Коли перед 19-річним юнаком відкриваються горизонти одного з найпрестижніших університетів Великої Британії, перспективна спеціальність у сфері штучного інтелекту та спокійне життя в Шотландії, важко уявити, що він здатен покинути все це й свідомо піти на війну. Але для Аркадія Петрова, уродженця села Долинське Ренійської громади, захист рідної землі виявився важливішим за власні мрії…
18 вересня 2026 року життя молодого воїна, бойового медика розвідувального взводу 3-ї окремої штурмової бригади, трагічно обірвалося під час виконання бойового завдання на Харківщині — лише за два дні до його 21-го дня народження. Про життєвий шлях сина, його неймовірну жагу до знань, дитячі роки на півдні Одещини та безкомпромісний вибір захищати Батьківщину журналісту видання «Махала» розповіла мати військового Людмила Петрова.
Батьки Аркадія — Юрій та Людмила Петрови — родом із села Долинське Ренійської громади. Свого часу Людмила працювала у «ПриватБанку» в місті Рені, а Юрій — у місцевому суді. Сам Аркадій народився 20 вересня 2005 року в Першому пологовому будинку Одеси. Попри те, що його шкільні роки минули у великих містах, маленьке село Долинське на півдні Одещини завжди залишалося для нього особливим, рідним куточком, де мешкали його бабусі й дідусі — Іван та Вержинія Асаржі, Іван та Феодора Петрови.
«Аркадій був старшим сином у нашій великій родині. У нього є молодша сестра Аврора, якій зараз 18 років, брат Аарон, йому 8 років, і наймолодша сестричка Капітоліна — їй 7 років. Він дуже любив молодших брата і сестер та багато часу проводив із ними. Для них Аркадій був не лише старшим братом — він був людиною, на яку вони дивилися з захопленням, яку завжди чекали додому і якою щиро пишалися. Перші важливі роки навчання Аркадія минули в Приморському ліцеї Одеси, який на той час був школою-інтернатом №2. У школі в нього було багато друзів. Їхній клас був дуже сильним, а сам Аркадій добре навчався та з дитинства мав величезну жагу до знань. Особливо його цікавили математика, фізика та історія України», — згадує Людмила Петрова.
Проте, за її словами, коло його захоплень було набагато ширшим. Аркадій багато читав, цікавився космосом, галактиками та Всесвітом, самостійно вивчав іноземні мови.
«Він був самоучкою у музиці — сам навчився грати на фортепіано, гарно співав. Любив шахи та спорт: плавав, тренувався, узимку катався на лижах. Особливим його захопленням був скейтбординг. Він постійно щось вивчав і відкривав для себе. Син не мав жодної шкідливої звички. Він був добрим, дружнім, співчутливим, гуманним, чесним і дуже чуйним до інших людей. Водночас у ньому була внутрішня серйозність, яка особливо проявилася після початку війни», — продовжує Людмила.
З 9-го по 11-й клас Аркадій навчався в Авіаційному ліцеї у Києві, а згодом вступив до Національного авіаційного університету. Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, 16-річний юнак разом із батьком Юрієм одразу пішов до Солом’янського військкомату в Києві, прагнучи стати на захист столиці. Проте через юний вік хлопця відправили додому.
Невдовзі родина виїхала до Великої Британії. У Шотландії перед Аркадієм відкривалося майбутнє, про яке мріють мільйони: він успішно закінчив 13-й рік навчання в Kirkcudbright Academy (отримуючи відзнаки з математики) та вступив до Единбурзького університету на напрям комп’ютерної інженерії та штучного інтелекту. Він закінчив перший курс, жив у студентському кампусі, мав друзів і на канікули приїздив до родини в місто Аннан (область Дамфріс-енд-Галловей).
Проте безпека й комфорт Європи не змогли заспокоїти його серце, коли рідна країна палала у вогні.
«Ми з чоловіком почали помічати: наш син змінився. В його очах була постійна печаль. Його погляд став глибоким, серйозним, іноді похмурим. Фізично Аркадій перебував у Шотландії, а думками постійно був в Україні. Аркадій дуже сильно переживав за свою країну. Йому було боляче від того, що відбувається. Він важко сприймав думку про те, що його ровесники та інші українці воюють, а він перебуває далеко й живе мирним життям. Ми почали помічати, що син читає дедалі більше військової літератури. Він читав і читав, особливо багато самостійно вивчав військову медицину. Проте Аркадій ніколи прямо не говорив нам, що збирається повернутися в Україну. Ми думали, що це просто ще одне захоплення, яке додалося до його великої колекції інтересів. Насправді ж він уже готувався до зовсім іншого», — розповідає мама воїна.
