У попередній статті, присвяченій Дню кіно, інтернет-видання “Махала” познайомило читачів з українським режисером Сергієм Зейналовим, його творчим шляхом та підходом до створення фільмів. У цій статті ми продовжимо знайомство з його фільмографією, розглянемо останні документальні роботи про Херсонщину, які стали важливими свідченнями сучасних подій. Також дізнаємося над якими новими проєктами працює режисер та які має плани на майбутнє.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, будинок Сергія вже на ранок 24 лютого опинився в окупації. В його рідному місті Олешки одразу розпочалися бойові дії, які не припиняються й досі. Постійні обстріли та руйнування фактично стерли це місце з “лиця землі”, залишивши лише спогади про дім.
Потрібно було адаптуватися до нових реалій, тому в травні 2022 року Сергій разом зі своєю командою почали надавати сервісні послуги іноземним журналістам, які приїжджали висвітлювати війну. Команда працювала за принципом продакшн-сервісу, виконуючи зйомки «під ключ». Вони використовували власне обладнання, залучали своїх операторів, допомагаючи іноземним журналістам документувати події в Україні.
“Я можу твердо сказати, що технічно українське телебачення значно перевершує європейське — це факт. У нас краще технічне забезпечення, а спеціалісти відходять від традиційного телевізійного формату, намагаючись знайти цікаві рішення. Щодо нашої команди – ми пройшли школу телебачення, самі почали знімати, а потім до нас приїжджали люди з Німеччини та дивувалися: “Вау, як круто ви працюєте!” Адже ми не просто знімали інтерв’ю та перекривали його кадрами. Як я кажу, не просто перебивки типу “око, вухо, куточок рота”, а намагалися підходити до всього творчо”, – розповів на початку Сергій.
Досвід, здобутий на українських телеканалах, дозволив створювати високоякісний контент. Однак ключовим завданням для команди Сергія було не лише якісне технічне виконання, а й зміст матеріалів. Для європейської аудиторії події в Україні часто були незрозумілими: країна залишалася маловідомою, і багато хто не усвідомлював історичного контексту боротьби за незалежність, яка повторювалася майже кожні сто років. Тому виникала необхідність знайти баланс у подачі інформації.
“З одного боку, важливо було показати країну як жертву агресії, адже саме на неї напали. З іншого – важливо було передати дух стійкості та перемоги, щоб міжнародна спільнота вірила в здатність України вистояти, а не сприймала її як приречену. Саме цей підхід визначав стиль нашої роботи, де ми прагнули не лише документувати реальність, а й формувати правильне розуміння подій серед світової аудиторії”,– ділиться режисер.
У 2023 році режисер Сергій Зейналов разом зі своєю командою створили свій перший документальний фільм під назвою “Лишатися (не) можна”. Цей документальний фільм розповідає про театр, окупацію та вибір, перед яким опинилися мешканці Херсонщини після повномасштабного вторгнення. Стрічка досліджує, як театр та мистецтво стали формою спротиву в умовах війни та окупації.
“Для мене останньою точкою “збереження”, як в іграх, де можна зберегти свого персонажа та продовжити завтра з того ж місця, була літня сцена Херсонського театру в Олешках. Це сцена просто посеред лісу. Влітку 2021 року я був там разом із сім’єю: з дівчиною, мамою, братом, бабусею, дідусем. Ми дивилися виставу просто посеред лісу, і це було щось неймовірне та цікаве. Херсонщина – це море, і ти їдеш з узбережжя прямо в ліс, а там, серед дерев, несподівано з’являється сцена, де грають українську виставу”, – ділиться спогадами Сергій Зейналов.
Тоді під час вистави на літній сцені в Олешківському лісі автор познайомився з режисером Сергієм Павлюком. Згодом, вже після початку повномасштабного вторгнення, Сергій Зейналов побачив його в новинах — Павлюк разом із театралами вийшов на мітинг проти окупантів у Херсоні. Актори, режисери, люди мистецтва, які ще недавно творили на сцені, тепер стояли перед російськими військовими, висловлюючи свій спротив. Саме тоді з’явилася думка, що про цих людей потрібно зняти фільм — фільм про героїв, які не мовчали.
“Я приїхав через місяць, після деокупації Херсону, щоб побачити місто після всіх цих подій. Ми робили один документальний проєкт та вирішили зайти до театру в Херсоні. В театрі я зустрів директора театру Олександра Книгу та поділився тим, що слідкував за тим, що відбувалося в місті, в театрі під час окупації та запропонував зняти фільм про це”, – зазначив Сергій.
