В Україні 26 липня відзначається День парашутиста. Це свято є чудовою нагодою згадати про тих, хто по-справжньому закоханий у небо. Один з таких людей є мешканець міста Рені Євгеній Дьяченко, який займається дельтапланеризмом практично все своє життя. Почавши з спостережень за польотами інших ще під час служби в армії, він пройшов шлях від перших стартів і організації буксирувальних польотів до наставництва тих, хто так само, як і він, мріяв літати. Історія людини, для якої небо – не просто блакитна висота, а сповнена свободи й адреналіну стихія, яка дисциплінує і формує характер, і без якої він просто не уявляє свого життя – в матеріалі інтернет-видання «Махала».
«Я служив у спортивній роті під Одесою, на Хаджибейському лимані. Поруч знаходився аеродром спортивної авіації, який був ідеальним місцем для захоплених небом людей: ніяких ліній електропередач, високовольтних проводів, будинків, дерев – тільки небо! Я, стоячи на посту, спостерігав там за спортивними парашутистами і за польотами спортивних літаків. Пам’ятаю, одна жінка літала особливо майстерно: піруети, польоти догори дригом, які ми бачимо по телевізору – все це витворяла вона. Це було дуже цікаво. Коли повернувся з армії, дізнався, що мої сусіди – Саша Булай, Олег Коваль, інші хлопці – теж захоплюються польотами. Потихеньку я з ними подружився і сам почав пробувати. Спочатку виходило досить спірно, але як людина спортивного складу, я довго займався боротьбою, і потім, як то кажуть, втягнувся», – згадує Євгеній Іванович.
Початківець-підкорювач небесних висот довго стояв перед вибором: параплан чи дельтаплан? В кінцевому підсумку вибрав останнє і на те у нього були вагомі причини.
«Дельтаплан – це фактично той самий параплан, але з металевим каркасом. Параплан же, по суті, парашут, який летить знизу вгору. У ті часи багато хлопців на парапланах травмувалися. Параплани 80-х були недосконалі, складалися в повітрі: одна половинка крила складеться – і пілот падає. Безпека ж дельтапланів тоді була близько 95%, парапланів – 80%, тому мій вибір був на користь дельтаплана. Зараз парапланеризм зробив великий крок вперед, безпека підвищилася, параплани майже не складаються. І якщо такий вибір стояв би переді мною зараз, я б вибрав параплан – він легший, важить близько 10 кг, кинув його в багажник і поїхав до місця старту, і не треба 35 кг – саме стільки важить дельтаплан – везти на даху машини», – зазначає Євгеній Дьяченко.
Мій співрозмовник з ностальгією згадує ті часи, коли він літав на дельтаплані в Криму.
«У Криму, на горі Клементьєва літає все, що може. Парашутист, стрибаючи з тисячі метрів, планує вниз 4,5 хвилини, затриматися в повітрі він не може. Мені ж, щоб набрати цю тисячу метрів, потрібно від 20 хвилин до години. Наприклад, птах піднімається за рахунок помахів крил або знаходячи висхідні потоки. Дельтаплан махати крилами не може – жорстка конструкція, він піднімається тільки у висхідних потоках», – розкриває він подробиці.
Але невже не було страху перед першим польотом? Бо одна справа просто мріяти про польоти, а зовсім інша – реально літати. Адже страх висоти – один з найпоширеніших у людини. Тим більше, якщо мова йде про такий екстремальний вид спорту, як дельтапланеризм.
