Надеждівка — село в Арцизькій громаді Одеської області, яке має цікаве минуле. У 1864 році його заснували німецькі переселенці й назвали Гоффнунгсфельд – «Поле Надії». З того часу тут сформувалася унікальна громада зі своєю культурою, архітектурою та традиціями. Журналістка інтернет-видання «Махала» побувала в селі й поспілкувалася з педагогом-організатором місцевого ліцею Оленою Карпенко, яка провела екскурсію місцями, що зберігають пам’ять про німецьку спадщину Надеждівки.
У XIX столітті Південна Україна стала осередком багатонаціонального заселення. Після приєднання Бессарабії до Російської імперії у 1812 році імператор Олександр І запросив німецьких колоністів для розвитку сільського господарства. Одним із наслідків цієї політики стало заснування численних колоній, серед яких у 1864 році з’являється й Гоффнунгсфельд – сучасна Надеждівка.
«Перші 24 родини прибули на родючі землі, що їх надала в оренду пані Маргарита фон Алмаїда. Колоністи отримали податкові пільги, аграрні привілеї та державну підтримку, що дозволило швидко налагодити ефективне господарство», – розповіла пані Олена.
Громада вирізнялася дисципліною, високою організацією праці та вмінням адаптувати західноєвропейські аграрні традиції до українських реалій. Вирощували пшеницю, виноград, займалися тваринництвом.
У 1881 році колоністи викупили землю, на якій вони заснували своє село, що стало знаковим етапом – мешканці отримали змогу розвивати власні маєтки. Їхні будинки, як правило, будувалися з черепашника, мали чітке планування та прості, але функціональні архітектурні рішення. Село було збудоване у формі «лангдорфу» – довгого поселення з однією головною вулицею на якій до сьогодення збереглося до 90 відсотків оригінальних німецьких будинків. На інших вулицях вони збереглися лише в поодиноких випадках. Головна вулиця розділена на дві частини великим парком, який простягається від однієї до іншої кінцівки села.
«Гоффнунгсфельд мав свій духовний і освітній центр: у 1867 році тут збудували перший молитовний дім, який водночас слугував школою. Освіта була тісно пов’язана з релігійним вихованням. Пастори приїжджали з округів, а місцеві дяки водночас виконували функції вчителів» – ділиться Олена Савівна.
Ідилія німецької колонії завершилась із початком Другої світової війни. У 1940 році, після підписання пакту Молотова–Ріббентропа, більшість німців Бессарабії, включаючи мешканців Надеждівки, були переселені до Польщі. Пізніше, після війни, до Німеччини.
Це завершило понад 75-річну історію німецької присутності у селі, залишивши по собі лише спогади, архітектуру та змінену етнічну мапу регіону.
Село Надеждівка й досі зберігає чіткі сліди німецької історії, яка почалася понад півтора століття тому. Ці пам’ятки не лише нагадують про минуле, а й слугують важливими осередками культурної пам’яті.
Досі в центрі села стоїть євангелічно-лютеранська кірха, збудована у 1935–1936 роках. Кірха стала справжнім символом духовного життя німецької громади. Завдяки добровільним внескам жителів села й праці цілих родин, храм було відкрито восени 1936 року. Його фасад прикрашали слова: «Я хочу дати миру цьому місцю». У кірсі був орган, а богослужіння проводив як пастор із церковного округу, так і місцевий дяк.
Сьогодні ця будівля функціонує як будинок культури, але продовжує зберігати риси первісної архітектури. Хоча на споруді вже відсутня вежа та відбулася заміна даху.
У 2004 році в саду неподалік кірхи встановлено пам’ятний камінь, що вшановує колоністів, які заснували село Гоффнунгсфельд. Він став символом відродженого зв’язку між Надеждівкою та нащадками переселенців.
«Надеждівка зберегла типове планування німецького колоніального села – «лангдорф» із довгою прямою вулицею. Частина будинків досі має архітектурні риси того часу: побудовані з черепашника; вікна із характерними напіварковими прорізами; декоративна ліпнина та візерункові навіси на ґанках; глибокі льохи на 3–6 метрів; організоване подвір’я з господарськими будівлями», – розповідає Олена Карпенко.
У 1994 році в селі створили краєзнавчий музей, значну частину експонатів передали нащадки німецьких колоністів із Німеччини. Тут зібрані побутові речі, фотографії, архівні документи, фрагменти меблів та одягу, які допомагають уявити щоденне життя колоністів.
Музей став важливим культурним осередком Надеждівки та унікальним прикладом того, як можна зберігати й примножувати спадщину через покоління та кордони.
Попри трагічне завершення німецької присутності в Надеждівці у 1940 році, зв’язки нащадків колоністів із селом не обірвались. Сьогодні вони підтримують культурні та історичні проєкти, зберігаючи пам’ять про своїх предків та сприяючи розвитку села.
«У 1989 році село вперше відвідали вихідці з Гоффнунгсфельда – Еміль Рат, Хільберг, Отто та Марта Кляйбер, Ельвіра Штубер та інші. Їхній приїзд став символом відродження зв’язків, які зміцнюються щороку. На День села, 1 вересня, нащадки колоністів приїжджають до Надеждівки, вшановуючи пам’ять і долучаючись до святкувань», – розповіла Олена Карпенко.
У 1994 році Отто Кляйбер і Хільдеберт Заккманн видали книгу «Поле Надії – портрет одного села», а в 2003 році відбулася виставка з однойменною назвою. Ці ініціативи стали важливими кроками у відновленні історичної пам’яті.
Нащадки колоністів не обмежуються символічними жестами: вони підтримують школу, допомагають з благоустроєм, сприяли будівництву нового православного храму. Так утворюється атмосфера єдності, де нащадки та нинішні мешканці Надеждівки діють спільно, як одна велика родина.
Особливо цінними є проєкти культурного обміну: завдяки партнерським відносинам молодь із села має змогу подорожувати до Німеччини, пізнавати культуру предків, брати участь у спільних освітніх ініціативах. Такі поїздки зміцнюють міжнародні зв’язки та відкривають нові горизонти для місцевих учнів і дослідників.
«Ці зв’язки – не лише пам’ять про минуле, а й приклад сучасного діалогу між культурами, в основі якого – повага, підтримка та бажання зберегти спільну історичну спадщину. Надеждівка – це не просто село на мапі України. Це місце, де історія оживає, де сучасність поєднується з глибоким корінням, і де співпраця перетворюється на спільне майбутнє», – каже пані Олена.
Інтернет-видання Бессарабії