Директор театру розповів, що під час окупації частина театральної трупи, яка виїхали з Херсона до Києва, об’єдналася та створила виставу «Лишатися (не) можна» – однойменну з майбутнім документальним фільмом. Ця постановка відображала внутрішній конфлікт і вибір, перед яким постали тисячі українців: залишитися чи шукати порятунку в евакуації?
“Директор запропонував відзняти цю виставу, але я сказав, що окрім вистави, є про ще розказати ще. Я слідкував за театром, і взагалі, для мене театр – це остання збережена точка з мого минулого життя. Я сказав, що зніму великий документальний фільм, але мені потрібен час, щоб знайти гроші. Я не хотів, щоб це виглядало як аматорська робота, знята на мобільний телефон. Хотілося зробити все якісно, приїхати з оператором, простежити за роботою театру”,– ділиться режисер.
Сергій активно шукав фінансування для реалізації проєкту, подавав заявки на різні грантові програми та звертався до міжнародних організацій, які підтримують документальне кіно. У березні він отримав грант від Deutsche Welle, німецького новинного агентства, яке підтримує незалежну журналістику та кіно.
“Вже під час роботи фокус ідеї змістився. Спочатку ми хотіли зняти, як херсонські театрали повертаються в звільнений Херсон і грають виставу на великій сцені. Тоді ще були такі настрої, що після деокупації міста фронт буде відсунутий далі, і Херсон не перебуватиме під постійними обстрілами. Але реальність виявилася іншою. Ми знімали через тиждень після затоплення Каховської ГЕС, коли росіяни обстрілювали місто з лівого берега майже безперервно. Через це херсонські театрали, так і не змогли зіграти повноцінну виставу, яку створили в Києві, розповідаючи про свій вимушений виїзд з окупації”, – розповів Сергій Зейналов.
Херсонські театрали продовжували виступати навіть в умовах постійної небезпеки. Вони грали в невеликому залі в підвалі театру, який став для них укриттям і отримав символічну назву «Арт-хаб». Знімальна група зосередилася на тому, щоб показати, як театр виживає під обстрілами. Камери фіксували не лише вистави, а й життя театру в умовах війни – репетиції, взаємодію акторів, їхню боротьбу за можливість продовжувати творити навіть під загрозою ракетних ударів. Окрім цього, до фільму у Києві відзняли виставу, яка розповідала про тих, хто змушений був виїхати з Херсона, розповідаючи історію людей, які опинилися в новій реальності, далеко від рідного міста, але зберегли зв’язок із театром та культурою.
“Не можна сказати, що Київ безпечніший, ніж Херсон, але звичайно безпечніше, бо в Херсоні це постійні обстріли з РСЗО, з мінометів, де немає тривоги, що воно прилетить, з тих же FPV-дронів, а в Києві хоча б є ці хвилини тривоги, щоб якось ховатися. Звичайно, багато людей переїхали хто в Київ, хто в інші міста, хто в Запоріжжя, хто в Кривий Ріг, і не поверталися до Херсону, і колектив трошки розколовся і хотілося зрозуміти природу цього розколу, тому що цікаво було, чому в межах колективу є люди, які думають по-одному, є люди, які залишилися і попри все продовжують жити в Херсоні. І про це треба було поговорити”, – підкреслив Сергій Зейналов.
Фільм перетворився на дослідження того, як театр виживав у складних умовах, що відбувалося всередині театральної спільноти, які відносини склалися між тими, хто залишився в Херсоні, і тими, хто виїхав під час окупації. Окремим важливим аспектом стала тема тих, хто залишився на окупованій території, але обрав інший шлях — підтримав російську владу або виїхав до Росії. Ця проблематика також знайшла своє місце у фільмі.
У 2024 році на екрани вийшов другий документальний фільм Сергія під назвою «Врятуй». У ньому зафіксовані наслідки підриву Каховської ГЕС. Центральною темою стрічки стала історія порятунку родини Сергія, яка після руйнування дамби та затоплення міста Олешки понад 40 діб вимушено перебувала на даху власного будинку, рятуючись від води.
“Фільм «Врятуй» ми почали знімати ще до «Лишатися (не) можна», разом із другом Максимом Хотеленком – журналістом і режисером телеканалу «1+1». Ми познайомилися під час роботи, подружилися, а коли сталася трагедія з підривом Каховської ГЕС, він був одним із перших, хто мені зателефонував, щоб підтримати. Тоді я багато писав у Facebook про те, що сталося – про затоплення, про втрату зв’язку з дідусем і бабусею. Максим сказав, що їде в Херсон, щоб знімати наслідки катастрофи, і запропонував поїхати разом. Він розумів, наскільки важливо для мене бути хоча б близько до рідних”, – зазначив режисер.
