Уродженець Теплицької громади Петро Панайотов — мужній військовослужбовець, який пройшов через важкі випробування війни. Добровільно вступивши до лав Збройних сил України, він з перших днів війни опинився на передовій, ба більше, він був одним з тих, хто брав участь у пекельних боях за Маріуполь. Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення журналістка видання «Махала» зустрілася з військовослужбовцем, аби дізнатися більше про початок вторгнення, оборону Маріуполя, перебування на Азовсталі, перебування в полоні у росіян та його нинішнє життя.
Військовослужбовець Петро Панайотов родом з села Теплиця Болградського району. Йому 28 років і зараз він проживає в місті Арциз. У мирному житті працював машиністом-асфальтоукладальником. Він одружений і нещодавно став щасливим батьком.
У 2021 році Петро підписав контракт і добровільно вступив до лав Збройних сил України. Його розподілили до 36-ї окремої бригади морської піхоти, дислокованої в місті Миколаєві.
«У лютому 2022 року мене та моїх побратимів відправили на бойові позиції в село Широкине, неподалік Маріуполя, у зону ООС, де ми приступили до виконання бойових завдань», — розповідає військовослужбовець.
Петро каже, що до початку повномасштабного вторгнення потужних бойових дій не було. Періодично відбувалися вогневі перестрілки, окопні бої, іноді штурми позицій. Однак за своїм масштабом це не могло зрівнятися з тим, що почалося 24 лютого 2022 року.
«На початку, коли я прибув у Широкине, було страшно, але згодом я звик. Я розумів, куди приїхав, навіщо я тут і що в будь-який момент можу втратити життя», — каже Петро.
За словами військовослужбовця, у ніч, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він перебував на бойовому посту. Близько другої години ночі ворожа артилерія активізувалася і почала масовано обстрілювати українські позиції. Наступним кроком став вихід піхоти противника.
«Ми тримали оборону там до 2 березня. Того дня надійшов наказ від командування залишити бойові позиції біля Широкиного та зайти в Маріуполь. Я ніколи раніше не міг уявити, що таке станеться, що росіяни наважаться на повномасштабне вторгнення», — згадує Петро.
Військовослужбовець зазначає, що після початку повномасштабного вторгнення бойовий дух став пригніченим, адже щодня гинули його побратими, а багато бійців отримували важкі поранення. Їх доводилося евакуйовувати під безперервними ворожими обстрілами.
36-та бригада морської піхоти, в якій служив Петро, разом з іншими бойовими підрозділами тримала оборону міста на лінії розмежування. Наказ відступити надійшов, коли втрати серед військових стали критичними.
«До «Азовсталі» я потрапив після поранення, коли вже не міг продовжувати виконувати бойові завдання. Там я перебував більше місяця, аж до моменту здачі в полон», — ділиться важкими спогадами Петро Панайотов.
Як розповідає військовослужбовець, Маріуполь тримався, доки трималися морпіхи, які перебували на заводі імені Ілліча. Однак, коли там стало надто багато важкопоранених — без кінцівок, із гнійними ранами, які потребували термінової медичної допомоги — перед бійцями постала дилема: або йти на прорив, або залишити завод і здатися в полон.
Приблизно 30% морпіхів із заводу імені Ілліча 12 квітня прийняли рішення здатися в полон росіянам. Інші бійці перейшли на «Азовсталь».
Петро каже, що до цього моменту на «Азовсталі» ще не відчувалося гострої нестачі їжі, води та медикаментів. Але після прибуття військових із заводу імені Ілліча ситуація стала критичною. Наприкінці оборони їжі майже не залишилося, медикаменти закінчилися, і надавати допомогу пораненим було неможливо.
Багато бійців мали осколкові та наскрізні поранення. Петро згадує, що ті, хто ще мав сили, намагалися виходити в пошуках їжі й хоч якось виживати. Поранені, які не могли цього зробити, сприймали ситуацію з розумінням і не ображалися на побратимів.
«Коли російська авіація почала масовано бомбардувати та знищувати «Азовсталь» авіабомбами, ми вже не могли чинити опір і були остаточно готові здатися в полон, оскільки подальше перебування там стало неможливим. 16 травня розпочалася наша евакуація. Спочатку вивезли важкопоранених, а наступного дня — всіх інших», — ділиться спогадами Петро.
Через бойове поранення він перебував на «Азовсталі» понад місяць, а до цього брав участь у запеклих боях за Маріуполь. Петро згадує, що тоді у ворога була перевага в усьому: артилерії, оснащенні, техніці…
Коли він опинився в полоні росіяни заявили, що мали в Маріуполі чисельну перевагу 1:12. Однак Петро в це не вірить і вважає, що ці показники значно перебільшені.
«Найбільше мені запам’яталося в Маріуполі те, що вони не шкодували своїх людей. Місто буквально було всіяне їхніми трупами», — ділиться військовослужбовець своїми спостереженнями.
Перехоплення розмов росіян свідчило про те, що пропаганда ефективно працювала, зокрема в питанні демонізації бійців «Азову». Петро згадує, що серед перехоплених розмов звучали згадки про неіснуючі накази — нібито українські військові мали вбивати всіх мирних жителів.
Петро каже, що насправді ж усе було навпаки: росіяни розстрілювали мирне населення, обстрілювали автомобілі та автобуси, які намагалися виїхати з міста.
