Інтернет-видання Бессарабії

“У батька була відеокамера, і я мріяв відтворити те, що бачив на екрані”: режисер Сергій Зейналов про свій шлях

08 Лютого 2025 15:01
Валерій Гайдаржи
“У батька була відеокамера, і я мріяв відтворити те, що бачив на екрані”: режисер Сергій Зейналов про свій шлях

В цьому році, 8 лютого, відзначається Всесвітній день кіно (Global Movie Day) – свято, присвячене мистецтву, що надихає, змушує замислитися та відображає реальність через об’єктив камери. До цього дня журналіст інтернет-видання “Махала” поспілкувався з режисером із міста Олешки Сергієм Зейналовим. У розмові Сергій поділився своїми спогадами, розповівши про важливі моменти свого життя та творчості. Він згадав, як починав кар’єру, що надихало його на зйомки та які виклики довелося подолати.

Сергій Зейналов народився в українсько-болгарській родині в місті Олешки, Херсонської області. Дитинство провів в Ялті – місті, яке згодом стало його творчою домівкою. Саме тут він зробив перші кроки у навчанні, вступивши до гімназії №5 імені Антона Павловича Чехова. Його шлях до кіно почався з випадкових прогулянок біля Ялтинської кіностудії, перегляду старих плівок і нескінченного захоплення світом кадру та сцени.

Мій дідусь, Афанасій Дерменжі, родом із села Кубей на Одещині. Він був головним інженером Антонівського мосту й багато років працював у Херсонській області. Моя мати, Юлія Дерменжі, також народилася в Кубеї, але оскільки дідусь переїхав до Олешок, більшу частину свого життя вона провела саме тут. Олешки для мене – це місце, де я відчуваю коріння, це земля моїх предків і родини, а Ялта – це дитинство, море і перше знайомство зі світом кіно. Ці два міста сформували мене як особистість: Олешки подарували почуття родинного тепла, а Ялта – жагу до творчості й мрії”, – розповів на початку зустрічі Сергій. 

Бабуся та дідусь Сергія

Згодом він продовжив навчання в школі №12 з поглибленим вивченням англійської мови, яка розташовувалася поруч із Ялтинською кіностудією. Близькість до цього місця вплинула на його зацікавлення кінематографією та мистецтвом. Він часто спостерігав за роботою кіностудії, бував на її території та бачив декорації до фільмів, що розпалювало його уяву та надихало на творчість.

“Коли зосереджуєшся на чомусь, здається, що це починає оточувати тебе всюди. Світ кіно постійно був присутній у моєму житті. Хоча Ялтинська кіностудія тоді переживала занепад, це місце здавалося мені магічним. Адже Ялта — це природні декорації, ідеальні для зйомок, подібно до Італії. Наша школа була зовсім поруч, і коли ми через ворота бачили декорації, іноді навіть пробиралися туди з цікавості. Це місце завжди залишалося для мене загадковим”, – поділився своїми спогадами режисер.

Однак його інтереси залишалися багатогранними, і він продовжував шукати свій шлях у різних напрямах науки та творчості. У дитинстві він спочатку мріяв стати археологом, адже життя в Ялті залишило свій слід – тут історія тісно пов’язана з Давньою Грецією. Пізніше, разом із другом, Сергій захопився мрією про підкорення космосу, уявляючи, як буде організовувати польоти на Марс. 

Хоч ця дитяча мрія і залишилася в минулому, вона навчила Сергія вірити у можливості, досліджувати невідоме та прагнути до більшого. Згодом це прагнення втілилося у кінематографі – своєрідному способі відкривати нові горизонти та розповідати історії, які змінюють сприйняття світу.

Маленький Сергій з батьком.

