Голова Архівної служби України Анатолій Хромов очолює інституцію, що зберігає історичну пам’ять українського народу – Державну архівну службу. З нагоди Дня працівника архівних установ журналістка видання “Махала” поспілкувалась з Анатолієм Володимировичем щодо підсумків та планів.
Він народився у місті Білгород-Дністровський, навчався та працював у місті Одеса, кандидат історичних наук, громадський діяч, поет. Анатолій Хромов виступав за диджиталізацію в архівній справі, поліпшення в сфері комунікації з користувачами архівів, привертав увагу до проблем архівної системи та необхідності її модернізації.
П’ять років на посаді голови – досить великий термін, враховуючи, що три з них – повномасштабна війна. Що вдалося зробити і яким планам завадила війна?
В першу чергу ми робимо оцифрування фондів для того, щоб вберегти архівну спадщину від втрат та полегшити доступ користувачів до ретроспективної інформації. Фактично, цей напрям є пріоритетним, він вдало реалізується на відміну від інших планів.
За минулий рік зусиллями Державної архівної служби за допомогою українських та міжнародних урядових і неурядових інституцій було створено понад 21 млн цифрових копій. Україна посідає друге місце в світі по темпах оцифрування архівів – навіть попри війну та проблеми в енергетиці в планах до кінця 2024 року створити понад 30 млн копій.
На нашу діяльність значно впливали спочатку пандемія ковіду, а потім повномасштабне вторгнення. І хоча багато архівів працюють, як раніше, але безпекові питання, відтік кадрів, зменшення фінансування й намагання це замінити міжнародною допомогою – все це змінює наші пріоритети. На жаль, не була реалізована архівна реформа. Не було централізовано систему державних архівів, щоб позбутись радянських і пострадянських практик в системі організації. Але ми від цих планів не відмовляємось і рухаємось у напрямку розбудови сучасної європейської системи архівних установ.
Якщо людина хоче більше дізнатись про предків, то звертається до архіву й отримує дані з метричних книг, земельних, військових записів, тощо. Якщо через 100 років наші нащадки звернуться в архів із аналогічним запитом, чи отримають цю інформацію і в якій формі?
Архіви – це не лише про зберігання документів та їх опрацювання. Першочерговою функцією архіву є також формування нових колекцій. Попри війну система архівів України активно поповнюється новими документами.
Якщо говорити про документи, які ілюструють цивільний стан, усі ці норми (народження, шлюб, розлучення, смерть) продовжують діяти й фіксуватись. Перші 75 років зберігаються Міністерством юстиції, далі передаються до архівів.
Україна впевнено рухається до електронного документообігу. Минулого року ми реалізували пілотний проєкт та довели технічну та нормативну спроможність взяти на довічне зберігання документи, видані в електронній формі. Для того, щоб вся країна перейшла на електронне архівування – це питання матеріального ресурсу, побудови сучасних серверів. Тобто, кошти та обладнання – основні моменти, які б дозволили цей проєкт масштабувати.
Багато мешканців півдня Одещини, користуючись правом на репатріацію, отримують громадянство Румунії або Болгарії. Існують фірми-посередники, які обіцяють надати допомогу навіть тим, хто цього права не має. В консультаціях телефоном досить туманно посилаються на те, що нібито можуть “відновити втрачені архівні дані”. Як на це реагує держава?
Не можу сказати, що запити українців до архівів більшою мірою стосуються намагань знайти свою приналежність до репатріації. Але такі запити є. За всі роки роботи на чолі архівної системи України я не бачив жодного випадку, коли українські архівісти підробляли документи, скажімо, за хабар. Ця побутова корупція присічена зусиллями в рамках оцифрування генеалогічних джерел.
Ми протягом 4-5 років плануємо оцифрувати всі документи, які необхідні для дослідження родоводу. Кожен архівіст знає, якщо він надасть довідку з неправдивою інформацією – це швидко стане публічним.
Було таке, що посольства звертались до наших архівів і не знаходили підтвердження даних з приводу національності предків. Це говорило про те, що підробки відбувались за межами архіву. Можливо, незаконні дії фірм-посередників призводили до того, що в чинні архівні документи за допомогою фотошопу, або більш досконалих методів, вносились якісь правки. Але вони все одно спливали під час наших перевірок.
Зі свого боку я б не радив користуватись такими послугами, тому що, якщо інформація існує і відповідає дійсності, українські архівісти нададуть кваліфіковану допомогу в пошуках.
Чи буваєте в рідному Білгород-Дністровську? Які улюблені місця Одещини? За чим сумуєте в столиці?
В останні роки не так часто буваю в рідному місті, як хотілось би. Але буваю у батьків. Дійсно, є певна ностальгія за Одещиною, за Одесою, де провів значну частину життя. В столиці не вистачає моря, за ним сумую найбільше.
Як знаходите баланс між роботою на керівній посаді та родиною, вихованням трьох дітей?
Баланс тримати дуже важко. Адже специфіка роботи на такій посаді – це те, що ти працюєш майже без вихідних. Навіть вдома голова часто зайнята робочими питаннями, які я маю швидко вирішувати. І десь я розумію, що мої діти не завжди повною мірою отримують мою увагу. Але родина є головним натхненням, щоб працювати на благо держави та українців. Під час роботи на цій посаді найбільше постраждала моя творча та наукова діяльність.
Який був перший вірш після початку повномасштабної війни? На сторінці у Фейсбуці це “У Луганських степах…” Як вплинула війна на творчість, окрім того, що часу на вірші стало менше?
Моя дружина родом з Луганська. Через російську агресію я не встиг там побувати. Чесно кажучи, є велике бажання дожити до того дня, щоб пройтись тими стежками, вулицями, де зростала дружина. Навіть для кращого розуміння людини, з якою я живу. Ну і для того, щоб відчути справедливий мир для України. Чого усім нам, українцям, бажаю.
У Луганських степах…
Я ніколи не був у Луганських степах
Там, де ти геть малою зростала.
Там, де хвилі ковилі і вітер пропах
Ніжним, білим, рясним покривалом.
Я не знаю гудків, гулу вугільних шахт
Я не бачив димів терикону.
Я кохаю тебе, сильно так, до мурах,
І я знаю – ти хочеш додому.
Знаю прийде той день і настане той час –
Ми гулятимо звільненим містом.
Наше сонце зійде і зігріє всіх нас
Променистим блискучим намистом.
Вірш написаний 18 травня 2022 року
Фото зі сторінки у Фейсбук
Інтернет-видання Бессарабії