У той момент здавалося, що це єдине, що його може врятувати, адже безперервні переживання не давали спати. Ситуація в Олешках залишалася невідомою, а найстрашніше було те, що не було жодного зв’язку з бабусею та дідусем – повна невідомість про їхній стан. Російський мобільний зв’язок у цьому районі не працював, а український сигнал не доходив, оскільки Херсон залишився без електроенергії.
“Нижні вулиці Херсона були повністю затоплені, так само, як і в Олешках – по дахи, по перші поверхи. Вода піднялася на 4-5 метрів, створюючи справжнє озеро. Але Олешки знаходяться нижче, ніж Херсон, тому там ситуація була ще критичнішою. Я це розумів і знаю, що це факт. А що відбувається з бабусею з дідусем? Чи не розвалилася хата? Чи є у них що їсти? Я це не знав. Ми з Максимом поїхали разом – він вирушав у Херсон на зйомки. Тоді ще не було ідеї знімати фільм про порятунок, це просто мала бути фіксація наслідків катастрофи. Але я погодився поїхати, щоб хоча б наблизитися до рідних, можливо, дізнатися щось про ситуацію на лівому березі та про те, чи є шанс на порятунок”, – розповідає Сергій.
Під час затоплення багатьом людям вдалося врятуватися завдяки власним човнам. У перші години та перші дні після лиха перепливали з окупованого лівого берега на правий, де їх зустрічали українські військові та волонтери. Волонтери також намагалися дістатися до Олешок човнами, ризикуючи життям, щоб евакуювати людей. Отримавши інформацію про ці рятувальні операції, Сергій разом із Максимом намагалися знайти способи повторити цей маршрут. Вони зверталися до волонтерів, розпитували про деталі евакуації, намагалися зрозуміти, чи є ще можливість урятувати когось. Однак на той момент ситуація вже змінилася, і часу було обмаль. На третій день після підриву Каховської ГЕС росіяни почали фіксувати ситуацію, а потім знову відкрили обстріли.
“Саме коли ми заїжджали до Херсона, несподівано зателефонували бабуся і дідусь. Вони змогли зловити зв’язок і зарядити телефон, оскільки генератор перенесли на другий поверх. Вони розповіли, що будинок повністю затоплений – перший поверх пішов під воду. Також сказали, що їх врятували місцеві волонтери і сусіди. Вони привезли їм трохи консервів, питну воду, якусь їжу. І так дідусь із бабусею залишалися на другому поверсі 45 днів, поки вода нарешті не спала”, – ділиться спогадами Сергій Зейналов.
Під час перебування в Херсоні вони відвідували волонтерів і військових, документуючи їхні розповіді та збираючи свідчення про порятунок людей. Команда також зняла історії врятованих людей з Олешок, яких вдалось евакуювати. Те, що відбувалося, здавалося майже нереальним: півтора року війни, і до цього моменту майже ніхто не намагався перетнути лінію фронту, щоб вирватися з окупації в Україну, бо Антонівський міст був зруйнований, і будь-яка спроба переплисти на човні означала смертельну небезпеку. Але стихія внесла хаос, і саме через нього люди знайшли можливість врятуватися.
“Потім я вже відзняв «Лишатися не можна», а матеріал про наслідки підриву Каховської ГЕС лежав. Коли бабуся з дідусем нарешті виїхали з окупації, бо залишатися там більше було неможливо. Підвал був затоплений, ховатися ніде. Город – теж знищений, і не просто через воду. Там були хімікати, розлитий бензин із машин і бочок, мастила, фекалії, мертві тварини – вся ця суміш отруїла ґрунт. Земля стала непридатною для життя. А в окупації люди виживали завдяки власним городам, бо звідки ще брати їжу, якщо постачання відсутнє? Коли не залишилося ні підвалу, ні врожаю – єдиним виходом був виїзд. І вони поїхали. Коли бабуся з дідусем уже дісталися до Києва, ми дозняли інтерв’ю з дідусем, додали символічні, художні кадри – те, що відображало мої емоції, під час коли ми були в Херсоні. І так народився фільм «Врятуй»”, – розповів про створення фільму режисер.
Два фільми про Херсонщину стали віддзеркаленням реальності, в якій опинилися тисячі людей. Це фільми стали хронікою подій та спробою зафіксувати головні виклики, біль і боротьбу мешканців регіону, що опинилися в епіцентрі страшних подій. Це історії про виживання, про вибір і про те, як мистецтво та людяність здатні протистояти темряві.
“Найбільше вражає реакція людей, які вперше дізнаються про ці події. Вони дивляться і не вірять, що це взагалі відбувається в нашому житті. І я, ніби режисер, але водночас і герой цієї історії. Багато глядачів із Херсонщини, і вони розуміють цю історію, дякують за те, що я підіймаю та висвітлюю ці теми, і що про це дізнається весь світ. Два фільми про Херсонщину – це не просто особистий досвід, адже таких історій безліч. Це фіксація реальності, свідчення того, що війна змінила життя людей назавжди”, – зазначив Сергій.
