів від рідного дому. І постійне бажання вчитися, вдосконалюватись і вірити у найкраще завтра своєї країни – мирне та процвітаюче.
Він пройшов шлях від солдата до капітана, брав участь у миротворчих місіях, командував 2-ю механізованою ротою 1-го механізованого батальйону. 19 вересня 2022 року, виконуючи бойове завдання під Бахмутом, наш земляк загинув. Тіло забрати не вдалося — офіційно він вважається безвісти зниклим, і його близькі продовжують чекати на можливість гідно попрощатися з рідною людиною. Про те, яким Анатолій був чоловіком, батьком та воїном, для якого військова служба стала покликанням, в інтерв’ю журналісту інтернет-видання «Махала» розповіла його вдова Катерина Сємєнєнко.
«Анатолій закінчив 7 класів Ренійської школи №1, потім Харківське училище спортивного резерву, отримав спеціальність тренера з футболу та фізичного виховання, і одразу того ж року вступив на юрфак Комратського університету. Я теж там навчалася, але на аграрному факультеті за спеціальністю зоотехнія – сама я уродженка села Виноградівка Тараклійського району Молдови. Ми познайомились у гуртожитку, жили на одному поверсі, у сусідніх блоках. Познайомились із Анатолієм на другому курсі. Різниця у віці у нас два роки, і через те, що він спочатку закінчив коледж, з навчання у нас була різниця на два курси. Спершу товаришували два роки, а на четвертому курсі почали зустрічатися. Закінчили університет разом, одразу зіграли весілля, і в грудні 2005 року у нас народився старший син», – розповідає Катерина.
Після народження дитини постало питання про працевлаштування Анатолія. Життя внесло корективи до планів молодої сім’ї, направивши його, професійного юриста, зовсім несподіваним шляхом.
«Після університету я була у декреті з дитиною, а Толік шукав роботу. Йому була потрібна нострифікація диплома, оскільки він навчався в Молдові. Звернулися до Одеського університету. Але виникла проблема: для працевлаштування, тим більше в поліцію, тоді потрібно було проходження термінової служби чи військова кафедра, якої він не мав. Йому на той момент ось-ось мало виповнитися 25 років і військовий квиток був потрібен обов’язково. Йому порадили піти на контрактну службу. На початку 2006 року в Україні були лише три експериментальні бригади для контрактників: в Одеській, Житомирській та ще одній області, не пам’ятаю якій. Чоловік вибрав Житомирську область, місто Новоград-Волинський, зараз Звягель. 16 січня 2006 року він підписав контракт із 30-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ. І прослужив у ній майже 17 років, в тому самому батальйоні і одній і тій же роті. Прийшов рядовим і пройшов шлях від солдата до офіцера», – згадує жінка.
Вдова загиблого воїна наголошує, що офіцери, які пройшли такий шлях – з низів – користуються в армії заслуженою повагою. Тим більше, що його кар’єра військового включала не лише службу в Україні, а й участь у міжнародних миротворчих операціях.
«У військовому середовищі таких офіцерів, що пройшли шлях від солдата, поважають і рядові, й інші офіцери, бо вони не «кабінетні», і мій чоловік свої звання справді заслужив. Останні – старшого лейтенанта та капітана – йому присвоїли достроково, скоротивши терміни – це така була практика, особливо з огляду на його посаду командира роти. Бойовий досвід у Толіка був із 2014 року, в АТО. Крім того, він брав участь у трьох миротворчих місіях: з 2010 по 2011 рік у Косово, потім коротка ротація туди ж на початку 2014-го (потім їх терміново повернули у серпні через події у Криму), та з 2015 по 2016 рік у Демократичній Республіці Конго. Усі вони проходили під егідою ООН», – продовжує вона.
Так склалося, що військова служба, яка спочатку не входила до планів Анатолія, стала, за словами Катерини, його справжнім покликанням, де він знайшов себе і розкрив свої найкращі якості.
«Такий поворот у житті справді став для всіх нас несподіванкою. Адже перший контракт із ЗСУ він розглядав лише як спосіб отримати військовий квиток, щоб мати змогу працювати юристом. Але через три роки, 2009-го, повертатися до Рені не мало сенсу – на жаль, у його рідному місті не було гідної роботи, щоб жити та утримувати родину. Тому він підписав другий контракт. А в останні роки жартома казав: «Мене виженуть з армії, але на пенсію я не піду». Він знайшов себе як військовий, це стало його покликанням. Близькі друзі та знайомі не уявляли його в іншій ролі. І хочу відзначити, що все своє життя, куди б воно його не кидало, він грав у футбол: у дитинстві в Рені, в університеті, потім за збірну бригади як ветеран АТО. У 2019 році вони навіть виграли Кубок ветеранів АТО з міні-футболу. Спорт був його пристрастю та віддушиною, можливістю відпочити від службових буднів», – розповідає дружина воїна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, бригада Анатолія, як бригада швидкого реагування, яка на той час перебувала в зоні ООС, однією з перших вступила в бій.
