Експозиція Арцизького історико-краєзнавчого музею вражає різноманіттям своїх колекцій. Однією з них є унікальна колекція черепиці, що належить до різних епох і виробників та яка свого часу завозилася до Арциза не лише з різних куточків Бессарабії, а й з-за кордону. Журналістка інтернет-видання «Махала» відвідала музей, аби на власні очі побачити колекцію під назвою «LUTUM» (глина) та дослідити історію її походження, спираючись на матеріали музейного архіву.
Окрасою експозиції «Lutum» є зразок паризької черепиці заводу Федора Гаврилюка. Її історія тісно пов’язана з будівництвом кірхи у селі Париж (нині Веселий кут), яке відбулося 1905 року за проєктом архітектора G. Deeg.
Для виготовлення будівельних матеріалів архітектор запросив цегельного майстра Федора Гаврилюка. На глиняному пагорбі, неподалік храму, він збудував камери для випалу глиняних виробів. Саме тут вироблялися оригінальні цегла та черепиця, які спускали безпосередньо до будівництва церкви.
Після завершення робіт муніципалітет Парижа прийняв Гаврилюка до громади та продав йому ділянку землі за символічну плату. На цій ділянці він збудував великий цегельний завод із кількома печами та просторими сушильними приміщеннями.
У місцевих переказах збереглася легенда німецького періоду, що нібито під час сварки Гаврилюк штовхнув якогось чоловіка в розпечену піч, і з того часу привид загиблого начебто з’являвся на вулицях села вночі.
Після смерті Гаврилюка у 1934 році завод перейшов у власність Готфріда Клатта, який викупив його у вдови. У 1938 році він рекламував свою цеглу в газетах та календарях, але згодом дозволив Крістіану Вайсу та його партнерам знести цех із виготовлення черепиці. За цей вчинок місцеві жителі почали глузливо називати його «дурнем» (Däsig) та «тупою головою» (Dummkopf).
Якоб Мушонг — один з найуспішніших виробників цегли та черепиці, який свого часу вважався одним з найбагатших людей Румунії. Черепицю з його заводів і сьогодні можна зустріти майже в кожному населеному пункті Арцизької громади, зокрема й у колекції Арцизького історико-краєзнавчого музею.
Якоб Мушонг народився 1868 року в родині цегельників і гончарів у місті Лугож на заході Румунії. У двадцятирічному віці він одружився з Маргаретою Бон, донькою німецького промисловця Стефана Бона — власника кількох цегельних заводів, зосереджених у місті Джимболія. Так почалася історія фірми «M. Bohn & Comp», заснованої Мушонгом разом із дружиною.
У 1888 році Мушонг побудував власний завод у Лугожі, а згодом викупив кілька підприємств конкурентів. Коли 1907 року компанія Bohn розпалася, він залишив за собою цегельний завод у рідному місті та продовжив роботу під новою назвою — спочатку J. Muschong, а вже з 1908 року — J. Muschong & Comp. У наступні роки промисловець збудував ще кілька підприємств у регіоні та навіть один завод у Будапешті. На початку ХХ століття на його виробництвах працювало близько 350 осіб. Основною продукцією була високоякісна черепиця із зображенням слона, яка експортувалася по всій Австро-Угорщині та далеко за її межами.
Втім, після 1918 року життя Мушонга ускладнилося. Він потрапив під тиск влади та став об’єктом критики в пресі, де його звинувачували у нібито протидії розвитку румунської столиці. До наклепів додалися постійні фінансові перевірки та розслідування. Попри це, ім’я Мушонга залишилося в історії як символ найбільшого промисловця Лугожа, який створив справжню імперію. Окрім виробництва цегли й черепиці, він розвивав бізнес у сфері курортного туризму, відкривав заводи з розливу мінеральної води, інвестував у залізниці, лісове господарство та нерухомість.
13 грудня 1923 року Якоб Мушонг помер від серцевого нападу у віці 55 років. Його справу продовжили два зяті, які управляли підприємствами аж до 1948 року. До наших днів у Лугожі збереглася кругла цегляна піч Хоффмана з його першого заводу 1888 року, а також будівлі колишніх майстерень і складів.
Черепиця румунського періоду є невід’ємною частиною архітектурної спадщини Бессарабії. Серед численних виробників особливе місце посідав завод «Jimbolia Bohn», заснований у 1864 році в місті Жимболія. Спершу це було невелике виробництво, однак уже з 1874 року й до остаточного закриття в 1994-му підприємство працювало у промислових масштабах.