«Мої побратими документували ці події, і їхні відеозаписи потім навіть увійшли до фільму, який був створений про події 2022 року в Маріуполі. Я думаю, що росіяни навмисно вводили в оману своє населення, щоб виставити в їхніх очах азовців вбивцями та нелюдами», – каже Петро.
Військовослужбовець розповідає, що сам неодноразово бачив на власні очі, як російські танки в’їжджали у житлові квартали та руйнували будинки впритул. А потім у перехопленнях їхніх розмов можна було почути, що це були азовці.
«На жаль, мирне населення в Маріуполі піддавалося російській пропаганді навіть у таких умовах, і часто можна було почути на нашу адресу висловлювання на кшталт «Це все через вас», «Навіщо ви тут потрібні?». Такі слова нас, бійців, дуже пригнічували, адже люди помилялися», – ділиться морпіх.
Найважливіше, на думку Петра Панайотова, те, що військовослужбовці Маріуполя заплатили надзвичайно високу ціну за його захист. Багато з них полягли там, а сотні полонених Азовсталя досі перебувають у полоні, і росіяни не прагнуть їх обмінювати.
Оборонці Азовсталі знаходяться в полоні вже два з половиною роки, а Петро особисто знає хлопців, які там з 2014 року. На його думку на цю проблему треба звернути увагу і докласти ще більших зусиль, для їх звільнення.
Перебування для бійця в підвалах Азовсталі було важким, але навіть у таких умовах він міг періодично писати рідним, що живий. Для нього це було важливо, адже він завжди знав, що вдома є люди, які за нього переживають. Зв’язок військові отримували завдяки Старлінку, хоча через економію енергії його вмикали не так часто.
«Перед тим як здатися в полон, ми написали і повідомили про це рідним. Росіяни спочатку вивезли нас до Сартани, де тримали три дні, а потім до Оленівки, де ми перебували ще протягом п’яти днів. Згодом нас, полонених з найважчими пораненнями – поламаними кінцівками, наскрізними пораненнями – доправили до шпиталю в Донецьк. Після лікування мене знову повернули в Оленівку, звідки через деякий час вивезли до виправної колонії в Луганську область, до міста Суходільськ, де я перебував до самого обміну», – ділиться Петро.
Військовослужбовець з жахом згадує період перебування в полоні та тортури, які росіяни чинили над ним та побратимами. За його словами, ранок починався з того, що звучав російський гімн, який змушували вчити і співати всіх полонених. Кожного дня на адресу українців з боку росіян звучали принизливі й образливі слова.
«Я вісім місяців ходив на милицях через важке поранення. Але незважаючи на це, росіяни кожен день викликали мене на допити, били палицями та струмом. Їжа була взагалі непридатною до споживання, але ми їли хоч трохи, щоб підтримувати життєдіяльність організму. До потрапляння в полон я важив 96 кілограмів, а коли вийшов – 73. Багато хлопців, з якими я був у полоні, не вижили через ставлення до нас з боку росіян та відсутність належної медичної допомоги. Часто росіяни давали довгі дзвоники, і ми терміново мусили виходити на шикування. Полонені без поранень віджималися або присідали за їхнім наказом, а ми, ті, хто мав важкі поранення, мусили співати гімн Росії на пам’ять. А іноді вони просто заходили в бараки з собаками і палицями били усіх підряд. На моїх очах росіяни закатовували до смерті іноземних громадян, які воювали за Україну. Нові полонені прибували регулярно. Але важливо, що ми там завжди підтримували один одного, бо морально й фізично було важко витримати. Про правила поводження з полоненими, закладені в Женевській конвенції, вони навіть не чули, і ніхто не збирався їх дотримуватися», – ділиться важкими спогадами морпіх.
У полоні Петро провів більше року. Він досі живо пам’ятає той день, коли дізнався, що його обмінюють. Спочатку полонених вивезли на автобусі до Російської Федерації. До якого саме міста – їм не повідомили, але там їх пересадили на літак, який прибув в одне з прикордонних міст з Україною. Сам обмін відбувся в Сумській області.
«На жаль, так вийшло, що ніхто з рідних не зміг мене зустріти. Моя сестра була за кордоном, а бабуся і тато не знали нічого до того моменту, коли я не приїхав в Одесу. Але мене дуже тепло зустріли мої побратими, з якими я служив, та волонтери, які надали багато допомоги, і це було дуже приємно», – розповідає військовий.
Після полону Петро довгий час проходив реабілітацію в Полтавській області та Одесі, переживши низку операцій і відновлюючи свої сили. Він дуже хотів повернутися до служби, але за станом здоров’я не зміг цього зробити, оскільки отримав другу групу інвалідності на безстроковий період. Але, як зазначає Петро, він більше не уявляє себе ніким, крім військового, тому нещодавно влаштувався працювати в перший відділ Болградського ТЦК.
З усього пережитого Петро виніс дуже важливий урок – треба цінувати життя, бо воно одне і неповторне. Від оточуючих він отримує лише підтримку та вдячність за захист рідної країни. Він зазначає, що особливо важливим було те, що держава забезпечила всі виплати і належну підтримку, яку він відчуває навіть до сьогодення.
«Я люблю Україну і вірю, що в нас все буде добре. Інколи люди мене вмовляють поїхати за кордон, адже тепер я маю таку можливість, але я не хочу. Я планую й надалі працювати на благо нашої країни і не хочу виїжджати за кордон, бо вірю, що мене ніхто там не чекає. Ми потрібні лише там, де ми народилися», – сказав Петро наприкінці інтерв’ю.
Інтернет-видання Бессарабії