«1 березня 2022 року їх підняли по тривозі. Вже 5 березня вони були на Арабатській стрілці під Кримом, де перешкоджали висадженню російського десанту. Анатолій був прямим учасником цих важких і драматичних подій, перебував у самій їхній гущі. З того часу він постійно, аж до своєї загибелі був на передовій: від Горлівки до Бахмута і вдома ми його майже не бачили. Його позивним був «Семен» – похідний від прізвища і багато хто думав, що його так звати. Якщо говорити загалом, починаючи з 2014 року, його ротації тривали по 8-9 місяців, включаючи навчання. Вдома він бував 2 місяці на рік. У квітні 2022 року термін їхньої ротації минув, але вони залишилися на передовій. Бригаду перекинули спочатку ближче до Бахмута, а потім на Ізюмський напрямок, де Анатолій брав участь у звільненні Ізюму та Ізюмського району. Лише одного разу, на два тижні, це було влітку 2022-го, їх вивели під Іванково у чорнобильській зоні для перевірки техніки, перед відправкою на Ізюмський напрямок. Саме під Ізюмом він уперше втратив багатьох своїх бійців. До цього, з 2014 року, втрат не було, лише поранені. Це були важкі втрати, які він психологічно дуже важко переживав», – згадує Катерина.
За її словами, сам Анатолій серйозних поранень не мав – лише незначні на руках, легкі контузії. А обставини його загибелі на Донеччині восени 2022 року залишаються трагічною сторінкою для сім’ї та його бойових товаришів, про яку дуже важко і боляче згадувати.
«Це сталося 19 вересня 2022 року близько 17:00 під Бахмутом, між Курдюмівкою та Миколаївкою Другою. Після втрати наших позицій Анатолій очолив штурмову групу для їхнього повернення. Досягши місця, група не виявила супротивника, але була обстріляна російськими танками з флангу. Чоловік отримав множинні уламкові поранення, несумісні з життям, у нього була велика крововтрата. Разом із ним загинули ще три бійці. Поранених евакуювали, але його тіло забрати не вдалося», – розповідає Катерина, ледве стримуючи сльози.
Сім’я для Анатолія була його головною опорою та найнадійнішим тилом. Попри відстань та знаходження на передовій, захисник завжди залишався на зв’язку з рідними – аж до самої своєї загибелі.
«У нас двоє синів, молодший народився у грудні 2008-го. Старший уже закінчив коледж та вступив до Київського політехнічного інституту на факультет авіаційно-ракетно-космічної техніки. Він хотів стати авіаконструктором, і хоча вступив не до Харківського авіаційного інституту, як планував спочатку, коли батько ще був живий, але він все одно йде до своєї мети. Толік постійно був з нами на зв’язку. У нас було правило: до 10 ранку написати або, швиденько зателефонувавши, побажати один одному доброго ранку і до 10 вечора – побажати добраніч. Якщо він не дзвонив або не писав до цього часу, я починала його шукати сама – дзвонила йому, а якщо не брав слухавку, то зв’язувалася з товаришами по службі. Він знав, що я турбуватимуся. У день загибелі, 19 вересня, я написала йому ввечері. Наступного дня, близько 8-ї ранку, мені зателефонували знайомі. Я зрозуміла, що щось сталося. Додзвонилася до частини, іншим знайомим. Мені сказали чекати на дзвінок від командування. Офіцер морально-психологічної підтримки бригади повідомив, що Анатолій загинув, але тіло евакуювати не вдалося. Це стало для мене та дітей страшним ударом», – плаче Катерина.
Для дружини, дітей, усіх рідних та близьких Анатолій Сємєнєнко залишився надійним, відданим та дбайливим чоловіком та батьком, а для бойових товаришів – командиром з великої літери, для якого побратими були як його друга родина.
«Я була щасливою жінкою – як дружина, і як мати наших дітей. Він був чудовим чоловіком та батьком. Навіть перебуваючи далеко, він брав участь у житті сім’ї, у вихованні дітей. Наприклад, коли старшому в 9 класі знадобилися репетитори, Толя, перебуваючи на службі, знайшов контакти, зателефонував, а мені передав номер і мені залишалося лише домовитись про час занять. Він сам постійно вчився, опановував англійську. Напередодні пандемії ковіда пройшов відбір на річне офіцерське стажування до США, але поїздка через карантинні обмеження зірвалася. Того ж року він став командиром роти», – продовжує моя співрозмовниця.