Обидві стрічки є некомерційними та були створені насамперед для того, щоб зафіксувати події та донести правду до глядачів. Перший фільм «Лишатися (не) можна» був одразу опублікований у відкритий доступ, оскільки це було однією з умов грантової підтримки, а стрічка «Врятуй» створювався, як телевізійний документальний фільм, тож також вийшов у вільний доступ. Його транслювали на телебаченні, а згодом розмістили онлайн, щоб кожен мав змогу побачити та усвідомити масштаби трагедії, спричиненої підривом Каховської ГЕС.
Зараз режисер Сергій Зейналов працює над створенням третього документального фільму, який буде присвячений його дідусеві, його життю, праці та історії, тісно пов’язаній з Антонівським мостом. Цей міст став одним із ключових об’єктів у сучасній війні, і для його дідуся він був частиною його власної історії. Він працював над його будівництвом, бачив, як він змінював регіон, і став свідком його руйнування внаслідок війни.
“Я не шукав цю тему спеціально – це бажання повернути те, що у нас забрала війна. У мене відібрали фотографії, архіви, спогади, які я знімав ще в дитинстві, починаючи з 9 років у Ялті. Тепер у мене немає жодних задокументованих моментів минулого, просто нічого. Коли дідусь і бабуся виїжджали, вони не могли забрати фото чи касети, бо на той момент найголовніше було врятувати життя. Зараз для мене це болісно – разом із цими речами зникла частина мене, те, що сформувало мене як людину і режисера. Тому у своїх фільмах я працюю зі спогадами, намагаюся відтворити зникле через деталі, повернути те, що було втрачене. Я хочу зняти третій фільм про життя діда, щоб зберегти пам’ять про нього та повернути те, що у нього забрала Росія. Війна знищила працю всього його життя – Антонівський міст, який він будував”, – зауважив Сергій.
Антонівський міст – це масштабний інженерний проєкт, що відігравав ключову роль у транспортній інфраструктурі регіону. Він включає не лише сам міст, а й насипні острови в Дніпровських плавнях і дорогу по ним, а ще другий міст через р.Конку, які були спеціально створені для реалізації цього проєкту. Завдяки своїй конструкції міст забезпечував стратегічне сполучення між лівим і правим берегами Дніпра, що робило його важливим не тільки для місцевих мешканців, а й для економіки та логістики всієї області.
“Дід завжди казав мені: ти маєш працювати та залишити слід у житті, щоб твоя праця була корисною. І він цей слід залишив. Але тепер його немає – все відібрала війна, знищила російська агресія. Я хочу зробити третій фільм про діда, щоб не лише зберегти його історію в пам’яті, а й матеріалізувати її на екрані. Це буде фільм про те, що він створив і що продовжує створювати. Зараз він пише книгу, мріє про нове життя, але це складно – життя переселенця саме по собі є боротьбою. Його робота знищена, його слід ніби стерто. Як він відчуває це зараз? Що для нього означає ця втрата? Хочу поговорити з ним про це, зафіксувати його думки, його мрії, його боротьбу за місце в цьому світі”, – розповів режисер.
Наразі триває активна робота над підготовкою до зйомок третього фільму. Паралельно з пошуком фінансування ведеться деталізація концепції та сценарію: розробляється структура, формується ключова ідея, визначаються основні теми та розставляються акценти.
Режисер Сергій Зейналов також поділився порадами для молодих кінематографістів, які захоплюються кіно та мріють створювати власні фільми. Він наголошує, що найголовніше – почати діяти, не чекати ідеальних умов чи професійного обладнання, а використовувати те, що є під рукою.
“Насамперед потрібно спробувати відтворювати те, що надихає, використовуючи будь-які доступні можливості. Звісно, спочатку це не буде виглядати як голлівудська картинка, але головне – почати з малого. Знімати на телефон, на аматорську камеру – головне, щоб ти творив і втілював свої ідеї. Важливо жити своєю мрією, не зраджувати її навіть тоді, коли на шляху виникають труднощі. Я сам неодноразово стикався з перешкодами, через які легко було б здатися. Але справжній розвиток приходить лише до тих, хто не зупиняється. Також неможливо просто вивчити програму для монтажу та одразу стати класним монтажером чи режисером. Режисура – це розуміння, як кадри взаємодіють між собою, як вони мають працювати разом, щоб створювати історію. Тому важливо знати й теорію, вивчати її, аналізувати, розширювати власні знання”, – зазначив режисер.
Фото з особистого архіву Сергія Зейналова.
Інтернет-видання Бессарабії