“У батька була відеокамера, і, дивлячись кіно чи телебачення, я мріяв відтворити те, що бачив на екрані. Пам’ятаю, як мама подарувала мені на День святого Валентина книгу-енциклопедію про створення кіно. Це стало для мене справжнім відкриттям: від магії фільмів Мельєса до «Матриці» Вачовських. Першим режисером, який мене вразив, був саме Жорж Мельєс. Його історія нагадувала казку – фокусник, який створював інші світи та перші спецефекти. Особливо мене захопила його техніка: розфарбовування плівки вручну. Вони фарбували кадри разом із дружиною, щоб зробити кіно кольоровим. Це справжня любов! Саме тоді я зрозумів: кіно – це не просто розвага, а справжнє мистецтво, яким я хочу займатися”, розповів про момент, коли вперше зацікавився кіно, Сергій.

Свій перший фільм Сергій Зейналов зняв у 2009 році, коли навчався в дев’ятому класі в Херсонському академічному ліцеї. Це була півгодинна соціальна драма під назвою “Street Boys”, що розповідала про нелегке життя двох вуличних хлопців, їхні випробування, дружбу та боротьбу за місце у світі. Зйомки проходили разом з однокласниками, які виступали у ролі акторів. Фільм став справжнім покликом для Сергія, адже він брав участь у ньому і як режисер, і як сценарист, оператор та монтажер.

Прем’єра стрічки відбулася на Міжнародному аматорському кінофестивалі “Кінокімерія”, де фільм одразу привернув увагу глядачів і критиків. Визнання не змусило себе чекати – “Street Boys” здобув третє місце в номінації “Глядацькі симпатії”, що стало першим серйозним досягненням молодого режисера.

“Усвідомлення того, що мій фільм оцінений глядачами та демонструється на великому екрані в кінотеатрі “Ювілейний”, було неймовірним. На прем’єру я прийшов разом із другом Павлом Савенком, який був співсценаристом стрічки і грав там. Я пам’ятаю, як пересів на перший ряд, хвилюючись, як відреагують люди. Але коли фільм почався, я помітив, що люди реагують: вони сміялися у потрібних моментах, співпереживали героям. Після показу до мене підходили глядачі, дякували, казали, що це цікаве, динамічне кіно. Хоч минуло вже понад 15 років, цей момент залишився для мене важливим. Саме на цій прем’єрі я познайомився з режисерами, з якими й досі підтримую зв’язок”, – згадує Сергій.

Після закінчення школи він остаточно вирішив пов’язати своє життя з кінематографією. Спершу він планував вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, однак зіткнувся з обставинами, які змусили його змінити свій вибір.

“Під час дня відкритих дверей один із майстрів в Карпенка-Карого читав сценарії абітурієнтів, курив, а потім гасив цигарки об їхні роботи, заявляючи, що ці люди ніколи не працюватимуть у кіно. Це мене відштовхнуло. Зрештою, мама порадила мені подати документи до Київського національного університету культури та мистецтв, і я не пожалкував. Навіть попри те, що я навчався заочно, цей досвід був для мене безцінним”, – поділився спогадами режисер.

Саме у цьому виші Сергій знайшов творчу свободу, підтримку та можливість розвиватися як режисер. Великий вплив на нього мав викладач і наставник Володимир Ілліч Хмельницький. Він не просто навчав студентів режисерської майстерності, а й заохочував їх шукати власний творчий голос, сміливо експериментувати та не боятися складних тем. Сергій підтримував дружні стосунки з Володимиром Хмельницьким аж до самої смерті викладача (ред. помер 24 вересня 2023 року після тяжкої хвороби).

Сергій та його наставник – Володимир Хмельницький

“Під час навчання мене також вразило, коли нас з університету водили на “Карандаш”, тоді це була будівля каналу “Першого”. Там були прокурені коридори і запах перегару. Я тоді подумав, що ніколи не працюватиму на телебаченні. Але життя вимагало грошей. На іншому каналі мені запропонували зробити монтаж телепередачі, і це вдалося так добре, що мене запросили на постійну роботу. Телебачення подарувало мені важливий досвід, але й наклало свій відбиток: стрес і напруження залишилися у вигляді псоріазу на моєму тілі”, – згадує Сергій Зейнелов.

Спочатку він працював режисером монтажу, набуваючи технічних навичок і розуміння візуального ритму. З часом він почав брати участь у більших проєктах. Його майстерність і творчий підхід допомогли йому перейти до режисури масштабних телевізійних і кінопроєктів.