«Швидше, не політ, а старт. Поняття «політ» тоді було для нас ширшим. Почуття страху у мене не було, я за своєю природою не боязкий. На той момент я вже працював у міліції, були різні моменти. Обережність – так, вона повинна бути, але боязнь і обережність – різні речі. Спочатку я побачив, як хлопці роблять, і подумав: я ж не гірший. А виявилося, скажу без удаваної скромності, я був навіть кращий. Пізніше, коли хлопці, з якими я починав, допомагали мені при буксируванні – у нас в районі дороги Дружби, біля колишнього аеродрому між Долинським і Лиманським – вони побачили мій рівень. А потім я зробив крок вище і далі, а вони, якщо провести аналогію зі школою, залишилися в «2-му класі». Я вже міг літати і першу тисячу метрів висоти набрав у Криму, і за тисячу у мене було. Мій рекорд висоти – 1624 метри. Побити його поки не можу, напевно, він так і залишиться моїм, хоча багато хлопців літали і за 2000 м. Кажуть, є у льотчика мрія – висота! Я теж пілот, тільки дельтаплана, і для мене тоді висота була головною. Потім вже – час. Мій рекорд за часом безпересадочного польоту – 3 години 4 хвилини. Хоча іноді півтори години в хороших умовах краще, ніж ті три безпересадочні години. Останнім часом я брав з собою воду. У повітрі іноді дуже хочеться пити, а руки зайняті, і ось придумали спеціальну баклажку з трубкою: береш її зубами, робиш ковток води і можеш літати довго. А раніше іноді сідав тільки через спрагу: це як у пустелі, все віддав би за ковток води», – згадує спортсмен.
«Раніше ми їздили тільки на схили, наприклад, до Криму: гора, старт з 200 метрів. Але весь час до Криму не наїздишся, це і час, і витрати, а зараз це тим більше неможливо. У нас же навколо рівнини. Тому ще давно прийшла ідея робити польоти на рівнині, з буксируванням, яке організував я. Ми з хлопцями зробили спеціальний візок. На моєму каналі в YouTube є відео, де я стартую з візка. І мотузка – кілометр мотузки! Я зробив це для того, щоб літати тут, на місці: виїхав на 5-10 км – і буксируйся. Але потрібні помічники на машині. Мене тягнув Ваня Мунтяну – спасибі йому. Він колишній афганець, сам хотів літати, але не зміг. Я йому сказав: «Ти можеш брати участь по-іншому». І ось він бере участь – буксирує. У мене є відео, як він мене тягне, як вони бачать мене в хмарах. Тут, біля колишнього аеродрому», – продовжує він.
Євгеній Іванович розповів, що за свою багаторічну практику польотів лише один раз брав участь у змаганнях дельтапланеристів.
«Це було десь у 1982-1984 роках, точно не пам’ятаю. Змагання проводилися на березі Тилигульського лиману, в селі Калинівка. За умовами, потрібно було облетіти точки, де сиділи судді, і сісти в зазначеному місці. Я посів друге місце. Потім хотів брати участь у показових виступах до Дня міста та на інших заходах. Пам’ятаю, хотів на одне зі свят красиво приземлитися з прапором. Отримав дозвіл у міськвиконкомі, почав вибирати місце, дивився, який вітер. Один учень подарував мені сучасну камеру, хотів зняти на неї політ, але того дня не склалося: не зібрав команду, нікому було тягнути, вітер змінився. Пізніше правила стали суворішими. У мене був офіційний дозвіл на польоти в прикордонній зоні: спочатку по Ренійському району, потім по Ізмаїльському, Болградському, Арцизькому і Татарбунарському. Пізніше отримав дозвіл літати по всій Україні вздовж кордону, не перетинаючи його. Адже повітря – це не твоє особисте повітря. Піднятися в небо без дозволу не можна. Перед кожним польотом потрібно було домовлятися, дзвонити, попереджати, дивитися в Інтернеті прогноз погоди. Близько 10 років я літав з такими дозволами», – розповідає Дьяченко.
Спортсмен зазначає, що раніше дельтапланеризм був повсюдним захопленням: люди виготовляли саморобні дельтаплани, шили вітрила з мішків – портових, з-під добрив.
