Цього року Наталія Михайлівна Гессен відзначила своє 95-річчя. У далекому 50-му році 22-річна дівчина приїхала до Болграду за 6 тисяч кілометрів від дому, щоб погостювати у сестри, та так тут й залишилася.
Напередодні дня людей похилого віку та дня вчителя нам вдалося поспілкуватися з Наталією Михайлівною. Неможливо не захоплюватися ясністю розуму, пам’яттю та гарною мовою ювілярки.
Історія життя Наталії Михайлівни змушує зупинитися і замислитись над тим, як ми живемо і що ми залишаємо після себе на цій землі.
ВІТЧИЗНА
Наша героїня народилася в Забайкаллі, потім родина Наталії Михайлівни переїхала до Іркутської області, потім доля закинула їх на Байкал.
“Я виросла у холоді. Ви знаєте, там, звідки я родом, 9 місяців – зима, і лише 3 місяці – літо. Я не бачила ні овочів, ні фруктів. Коли в школі малювали виноград, я думала, що це вигаданий фрукт і його не існує, а помідор, що зріє, на грядці був для мене дивом. На Байкалі вони просто не встигали дозрівати. Все, що я бачила, це місцеві ягоди, кедрові горіхи, оленина, риба та ведмеже м’ясо”, – розповідає про своє життя Наталія Михайлівна.
Життя на півночі цікаве і водночас непросте. Потрібно дуже багато і важко працювати і найчастіше в холодну пору року. Наталя Михайлівна почала працювати з 14 років, а все тому, що наша героїня дуже рано відчула гіркоту втрати. Під Сталінградом загинув батько під час Другої світової війни, тяжко було поранено брата. У ці непрості роки війни вона ловила для солдатів рибу в озері Байкал, працювала і на іншій важкій роботі.
ПОЧАТИ ВСЕ ЗНОВУ ДАЛЕКО ВІД ДОМУ
Про рішення залишитись жити у Болграді Наталя Михайлівна згадує з посмішкою. Ось уже 72 роки наша героїня мешкає на Бессарабській землі, і не пошкодувала про це рішення.
Наталія Михайлівна згадує, як часто приїжджали до неї у гості родичі з Байкалу, але залишатися вони тут не хотіли. Аж надто спекотний для них виявився клімат.
“А я на відміну від них полюбила цей край за родючу землю і мені було все одно на спеку”, – ділиться ювілярка.
Молода та смілива 22 дівчина одразу знайшла собі роботу на новому місці. За спеціальністю вона – вчителька початкових класів. Спочатку її направили працювати до села Виноградівка Болградської громади, де вона пропрацювала п’ять років. Потім нашу героїню перевели до Болградської школи №3, де вона працювала три роки і, нарешті, до Болградської школи №1, нині – гімназії.
“Працювати з дітьми я дуже любила. Мені подобалося знаходити підхід до кожного учня. Адже тоді більшість населення була безграмотна. Приходили діти, які не знали російської. Робота була складною, але дуже цікавою. Діти були інші – спокійніше. Можна було почути як муха пролітає у класі, незважаючи на те, що кількість дітей в одному класі могла дійти до 40”, – згадує про роботу в школі Наталія Михайлівна.
З 36 років свого педагогічного стажу більшу частину вона присвятила логопедії. Наталія Михайлівна була провідним логопедом у Болградському районі. Про її методику та роботу в Болграді згадують і сьогодні.
“Я дуже люблю цю професію. Працювати з особливими дітками мені було цікаво. Я бачила результат своєї роботи. Коли я бачила наївні, розплющені очі дітей, їхні добрі посмішки, мені дуже хотілося їм допомогти. Я вкладала все своє кохання, душу, енергію, щоб досягти потрібного результату”, – згадує Наталія Михайлівна.
На заслужений відпочинок ветеран педагогічної праці пішла 1982 року.
БОЛГРАД – ДРУГА БАТЬКІВЩИНА
Проживши та пропрацювавши у Болграді 10 років, Наталія Михайлівна вийшла заміж. Альберт Іванович, чоловік нашої героїні був військовим. Про нього Наталя Михайлівна згадує із коханням.
“Мій чоловік завжди допомагав мені в роботі, йому добре виходило малювати ілюстрації. Ми прожили з ним щасливі 45 років, у нас народився син, але, на жаль, я втратила і чоловіка, і сина”, – ділиться Наталія Михайлівна.
Ветеран педагогічної праці Наталія Михайлівна часто згадувала час, проведений у спілкуванні з колегами та друзями. Вразила історія про те, як разом із вчителями з Виноградівки вони ходили на концерт пішки через Ялпуг.
Доля у Наталії Михайлівни була непростою. Своїх дітей та онуків у жінки в живих нікого не залишилося. Вісьмох рідних за нетривалий час довелося їй поховати. Але вона знаходить у собі сили радіти життю, кожному прожитому дню, кожному гостю, які обов’язково збираються у будинку Наталії Михайлівни з нагоди її дня народження.
Болград став другою Батьківщиною для нашої героїні, яку вона дуже полюбила.
“Я НЕ ДУМАЛА, ЩО ПЕРЕЖУВАТИМЕ ЦЕ ЗНОВУ”
Наталія Михайлівна одна з небагатьох у Болграді, хто пам’ятає часи Другої світової війни. Війна забрала в неї батька і покалічила братів, один із яких воював на заході, а другий на сході з японцями.
“Я ніколи не думала, що переживатиму це знову. Війна – дуже підла. Вона приносить лише брехню, розчарування, біль та втрату. Моєму батькові не було 50 років, коли він загинув на війні. Брат повернувся додому на милицях. Я пам’ятаю як вони у завірюху, коли замерзав Байкал, йшли пішки аж до Іркутська, шлях займав майже тиждень. Не хочеться згадувати”, – розповідала Наталія Михайлівна.
Спогади наповнюють очі сльозами, адже світ уже переживав війну, яка не принесла нікому добра.
“Батьки не повинні ховати дітей. Це дуже сумно та боляче. Скільки гине молодих хлопців на війні, які мають жити, одружуватися та виховувати дітей. Але, на превеликий жаль, я стала очевидцем великого лиха ще раз”,- зі смутком каже наша героїня.
НАСТАВ РІДНИМ БЕССАРАБЦЯМ
На завершення Наталія Михайлівна сказала дуже правильні слова, які були для її життя фундаментом.
Своїм колегам-учителям напередодні свята Наталія Михайлівна порадила – не переставати любити дітей. “Без любові нічого не вийде”, – наголосила вона.
«Я всім дуже вдячна за увагу, особливо Раїсі Василівні та її родині, яка дала притулок мені. Тішить, що мене пам’ятають мої учні зі всіх шкіл, де мені довелося працювати. Мені подобалося допомагати дітям рости та ставати особистостями. Я щаслива, що свого часу пов’язала своє життя з педагогікою», – підсумувала Наталія Михайлівна.
Ми хочемо побажати Наталії Михайлівні здоров’я та подякувати за теплий прийом та спілкування.
Софія Чебан
Інтернет-видання Бессарабії