“Перейти від режисера монтажу до режисера великими проєктами було справжнім викликом, адже команда, з якою я працював, була старшою, і мені доводилося доводити свою професійність. Проте досвід монтажу допоміг, і я добре розумів, як працює драматургія кадру і темп. Найцікавішими були соціально значущі проєкти до пандемії та серіал-докудрама про Другу світову війну з реконструкціями подій. Найскладнішим у цій роботі стали шалені темпи виробництва та постійний стрес”, – ділиться Сергій Зейналов.

Понад дев’ять років він працював на телебаченні, проте у 2020 році, з початком пандемії коронавірусу, багато проєктів було закрито. Це стало переломним моментом – він вирішив залишити телебачення та зосередитися на власних ініціативах. Тривала напружена робота в індустрії дала йому необхідний досвід і впевненість, щоб заснувати власний продакшн. 

Під час роботи на телебаченні. Оператор Ігор Судаков і режисер Сергій Зейналов

“Мій вихід із 1+1 став важливим кроком. Разом з операторами ми вирішили рухатися далі самостійно. Ми запустили кілька YouTube-проєктів, реалізували низку соціальних ініціатив “під ключ”. Це був чудовий період, адже ми працювали з друзями, у команді однодумців. Я почав мислити не лише як режисер, а і як продюсер — навчився враховувати бюджети, дедлайни та налагоджувати співпрацю з міжнародними партнерами”, — згадує режисер.

З початком повномасштабного вторгнення продакшн Сергія змінив напрям роботи, адаптуючись до нових реалій: його рідний дім опинився в окупації, а місто, де він народився, практично зникло, пішовши під воду. Команда почала надавати послуги “фіксерів” – організовувати зйомки для іноземних медіа, допомагаючи журналістам висвітлювати події війни в Україні.  

Продакшн команда

На жаль, події та поклик серця до правди змінили мрію про казкове кіно на фіксацію брутальної реальності. Теми для зйомок приходять через спостереження за життям. Війна, культура, пошук себе – це питання, які завжди мене хвилювали. Але я все ще сподіваюся на часи, коли знову можна буде створювати власні світи на екрані, а не просто відзеркалювати дійсність. Я от згадував вище Мельєса. Він перестав знімати через першу світову, кому потрібні казки, коли помирають і калічаться люди? Кіно – це магія, така асоціація, а зараз час документалістики, фіксації, тож це не про ідеї. Фіксація правди, того що болить”, – підкреслив Сергій Зейналов.

Під час зйомок серіалу про війну

Паралельно продакшн працював над власними кінострічками, досліджуючи тему війни через документальні та художні проєкти. Команда прагнула не лише фіксувати події, а й розкривати глибші людські історії – про втрати, надію, силу духу та боротьбу за майбутнє. Знімальні групи спілкувалися з військовими, волонтерами, переселенцями, документуючи їхній досвід. Водночас, окрім жорсткої реальності, вони намагалися показати й моменти людяності, культуру, що незламно живе навіть у найтемніші часи.

У 2023 році на екрани вийшла документальна стрічка «Лишатися (не) можна», режисером якої став Сергій Зейналов, де розповідається про діяльність Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша під час окупації міста.  У 2024 році на телеканалі 2+2 відбулася прем’єра документального фільму «Врятуй», у якому Сергій розповів про порятунок своїх рідних з окупації. Стрічка присвячена подіям після підриву Каховської гідроелектростанції та розкриває історію евакуації його дідуся й бабусі, які опинилися у водяній пастці в затоплених Олешках на Херсонщині.

Родина зустрічає бабусю та дідуся з окупації

Як створювалися ці фільми? З якими труднощами стикнувся режисер під час роботи в умовах війни? Як змінилася українська кіноіндустрія та які перспективи вона має в сучасних реаліях? Про це та більше – Махала розповіла у другій статті про Сергія Зейналова.

Фото з особистого архіву Сергія Зейналова.

Поділитись
Зараз читають