«Апарат на такому вітрилі називався «Стриж». Я також літав на СК – це копія французького навчального, потім на заводських моделях: С-5, С-15. Потім був «Скаляр» фірми «Аерос» – всі вони були щоглові. Потім був «Стелс» – він безщогловий, це вже інше покоління. Це все в міру зростання майстерності. І це дало мені те, що я практично жодного разу не травмувався серйозно. Були падіння, але я віддавав на поломку дельтаплан – трубу, залізяку, а себе зберігав. Тому що іноді в польоті починаєш боротися за життя. Погоду не передбачиш: попереду може бути потік вгору і тут же – вниз. Одне крило потрапляє вгору, інше вниз – тебе перевертає. Починається боротьба. Від цього ніхто не застрахований – ні дельтапланерист, ні парапланерист, ні парашутист. Літаки теж потрапляють в турбулентність. Ти можеш тільки чекати, поки пройдеш небезпечну ділянку. Середня швидкість дельтаплана відносно вітру – близько 80 км/год. Відносно землі можеш взагалі висіти на одному місці», – розповідає він.
Євгеній Іванович, якому цього року виповнюється 69, понад сорок років свого життя присвятив дельтапланеризму. Продовжував би літати і зараз, але завадила війна. Чи є у нього однодумці, учні, кому передає досвід?
«На жаль, ні. У нашому місті люди перестали дивитися в небо. Дивляться тільки під ноги або вперед. Коли я кажу, що бачу НЛО, дивуються. А я просто в небо дивлюся частіше, ніж під ноги. Учні були? Так, були. З тих, кого навчав з нуля, можу назвати трьох. Один – ізмаїльчанин Андрій Деньгін. Він моряк і взагалі дуже талановита людина, займається різьбленням по дереву. Прийшов до мене: «Євгеній Іванович, навчіть літати». Я його навчив за рік (він часто був у рейсах). Він вийшов на рівень: самостійно піднятися, пристебнутися, визначити момент старту, стартувати, пролетіти і сісти. Це основа – як навчити писати і читати. Другий – наш ренієць Андрій Подгорний. Навчив його літати зверху вниз, але його робота пов’язана з закордоном, він поїхав – на цьому все закінчилося. Третій – Сергій Анісімов із Запоріжжя. Він уже літав, але забуксував, як я кажу, якщо знову провести аналогію зі школою, в «4-му класі», хоча у нього були хороші вчителі. А зі мною він полетів. Його батько – пілот, у Сергія це в душі. Він приїжджав до мене за 520 км, я до нього – за 350. Зустрічалися в Калинівці. Він повірив мені, виконував все, що я говорив. Це дало йому великий досвід. Його мама казала мені: «Тільки завдяки вам мій син почав літати». Він і зараз мій учень, мріє про нову зустріч і політ», – зазначив Євгеній Дьяченко.
За його словами, дельтапланеризм – спорт не тільки екстремальний, але й дуже цікавий, здатний виховати в людині чимало гідних якостей.
«Перш за все, ти починаєш суворо ставитися до себе. Якщо налаштований на політ – все інше відходить на другий, десятий план. Головне – політ. Ти повинен все перевірити, нічого не забути, навіть гайку. Якщо щось забув після польоту – відразу кладеш на місце. До всього підходиш відповідально. Дисциплінує дуже сильно. Якщо стартувати абияк – вріжешся тут же. Стабілізує життя. Ти стаєш зібраним скрізь: розумієш, що потрібно зробити в першу чергу, що в другу, що негайно. У мене є відео на цю тему. Суть в тому, що, якщо хочеш, щоб життя склалося, як мрієш – створюй його. Не з понеділка, не коли кинеш палити, не коли зірки зійдуться – а зараз. Ще краще – вчора. Мрія вимагає дій саме зараз. Це стосується і дельтапланеризму, і будь-якого спорту, і життя. Хочеш чогось досягти – займайся собою зараз. Саморозвиток, самодисципліна, самоосвіта. Витрати – це вже другорядне. Потяг до неба сильніший. Мене запитують: «Ви, напевно, з дитинства мріяли?» Нічого подібного! До армії я про це й не думав. Все прийшло потім. Виявилося, я здібний учень, який тверезо оцінює обставини і свої можливості. Оцінив – і взявся. І вийшло!», – сказав на завершення Євгеній Іванович.
Фото: скріншоти відео каналу Євгенія Дьяченка на YouTube.
Інтернет-видання Бессарабії
