Чотири роки тому у Рені з’явилася перша патронатна родина, яку створили подружжя Людмила та Юрій Поливенко. Сьогодні в їхньому будинку виховуються п’ятеро дітей – віком від шести місяців до чотирнадцяти років. Діти, яким не пощастило з біологічними батьками, тут отримують любов, турботу та шанс на щасливе дитинство. Про те, як живе патронатна сім’я, про її будні та з якими труднощами стикається – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
За плечима кожного з подружжя своя непроста життєва історія.
Людмила вивчилася на кухара-кондитера, працювала у дитячому садку та портовій лікарні. Потім відкрила свій невеликий бізнес – магазин дитячого одягу, здобула вищу освіту. При цьому виховувала двох синів і дбала про батьків. Коли бізнес перестав приносити прибуток, влаштувалася працювати до Ренійського порту, де й познайомилася з Юрієм Поливенком, який працював докером. Він рано втратив батька та єдиного рідного брата. Довгі роки один доглядав тяжкохвору маму, яка останні 15 років життя не ходила. Будинок на околиці міста, в якому не було зручностей, був цілком на ньому: він і воду носив відрами, і прав у тазиках, а також господарював на кухні та на городі. Оскільки чоловікові постійно доводилося доглядати маму, часу на особисте життя просто не залишалося, тому ні дружини, ні дітей у нього не було.
У Людмили ж були чоловік та двоє дітей, проте сімейне життя не складалося і коли не стало її батьків, вона перейшла до їхнього дому. З Юрієм познайомилися ближче, коли він шукав медсестру, щоб ставила його мамі уколи вдома і вона запропонувала свою допомогу. Незабаром вони вирішили бути разом, і літня жінка схвалила вибір сина – вони разом дивилися за нею, поки її не стало у віці 87 років. Час минав, сини Людмили виросли, старший створив свою сім’ю. Жінка розуміла, що коли молодший стане студентом і поїде, то в їхньому будинку запанує порожнеча і така перспектива її лякала. Вона поділилася цими переживаннями із чоловіком, і вони вирішили оформити опікунство.
«У мене два сини, але я завжди хотіла мати доньку. Пішла у службу у справах дітей і говорю: «Я хочу доньку». Але за віком я вже не могла удочерити, тому мені сказали: «Ми маємо для вас роботу – патронатну сім’ю. Хочете? А я навіть уявлення не мала, що це таке», – згадує Людмила.
Подружжя почало збирати інформацію та дізналося, що така форма опіки над дітьми, як патронатна сім’я, існує в Україні з 2016 року. Вона має на увазі, що дитину тимчасово забирають із рідної родини, якщо там склалася кризова ситуація. На жаль, не всі батьки можуть впоратися зі своїми обов’язками, а іноді соціальним службам доводиться вдаватися до таких методів, щоб захистити їхні права. Патронат – це не усиновлення, а саме тимчасова допомога. І Людмила з Юрієм вирішили, що можуть взяти на себе цю суспільно значущу місію.
Шлях до мети виявився нелегким. Почали зі збору необхідних документів. Також вони мали вдвох пройти спеціальне навчання.
«Півроку ми проходили навчання в Одесі. Їздили щовихідних на два дні. Складнощів додавало те, що це був період пандемії коронавірусу. Дорога та проживання в Одесі – власним коштом, безкоштовним було лише навчання», – згадує Людмила.
Подружжя разом осягало ази психології, педагогіки. Адже чужі діти – це особлива відповідальність.

«Психологи проводили з нами різноманітні тестування. Разом з нами було ще кілька сімей, деякі з яких не змогли дійти до кінця навчання. Ми, дякувати Богу, дійшли. Іспити склали успішно», – зазначає жінка.
Але справжнім іспитом стала перша прийомна дівчинка – новонароджена Надія. Її біологічна мати, народивши двійнят і залишившись без підтримки батька своїх дітей, відмовилася від них прямо в пологовому будинку. Одна з малюків не вижила, а Надю, яка народилася з вагою 1,3 кг, медики виходили та передали до ренійської патронатної родини. Обстеження виявило у дівчинки серйозну загрозу зору — відшарування сітківки. Людмила почала возити її до одеського інституту Філатова кожні два тижні. Після операції було тривале лікування. Взимку, щоб уберегти дитину від холоду, Людмила залишалася в Одесі тижнями, а Юрій у цей час один справлявся з господарством.