Анатолій Сємєнєнко удостоєний багатьох державних нагород: за вислугу років, Козацького Хреста ІІ та ІІІ ступеня, ордену «За мужність» ІІІ ступеня, ордену Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким його нагородили на початку березня 2022 року, але цю нагороду він так і не встиг отримати особисто, хоча знав про неї.
«Я забрала її з бригади за рік після загибелі чоловіка. Також він має відзнаки від РНБО, нагороди за участь у миротворчих місіях ООН. Він також брав участь у «Dancon march» – змаганнях серед військових міжнародного контингенту KFOR у Косові під егідою ООН. Там Толік у забігу на 25 км посів перше місце і це одна з найзначніших його спортивних перемог. А ще мій чоловік став одним із героїв документального фільму «Траншеї» («Trenches»), знятого французьким режисером Лу Бюро у 2021 році. Він посів друге місце на Венеціанському кінофестивалі. У ньому є кадри із Анатолієм. Лу Бюро приїжджав до мене вже після загибелі чоловіка та написав про нього статтю. До нього часто приїжджали журналісти, наприклад, Наталія Нагорна, яка називала їхню роту «ротою кане-корсо». Тому що у них був собака цієї породи – цуценя на прізвисько Арес прожив з ним на позиції близько півроку, але наприкінці лютого 2022 року Анатолій відправив його мені до Києва – мабуть, передчуваючи важкі бої. Тепер Арес мешкає з нами. Для його товаришів по службі це знакова собака, як талісман. Старший син часто з ним гуляв і спочатку його у нашому військовому містечку впізнавали саме по Аресу», – каже жінка.
Катерина згадує особливе почуття гумору та новаторський підхід до служби, які були притаманні Анатолію. Він був одним із перших у бригаді, хто серйозно зайнявся застосуванням безпілотників.
«Він був трохи іронічний, але при цьому стриманий і мало кого до себе підпускав. Але якщо людина проходила його «фільтр», ставав їй по-справжньому близьким. Що важливо, він умів слухати людей. Міг пожартувати, але в його жартах часто був натяк – якщо хтось завинив: він у такий спосіб звертав увагу на допущену помилку. Толік не пив, не курив, серйозно займався спортом навіть на фронті – пам’ятаю, я відправляла йому «Новою поштою» гантелі навіть на передову. І хлопці, товариші по службі, до нього тяглися. А ставлення до сім’ї в нього було найщирішим, трепетнішим – він оберігав нас, як міг. Він намагався не просто дзвонити, а обов’язково через відеозв’язок, щоби бачити нас, для нього це було дуже важливо. А ще Толік був за своїм складом новатором. У 2014 році він першим у бригаді пішов навчатися на оператора безпілотників – тоді у Києві були перші курси для військових, започатковані аматорами. Дрони тоді були кустарними. У фільмі «Траншея» він якраз зі своїм дроном. Перед відправкою на Ізюмський напрямок він привіз додому свій власний дрон – вже застарілу модель. Тепер він зберігається у нас як пам’ять. Він жартував, що хлопці вже краще керують дронами, ніж поводяться з гвинтівками, і вважав, що вміння вести розвідку з повітря – основа успіху на полі бою», – зазначає Катерина.
Анатолій Сємєнєнко до кінця залишався вірним присязі, він воював та загинув як герой. І ось уже три роки його рідні чекають, що останки буде знайдено, ідентифіковано і сім’я зможе гідно з ним попрощатися та поховати. Однак цього, на жаль, поки що не сталося.
«2022 року система пошуку тільки створювалася, було дуже складно: анкети зависали, доводилося вручну шукати слідчих, дзвонити по знайомих. Зараз процес налагоджений, але ми все ще чекаємо… Одного разу, коли він був у Косові, він поламав руку, йому поставили пластину. Ця пластина – тепер особлива прикмета під час пошуків. Росіяни навмисно не давали забрати тіла, попередили, що стрілятимуть. Хоча документів за чоловіка не було, достеменно відомо, що він був тоді серед загиблих – його впізнали. Пізніше у російських телеграм-каналах я бачила його прізвище у списках загиблих із образливими формулюваннями. Весь цей час я займаюся пошуками: постійно в контакті зі слідчими, надаю зразки ДНК, пишу запити. Збігів поки немає, але ми живемо надією та чекаємо», – сказала на завершення Катерина.
Фото надані Катериною Сємєнєнко.
Інтернет-видання Бессарабії