Його засновник, Стефан Бон, переселенець з Санк-Губерта, обрав Жимболію завдяки покладам якісної глини біля залізниці. Згодом він відкрив ще кілька заводів у Кікінді, Шарлевілі та Лугожі, які 1880 року об’єдналися в компанію M. Bohn et Co. Вона швидко стала одним із провідних керамічних виробництв в Угорщині.
На початку ХХ століття масштаби роботи заводу вражали: щороку тут виготовляли близько 18 мільйонів плиток, 8 мільйонів цеглин і 300 керамічних вагонів, що постачалися до Австрії, Болгарії, Сербії та Греції. Після Першої світової війни експорт розширився до Греції, Єгипту, Хайфи та Тель-Авіва, де лише за три роки обсяги зросли з 5 до 20 мільйонів плиток. У 1927 році Торгово-промислова палата Клужа відзначала, що підприємство виробляло вже 50 мільйонів штук на рік.
Якість продукції підтверджувалася численними міжнародними нагородами: завод отримував «Гран-прі» на виставках у Тімішоарі (1895), Араді (1897), Будапешті (1898), Парижі (1900) та інших містах.
У 1948 році підприємство було націоналізоване, а остаточно припинило діяльність у 1994 році. Водночас у румунський період виробництво черепиці за патентом «Bohn» поширилося по всій Бессарабії. Згідно з бізнес-довідником 1924 року, в Арцизі виготовленням цементної черепиці займався Якоб Клетт — один із найвідоміших мерів міста того часу, на честь якого сьогодні названа одна з його вулиць.
Наприкінці XIX століття на замовлення промисловця барона І. Є. Лезевиця технічна контора інженера Фелікса фон Моттони провела дослідження покладів глини між хуторами Карлівка і Петрівка Одеського повіту. Село Петрівка розташоване за 20 км від Миколаєва та за 5 км від одеської траси. Розвідані запаси глини стали підґрунтям для організації тут виробництва черепиці.
Улітку 1900 року було введено в експлуатацію черепично-цегляний завод «Петровка». Потужність підприємства складала 3,5 мільйона штук черепиці та 1,5 мільйона облицювальної цегли. Завод оснащували сучасним обладнанням німецької фірми «Л. Егер» та австрійської «Ютон і К°», та вперше в росії на подібному виробництві встановили силову установку потужністю 140 к. с. із власною електростанцією.
У 1903 році петровській черепиці було присуджено золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Берліні, а завод став зразком сучасного керамічного виробництва. Поряд із виробництвом організовували курси підготовки кераміків високої кваліфікації, а на березі Південного Бугу, у селі Сливине, облаштували пристань для навантаження черепиці на пароплави, баржі та вітрильні судна.
Петровський завод виробляв до 3,5 мільйона штук черепиці різних форм: плоску, жолобчасту («татарську»), гребневу, пазову. Для виготовлення глазурованої черепиці придбали спеціальне додаткове обладнання. У 1904 році власником заводу став барон В. А. Масс, відомий експортер зерна та представник німецького підприємницького роду Російської імперії.
На Всеросійських торгівельних виставках петровська черепиця неодноразово отримувала нагороди: срібну медаль у Бендерах 1909 року та золоту медаль в Одесі 1910 року «За працьовитість і мистецтво». У 1912 році кругову піч системи Гофмана реконструювала кельнська фірма «Мюллер і сини».
Навіть сьогодні «марсельська» черепиця, виготовлена на заводі «Петровка» на початку XX століття, покриває частину старих будинків Одеської області, зберігаючи пам’ять про високий рівень промислового виробництва того часу.
Окрасою експозиції «Lutum» є черепиця з цегельно-черепичного заводу інженерів Христіана Людвиговича Бойтельбахера та Вурстера, заснованого у 1903 році в поселенні Велика Акаржа (Гросслібенталь) за даними Одеського повітового земства.
За статистикою 1904 року завод посідав друге місце за обсягом продукції: було випущено 800 000 штук марсельської черепиці — як звичайної, так і глазурованої. Станом на 1910 рік на підприємстві працював двигун потужністю 12 кінських сил, проте обсяг виробництва зменшився до 300 000 штук.
Ця черепиця використовувалася не лише для приватних будинків, а й для громадських споруд. Зокрема, дах будівлі сучасної райспоживспілки в місті Арциз, спроєктованої Христіаном Бойтельбахером, був покритий глазурованою черепицею цього заводу в німецький період.
Інтернет-видання Бессарабії