Поступово сім’я поповнювалася. Після Наді з’явився чотирирічний Сашко, якого привезли із Сарати, де йому не знайшлося патронатних батьків. Пізніше до них приєдналася Оля з Новосільського — дівчина з особливими потребами, що залишилася без опіки після смерті бабусі.
«У новій родині Оля активно включалася до домашніх справ: допомагала готувати, прибирати та працювати на городі. У нас немає поділу на «чоловічу» та «жіночу» роботу, вся робота спільна. Ми разом господарюємо, плануємо бюджет і крок за кроком облаштовуємо наш будинок», – зазначає Людмила.
Минуло чотири роки з моменту створення першої у Рені патронатної родини. Сьогодні у ній виховуються п’ятеро дітей.
«Вони різного віку, тому одні ще ходять до садка, а інші вже школярі. Найменшому, це хлопчик, 6 місяців. У його мами, мабуть, непросто в особистому житті, тож попросила службу у справах дітей забрати у неї дитину на якийсь час. І він зараз у нас. До речі, сьогодні маємо побачення з мамою. Вона приїде побачитись із сином», – розповідає Людмила.

Вона наголошує, що патронатна сім’я – це тимчасова форма влаштування дітей. Біологічним батькам дається час та шанс виправити ситуацію.
«Наскільки мені відомо, матерів не одразу позбавляють батьківських прав, а дають час – пів року. Якщо за цей час вона не прийде до тями, тоді її позбавляють прав. У цьому випадку дітей визначають або у патронатну сім’ю, або до дитячого будинку, або їх хтось усиновлює», – пояснює жінка.
Першій дитині, яка потрапила до патронатної родини Поливенко, вже 14 років. Діти сприймають Людмилу та Юрія як своїх батьків.
«Вони називають нас мама та тато. І відповідно до нас ставляться», – із теплотою каже вона.
Подружжя постійно облаштує свій будинок, щоб дітям було комфортно.
«Ми маємо великий майданчик для ігор. Підприємець Артем Лантінов подарував нам гірку, гарно зробили. Я три роки про це мріяла і моя мрія збулася. Зараз будуємо велику альтанку – шість на три метри. Стара була маленька, кругленька, там стіл був чоловік на 15-18. Ми її розібрали і нова альтанка буде довгою. Стіл поставимо там, щоби більше місця було. Щоб наші дітки, коли дощ, там сиділи, грали, займалися», – з ентузіазмом розповідає Людмила про плани.
Утримання п’ятьох дітей потребує чималих коштів. Людмила пояснює, як влаштовано фінансову сторону патронату.
«Я і чоловік, який вважається моїм помічником, отримуємо зарплату. Також на кожну дитину сплачується мінімальна допомога. Щоправда, на два-три місяці буває затримка, але нічого, потім гроші все ж таки приходять», – розповідає вона.
Коли чотири роки тому Людмила та Юрій оголосили про свій намір створити патронатну родину, знайомі були здивовані, а багато хто навіть намагався їх відмовити – мовляв, не буде вам спокою і не оберетеся проблем. Але подружжя було непохитне.
«Усім скептикам ми відповідали, що хочемо, щоб у нашому домі були діти та звучав дитячий сміх, і ми зробимо для цього все можливе», – каже жінка.
Людмила зізнається, що жодного разу не пошкодувала, що створила патронатну родину.
«Я завжди мріяла мати багато дітей, але боялася, думала, що не потягну. А досвід патронатної сім’ї показав, що не так складно мати стільки дітей. І те, чим я зараз займаюся, вважаю своїм покликанням. Я думаю, це благословення Боже», – каже вона.
Звісно, діти залишаються дітьми. Кожен зі своїм характером та особливостями.
«Діти слухаються, але іноді, звісно, трохи шкодять. Діти є діти. Але загалом впораємося», – усміхається патронатна мама.
А ось скептично налаштованих до першої в Рені патронатної сім’ї за ці роки помітно зменшилося.
«До нас часто приходять у гості знайомі зі своїми дітьми. Сідаємо під виноградною альтанкою, спілкуємось. І в нашому будинку завжди звучить дитячий сміх», – сказала на завершення Людмила.
Фото надані Людмилою Поливенко. Обличчя дітей у матеріалі навмисно приховані згідно з вимогами служб у справах дітей та відповідно до законодавства України про захист прав і персональних даних дитини.