Своїми спогадами про перші роки роботи газети «Дружба» з нами поділилася Віра Іванівна Пеку, завідувач відділу листів, а пізніше – коректор. Вона пропрацювала у газеті 20 років. Наводимо її спогади від першої особи:
Старожили пам’ятають хрущовські експерименти, серед яких було й укрупнення районів. Так, на кілька років зник з карти області Болградський район, як територіально-адміністративна одиниця. 1963 року його було відновлено з усіма своїми атрибутами: міськкомом, радою районних депутатів, райкомом партії й, звичайно ж, зі своєю газетою.
Новий друкований орган було вирішено назвати «Дружба». Думаю, це дуже вдала назва, бо це слово відображало дружні стосунки між людьми різних національностей, які живуть у нашому благодатному краї. Багатонаціональним був і наш маленький редакційний колектив. Ніхто не надавав значення тому, який він національності. Усі говорили однією мовою – мовою поваги, згоди та взаєморозуміння.
Костяком колективу були люди, навчені досвідом життя, ветерани війни: С. Є. Вітюков,
П. І. Симоненко, Л. Ф. Кіріс. Про Лідію Федорівну хочеться сказати особливо. То була людина найвищої моралі – чесна, щедра, безвідмовна. Вона завжди готова була простягнути руку допомоги, порадити. А якщо доводилося потрапити до її гостинного будинку, одразу накривався стіл. З порожніми руками не відпускала, особливо влітку – збере кульок найсмачнішої вишні, нарве букет прекрасних троянд, якими була засаджена маленька ділянка біля будинку.
Наша редакція містилася у будівлі друкарні, яка, на жаль, згоріла. Спочатку газета набиралася вручну – літера до літери, потім з’явився лінотип – рядковідливна машина. Молодий працівник друкарні пройшов короткострокові курси та почав працювати на ньому. Ця робота була дуже шкідливою для здоров’я, адже людина мала справу з рідким свинцем, з якого відливались рядки тексту. Тому лінотипісти, як і набирачі, мали право вийти на пенсію на 5 років раніше. Чомусь друкарі цього права були позбавлені, хоча їхня робота була не менш небезпечною. У набірному цеху верстальник збирав по макету з відлитих у свинці рядків майбутній номер газети.
Верстальниками працювали переважно молоді дівчата. Їм доводилося в день випуску кілька разів підіймати важкі металеві сторінки (приблизно 30-кілограмові) майбутнього номера і переміщати на тиск для відбитка на папері. Кожен відбиток сторінки вичитувався двічі. І знову, вже з виправленнями помилок, йшов до лінотипіста, потім – до верстальника, потім – на тисковий верстат. І так по колу, доки у чистому вигляді не потрапляв на підпис до редактора чи чергового за номером.
Випуск кожного номера займав багато часу, тому доводилося затримуватися на роботі допізна. А коли в країні відбувалися якісь політичні події, особливо з’їзди партії, напруга була безмежною.
Пам’ятаю, якось прийшла додому з роботи о 6-й годині ранку, а о 8-й – знову на роботу. Вночі агентства РАТАУ та ТАРС передавали матеріали з’їзду, які одразу йшли до номера. Цю роботу – прийом повідомлень – прямо на друкарську машинку виконувала друкарка-віртуоз Раїса Георгіївна Танова. Її машинка писала як кулемет.
До цих офіційних матеріалів треба було ставитись особливо відповідально. Був такий випадок вже після мого переїзду з Ізмаїла, де я працювала перекладачкою в молдавському виданні районної газети «Придунайська правда». Відповідальний секретар Ізмаїльської газети машинально викреслив слово «над» у реченні:
«Л. І. Брежнєв був нагороджений орденом за перемогу над фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні». Без приводу «над» вийшло таке: «… за перемогу фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні». Винуватця помилки було знято з роботи, а головний редактор отримав сувору догану. Працівники редакції та листоноші збирали по місту тираж для утилізації. Але кілька екземплярів таки не знайшли.
Ми постійно перебували під пильною увагою райкому партії та представника держбезпеки. Часто приходив до редакції перший секретар райкому партії П. В. Пономаренко. Це був дуже суворий керівник і водночас шановна людина. Нерідко він виступав як автор на сторінках газети.
Постійними авторами газети були й фахівці управління сільського господарства, вони висвітлювали колгоспні справи, давали поради. Ми мали потужний сількорівський актив. У кожному селі, та й у місті теж, мали по 2-3 постійні автори. Газеті дуже довіряли. Писали люди про свої радощі, про події, що відбувалися у їхньому населеному пункті. А якщо скаржилися на щось чи на когось, газета мала реагувати. Тому «Дружба» та її співробітники мали авторитет. Тираж газети в інші роки був понад 16 тис. екземплярів.
Над друком газети працювали друкарі. Це завжди були нічні зміни. Найпершим друкарем був Іван Іванович Жужук, ветеран війни. Цей унікальний майстер виконував також палітурні роботи. З великою любов’ю та майстерністю він оформлював усілякі запрошення, посвідчення. Після його виходу на пенсію у цьому цеху почали працювати Віктор Кудро, Іван Чебанов, Степан Адаменко. Їм доводилося по 12 години стояти на ногах біля друкарських машин, вдихаючи пари ацетонової друкарської фарби, бензину. Може тому вони рано пішли з життя, зовсім молодими чоловіками.
Окремо хочеться сказати про останнього директора друкарні Миколи Васильовича Чебанова.
Спочатку він набирав газету на лінотипі. Закінчивши заочно поліграфічний інститут, став єдиним фахівцем у цій галузі. Під силу йому були будь-які ремонтні роботи друкарської техніки. Ніколи не доводилося кликати налагоджувачів збоку, він усе робив своїми руками.
У нас працювала заохочувальна система. На номер виділявся гонорар у розмірі 20 рублів – 60% сількорам, 40% – штатним співробітникам. Додатково заробляли за місяць по 20-30 рублів. Не віриться, що з того часу, як вийшов перший номер «Дружби», минуло стільки років. Це багато для людського життя. Пам’ятається все: і зустрічі з цікавими людьми, і обов’язкова участь у сільгоспроботах на полях колгоспів (так звана «допомога міста селу»), і величезні черги за хлібом, і талони на крупи, які видавалися насамперед хворим на діабет, і загальний дефіцит…
Роки роботи в «Дружбі» були найкращими роками у моєму житті. Це молодість – прекрасна, неповторна пора кожної людини, яка, на жаль, така швидкоплинна…
Записала Ольга Коптякова, 2018 рік
Цього року з нагоди святкування 60-річчя газети “Дружба” колектив видання навідався до Віри Іванівни зі смачним подарунком і подякою за роботу. На фото головна редакторка Тетяна Терзі, бухгалтерка Світлана Бахчіванжи та ветеран “Дружби” Віра Іванівна Пеку.
Читайте також:
▪️ Болградська газета «Дружба» відзначила 60-річчя: історія єдиного друкованого видання в громаді
Інтернет-видання Бессарабії
