У той день, 20 вересня 2024 року, нічого не віщувало лиха. Уродженець Рені молодший сержант Третьяков Вадим Юрійович, який служив у відділі прикордонної служби «Одеса» техніком-начальником відділення інженерного устрою державного кордону, перебував в Одеському порту у прикордонному наряді з прикриття судна закордонного прямування. І раптом – повітряна тривога, вибух. Внаслідок ракетного удару військовослужбовець отримав тяжке поранення, яке виявилося несумісним із життям.
Незабаром, 24 квітня, Вадиму Третьякову мало б виповнитися 31 рік. Але доля розпорядилася інакше, й захиснику України, чия пам’ять увічнена на Алеї Слави Ренійської громади, назавжди тридцять. Про те, якою він був людиною і яким його запам’ятали рідні та близькі – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
«Цей день розділив наше життя на до і після. Дзвінок, від якого земля пішла з-під ніг, а далі були найжахливіші години у нашому житті, очікування підтвердження інформації. У нас із Вадимом два місяці різниця у віці, росли разом. Коли нас запитували, чи ми рідні, я завжди говорила: «Ми найрідніші, тільки батьки у нас різні!» Часто проводили час в одній компанії. Ми й навчалися в одному класі, він був активний у шкільних заходах, завжди за будь-який кіпіш, але й хуліганили звісно знатно. Пам’ятаю, як він прогулював останні уроки, ходив дахи від листя чистити, бочки мив по сезону виноробства, щоб заробити трохи грошей, а я його прикривала. Часто мені хотілося його контролювати, начебто, я старша сестра, а він і не чинив опір», – розповідає троюрідна сестра воїна Катерина Соболенко.
Вадим був єдиною дитиною в сім’ї, мама виховувала його сама, було важко, але при цьому, зазначає Катерина, у нього завжди все було, а головне – безмежне материнське кохання та підтримка.
«Було різне у його житті: і гарне, і не дуже. Поспішав жити. Хотів все й одразу, мав багато планів та мрій, не завжди все вдавалося, але, як кажуть у народі, Боженька його любив. Після школи виїхав до Одеси. Там його життя не одразу, але змінилося кардинально. Не боявся роботи, добре став на ноги, маму перевіз до себе. Вадим сильно любив маму, вони були дуже близькі, між ними ніколи не було секретів, дуже теплі стосунки. Він із вдячністю робив для неї все, дбав, радував і допомагав фінансово. Кожна мама щаслива, коли у її дитини все складається найкращим чином. Невдовзі зустрів своє кохання. Вадим із Катею були дуже гарна пара. Разом ростили та виховували маленьку донечку Ксюшу. У ньому стільки було кохання щодо своїх дівчаток, що можна було потонути в ньому. Коли він про них щось розказував, у нього навіть голос змінювався. Ми дуже раділи за них. Щаслива родина, здавалося, що нічого не може перешкодити їхньому щастю», – каже Катерина.
За словами сестри, Вадим був дуже чуйним. Відстань для нього не була проблемою: вона могла зателефонувати йому в будь-який час дня і ночі, і він був готовий мчати й допомагати. І це стосувалося всіх людей, що його оточували.
«Коли розпочалася повномасштабна війна, ми з ним завжди були на зв’язку. Добре пам’ятаю той день, коли він підписав контракт та скинув фото у військовій формі. Я його запитала: як так? Він передзвонив і сказав: «Ти ж знаєш, я завжди мріяв носити форму і тепер у мене, виходить, нове життя». Збулася його мрія. А в нашій сім’ї побільшало переживань. І ось Вадима не стало», – продовжує Катерина Соболенко.
Вадима Третьякова поховали в Одесі. Там лишилася його родина. Гаряче любі ним дівчата – мама, дружина та донька.
«Багато людей прийшло з ним попрощатися. Багато добрих слів було сказано про мого брата. У голові досі немає усвідомлення того, що Вадим загинув. Ми часто переглядаємо відео, переслухуємо голосові повідомлення, і обманюючи себе, хочемо думати, що він у тривалому відрядженні. Так біль від втрати трохи притупляється. Після відкриття Алеї Слави ми бачимося з братом кожен день. Тільки таких зустрічей ми не хотіли. Щоразу звали один одного в гості, та все відкладали. Я хотіла б, щоб всі люди на землі знаходили час для особистих зустрічей, це дуже важливо. На жаль, життя не чернетка, його не перепишеш», – сказала на завершення Катерина Соболенко.
Фото надані Катериною Соболенко.
Інтернет-видання Бессарабії
