Як живе людина з інвалідністю, яка пересувається на кріслі колісному, а тим більше в сільській місцевості Болградського району? Чи створені там умови доступності послуг для маломобільних людей і що необхідно змінити, щоб покращити ситуацію? Ці питання журналіст видання “Махала” обговорював з мешканцем села Олександрівка Городненської громади Іваном Картакай, який з дитинства пересувається на кріслі колісному.
Іван Картакай народився в селі Олександрівка в 1989 році. В сім’ї він наймолодша третя дитина. З народження мав дитячий церебральний параліч (ДЦП), тому пересувався на кріслі колісному. Іван закінчив 4 класи Олександрівської школи. Навчання проводилось в індивідуальному форматі, вчителі приходили викладати до нього додому.
“Я з дитинства пересуваюсь на кріслі колісному, але мене це взагалі не засмучує, я так само живу, як і інші, допомагаю людям. Вмію читати, писати, володію декількома мовами. Перше своє крісло колісне я отримав у 8 років, воно було звичайне, без електромотора. Я 15 років пересувався на ньому, а потім пересів на електричне, яке я отримав у спадок, якщо так можна сказати. В нашому селі у мене був знайомий, який також пересувався на кріслі колісному, але так сталось, що він пішов з життя, а його родичі вирішили подарувати крісло мені”, – розповів Іван.
Чоловік проїздив на подарованому електричному кріслі більше ніж 5 років, але воно було вже застаріле, тому він звернувся до органів влади села, і йому виділили нове електричне крісло, на якому він їздив близько 6 років. З часом прийшлося кілька разів змінювати батареї. Інколи їх дарували односельці, інколи родині Івана доводилось купувати їх за власні кошти. Нещодавно в групі у Фейсбук знову об’явили збір для Івана. Односельці відгукнулися і зібрали кошти на нові акумулятори.
“Крісло колісне – це одна з найбільших проблем для мене. Моє крісло вже старе, тому в останні роки приходилося чи не кожен рік міняти акумулятори. Півтора року тому я звертався до нашої громади й мені повернули частину грошей за придбані акумулятори. В цьому році мені також повідомили, щоб я придбав їх за свої кошти, а потім частину коштів мені відшкодують. Односельчани вирішили допомогти та оголосити збір для їх придбання. Хочу подякувати всім небайдужим за допомогу, менше ніж за місяць збір закрили”, – розповів Іван.
За зібрані кошти в розмірі 20 000 гривень планувалось придбати нові два акумулятори, але в кріслі пошкодився двигун, тому Іван вирішив, що зібрані фінанси витратити на інше крісло, ніж ремонтувати старе.
“До суми збору я додав трохи своїх коштів та вирішив придбати інше вживане електрокрісло, але в кращому стані”, – поділився планами Іван.
Також він розповів, чому мати крісло колісне для нього важливо і як зазвичай виглядає його день.
“Завдяки тому, що крісло електричне, я можу подолати велику відстань по селу. Зранку можу поїхати до магазину, зустріти когось, порозмовляти з людьми на різні теми, вдома допомагаю батькам чим можу. Можу почитати книжку або подивитись фільм. Ще я допомагаю літнім людям з налаштуванням телефонів, бо я трохи разбираюсь в них”, – розповів Іван Картакай.
Він розповів і про проблеми, з якими стикається, пересуваючись селом. Це недостатня доступність інфраструктури для людей у кріслах колісних: нерівність доріг або відсутність адаптованих під’їздів до будівель, що робить переміщення більш складним або взагалі він не може потрапити в приміщення. Але навіть в цій ситуації він шукає позитивні моменти.
“Я вважаю, що в селі людині з інвалідністю жити легше, бо не треба спускатись з поверхів сходами. Але погані дороги – це значна перешкода і місті, і в селі. В нашому селі дорога є, але не всюди, або є багато ям. Якщо пішов дощ, то намагаюсь не виходити на вулицю. У селі є тільки один магазин, де облаштований пандус, тому я можу заїхати туди, роздивитися товар і вибрати, що мені потрібно. В інших магазинах пандуса немає, тому або дзвоню продавчині, або прошу людей, щоб купили необхідне. Також одна з проблем – це відсутність пандуса в амбулаторії. Вхід до будівлі тільки зі сходинок, тому без сторонньої допомоги я теж не можу туди потрапити”, – поділився Іван.
Він також поділився враженнями стосовно роботи служби соціальної підтримки громади.
“Раніше, коли я був маленький, хоча б на день інваліда про нас згадували, давали якісь подарунки, робили заходи, а зараз для нас взагалі нічого немає. Наприклад, в мене є знайомі люди з інвалідністю з інших областей, то їх соціальна служба якось більше звертає на них увагу”, – розповів Іван.
Наприкінці зустрічі ми запитали Івана про його думки щодо поліпшення доступності та умов пересування осіб з інвалідністю в його селі.
“Важливо, в першу чергу, щоб влада про нас не забувала, бо ми теж є частиною суспільства, і що наші права також мають дотримуватись. Було б чудово, якби в селі трохи покращили умови доступу до базових послуг, наприклад, хоча б зробили пандус в амбулаторії або трохи поремонтували дорогу, щоб була можливість виїжджати на вулицю під час дощу”, – поділився наш співрозмовник.
Чому в селі досі немає пандуса в амбулаторії? Адже це важливо не тільки для людини, яка пересувається на кріслі колісному. Це важливо для жінок, які везуть маленьких дітей у колясці. Також немає пандуса і в Будинку культури. І чому людина з інвалідністю відчуває себе обділеною увагою. Це питання ми адресували старості села Олександрівка Петру Драганову.
“Так, беззаперечно, що такі будівлі, як амбулаторія, мають бути облаштовані пандусами. В цьому році ми плануємо встановити пандус, але щодо термінів виконання робіт поки не можу сказати. Щодо Будинку культури, то поки немає в планах встановити там пандус”, – повідомив староста села.
Він також розповів, як громада підтримує маломобільні групи населення.
“Якщо до нас звертається людина з категорії маломобільних груп, то ми допомагаємо сформувати відповідну заяву, вони отримують компенсацію, як з бюджету громади, так і з бюджету сільської ради. Цього року до нас вже звернулося понад 10 осіб, яким ми виділили близько 100 тисяч гривень допомоги. Щодо Івана, востаннє ми йому допомагали в середині 2022 року, він надав чеки щодо придбання нових батарей, і йому повернули частину витрачених грошей. Що стосується допомоги для заміни крісла колісного, скоріш за все він просто не подавав таку заяву”, – розповів Петро Драганов.
Як нам вдалося вияснити, крісло надають один раз на вісім років. Іван користується кріслом тільки шість років, і воно вже вийшло з ладу. Ми сподіваємось, що влада Городненської громади зверне увагу на проблему Івана Картакай і вирішить її: допоможе з новим кріслом і облаштує пандуси до амбулаторії та Будинку культури, щоб чоловік не відчував себе обділеним увагою, бо він сказав вірно: люди з інвалідністю такі ж повноправні члени суспільства, як і всі інші.
Ми будемо слідкувати за розвитком цієї ситуації й сподіватися на її позитивне рішення.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю “Махали” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Інтернет-видання Бессарабії