На початку червня родина повернулися додому в Аннан. Аркадій був тоді вже на канікулах, тому мав бути вдома. Але його не було…
«У кімнаті все залишалося так, ніби син вийшов лише на кілька годин: всі його речі, улюблений комп’ютер, відкриті книги, всі документи крім паспорта. Аркадій поїхав з Аннана до Единбурга, а потім кілька днів не виходив на зв’язок. Для нас це були страшні дні невідомості. Згодом Аркадій зателефонував і сказав, що він уже в Києві, у військовому рекрутинговому центрі. Коли він це сказав, я плакала декілька місяців поспіль, бо знала, що може статися та як важко бути захисником саме на полі бою. Аркадію було дев’ятнадцять років. Він залишив Шотландію, університет, студентське життя, друзів, безпеку і майбутню професію та добровільно повернувся в Україну», — не приховує емоцій Людмила Петрова.
В Україні 19-річний юнак став військовослужбовцем розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону військової частини А4638, що воювала у складі 3-ї окремої штурмової бригади. За короткий час, за словами Людмили, він став універсальним воїном: виконував обов’язки штурмовика, розвідника, снайпера, бойового медика, опанував безпілотники та бойові машини.
Під час виконання складної операції із зачистки населених пунктів Аркадій отримав перше, надзвичайно тяжке поранення — були пошкоджені легені, печінка, ноги, товста кишка та інші внутрішні органи. Після тривалого лікування в Харківському шпиталі юнак мав усі підстави залишитися в тилу чи повернутися до навчання, але він знову обрав передову та своїх побратимів. Згодом під час бойового виходу він зазнав другого поранення — опіків рук, але навіть після цього продовжив службу.
Людмила Петрова розповідає про внутрішній вибір сина та про той страшний вересневий ранок, який назавжди розділив життя родини.
«Аркадій не встиг побудувати власну сім’ю. Він навіть не встиг по-справжньому закохатися. На розмови про особисте життя відповідав просто: спочатку треба захистити країну, а любов — потім. Але того омріяного “потім” для самого Аркадія вже не настало. 18 вересня 2026 року Аркадій загинув у районі населеного пункту Чернещина Ізюмського району Харківської області під час виконання обов’язків військової служби. До свого 21-го дня народження він не дожив лише два дні. 20 вересня йому мав виповнитися 21 рік. У цей день ми мали телефонувати синові, вітати його, чути його голос, жартувати, говорити про майбутнє, питати, коли приїде у відпустку… Але в той момент ми ще навіть не знали, що Аркадія вже немає», — розповідає Людмила Петрова.
Лише 22 вересня близько восьмої години ранку рідним зателефонували з Києва…
«Ми почули слова, які назавжди розділили наше життя на “до” і “після”: “Для вас є погана звістка. Петров Аркадій Юрійович — загинув”. У перші хвилини ми просто відмовлялися вірити. Здавалося, що це неправда, що сталася помилка, що переплутали людину, що зараз усе з’ясується і Аркадій сам зателефонує. Ми з донькою Авророю почали шукати його побратимів, які ще були на бойовому завданні, щоб вони підтвердили нам це. Це були найважчі дні в нашому житті. І лише після розмов із ними зрозуміли: страшна звістка була правдою», — згадує мама захисника ті тяжкі хвилини.
Родині пропонували поховати Аркадія в Києві, де він навчався й звідки пішов на фронт. Проте батьки та сестра вирішили повернути сина на землю його роду — до села Долинське, де минуло щасливе дитинство хлопця й де на нього завжди чекали рідні бабусі й дідусі.
У Аркадія залишалося багато планів: він мріяв про наступну відпустку, хотів знову приїхати до Шотландії, побачити друзів та одягнути традиційний шотландський військовий кілт. Та найголовніше — родина прагне, щоб про нього пам’ятали не лише як про відважного воїна, а й як про світлу, талановиту людину з великим серцем.
«Наш Аркадій любив Україну більше за все. Він віддав їй найдорожче, що мав, — своє життя. Для нас він показав справжню заповідь любові: віддати себе за тих і за те, що любиш. Ми втратили не просто військового. Ми втратили нашого сина. Нашого Аркадія. Частину нашого життя. Ми ще не знаємо, як навчитися жити з розірваним серцем, як жити без його голосу, без його обіймів, без можливості побачити його живе обличчя. Але ми дуже хочемо, щоб про Аркадія знали. Щоб через багато років люди прочитали його ім’я і знали, якою людиною він був. Щоб знали не лише, як він загинув, а й як він жив. Аркадій прожив лише двадцять років. Та для нашої родини він назавжди залишиться молодим, світлим, сміливим, чесним і безмежно рідним», — с почуттям каже Людмила Петрова.
Фото надані Людмилою Петровою.
Інтернет-видання Бессарабії
