Володимира Федосійовича Скоріка в Рені знає дуже багато. Усі, хто коли-небудь стикається з цією захопленою людиною, незмінно відзначають її глибокі знання щодо ведення бджолиного господарства. Але мало хто знає, що до справи свого життя він прийшов через труднощі: його дитинство пройшло на чужині, а юність – у постійній боротьбі за здоров’я. І саме продукти бджільництва допомогли йому, коли треба було відновити та підтримати сили. Історія життя відомого ренійського бджоляра, секрети поводження з цими невтомними трудівницями і корисна інформація з перших вуст – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала», який ми приурочили до Дня пасічника України.
«Я народився 1940 року. Сім’я на той момент у нас була велика, п’ятеро дітей. Жили ми тоді в Молдавії, у Чимишлійському районі, на станції Михайлівка: там і мій дід працював ще з початку 1900-х років. Жилося нелегко. Батько був механіком, добре знався на техніці, працював у Комраті та Чадир-Лунзі. 1949 року нас репресували. Нас порахували заможними, тобто кулаками і нас усю сім’ю відправили у Курганську область, у Чашинський район – за винятком діда, якому було 88 років, і він залишився. Так ми опинилися в Сибіру, де батько швидко знайшов застосування своїх умінь у селі, в колгоспі. Потім його перевели до районного центру, і ми перебралися туди, там був побуткомбінат. Але прогодувати вже сімох дітей, у Сибіру народилося ще двоє, було нелегко. Жили здебільшого на картоплі. Я був старшим, допомагав молодшим. Встигав і до школи ходити, у результаті закінчив сім класів, і вже потім, це я трохи забігаю вперед, коли вже працював у Рені, я закінчив вечірню школу. 1953 року після смерті Сталіна батько написав прохання про реабілітацію і лише 1957 року його задовольнили. І 1958-го ми повернулися до Молдови. Але жити там нам не дозволили — довелося переїхати до Рені, на батьківщину моєї мами», – згадує Володимир Федосійович ті сповнені труднощів часи свого дитинства та юності.
Молодий хлопець, якому тоді було вже вісімнадцять, вирішує вступити до ремісничого училища в Кілії, де провчився два роки на столяра. Але часи були голодні, годували абияк, переважно однією пшонкою, що не могло не позначитися на здоров’ї, проблеми з яким пізніше ще більше посилилися.
«1959-го я закінчив училище, і відразу мене забрали в армію, на флот. Служив у Севастополі чотири роки. І незважаючи на те, що я хоч і був худенький, але при цьому спритний і спортивно розвинений, у вільний час займався штангою і міг віджимати навіть більше, ніж натреновані глибоководники, великі такі накачані мужики, здоров’я я там все ж таки підірвав: заробив виразку шлунка, дванадцятипалої кишки. Повернувшись після демобілізації в Рені, влаштувався працювати докером в порту, потім вантажником. Болячки долали, щовесни й осінь лежав у лікарні. І тоді один знайомий мами сказав: «Нехай він спробує бджолами займатися». І дав мені один вулик. Так я і почав свій шлях пасічника. Спочатку було важко, бджолярі тоді неохоче ділилися досвідом. Якщо підходив до вуликів, господар одразу закривав, щоби нічого не підглянув. Доводилося вчитися за книгами, журналами, які я почав виписувати, щоб займатися бджільництвом самостійно. Щоб поправити здоров’я, їздив дикуном санаторіями, в околицях яких восени бджолярі ставили вулики, бо отримати путівки було проблематично, їх давали лише раз на п’ять чи десять років. Багато ми їздили з відомим у Рені бджоляром Яковом Лукичем Грабовським, нині вже покійним, з яким у мене склалися добрі стосунки», – зазначає співрозмовник.
Згодом Володимир Федосійович зрозумів, що написане у літературі не завжди підходить для застосування в наших умовах.
«У кожній місцевості своя специфіка, клімат впливає бджіл по-різному. Ті рекомендації, які «працюють» під Одесою, до Рені можуть не підійти. Так я вчився спостерігати за бджолами, відчувати їх. Згодом я став розуміти та цінувати лікувальні властивості меду та продуктів бджільництва. Літератури на цю тему було багато, особливо у 60-70-х: і в СРСР, і в Європі, і в Америці активно вивчали вплив меду, прополісу, воскової молі, пилку. Я спробував усе, окрім маточного молочка – його добувати складно та невигідно. Скажу чесно: мед допоміг мені вирватися із проблем зі здоров’ям. Я вирішив якось перевірити, скільки його вживаю. Взяв півлітрову банку, поставив на стіл і сказав дружині: «Це тільки для мене». За п’ять днів я її закінчив. Це 750 грам – виходить, я вживав більше ста грамів на день. І ще раз переконався, що саме бджолині продукти допомагають мені протягом літ підтримувати здоров’я. Бджоли справді стали частиною мого життя, причому невід’ємною частиною. Я зрозумів для себе, що це не тільки справа, якою ти займаєшся, а й спосіб життя. Тому що, якщо можна так сказати, живеш із ними одним життям, підлаштовуєшся під їхній ритм, під природу. І за це вони дякують медом та іншими продуктами, які дуже корисні для здоров’я та довголіття», – зазначає Володимир Скорік.
Досвідчений пасічник визнається, що в молодості, коли тільки починав займатися бджільництвом, уявлення не мав, як з ними правильно поводитися, і, бувало, поводився з бджолами дуже грубо.
«Починаєш відкривати вулик – стукіт, скрегіт, туди-сюди все тягнеш – і бджоли починають агресивно реагувати. Потім згодом я, звичайно, навчився «ввічливого» звернення: підходиш спокійно, потихеньку відкриваєш, без різких рухів — і вони більш-менш спокійні. Буває, працюєш цілий день на пасіці — і жодна бджола не вкусить. А зараз, уже в моєму віці, коли ціла купа хвороб, бджоли, як то кажуть, самі мене лікують. Та й взагалі, якщо я правильно з ними працюю, то за сезон вкусять штук двадцять-тридцять, не більше. Якщо погода погана, я до них, як то кажуть, не лізу, не заважаю. А коли треба лікуватись, я сам собі ставлю курс: бувало, по 200–250 укусів за місяць, по десять на день… Розповім випадок. Один мій знайомий страждав на епілепсію. Мені було важко дивитись на його напади, страшно ставало. Зважився поговорити з його родичем, попросив дозволу поспілкуватися з ним, щоб спробував лікуватися укусами бджіл. Звичайно, я не лікар і не мав права призначати йому лікування у прямому розумінні цього слова, але оскільки в літературі інформація про такий метод є, я йому про це повідомив і порадив, щоб він спробував. Зробили йому один курс, потім другий. Після цього я сказав: «Ось на тобі два вулики – сам займайся, і все в тебе буде добре». З того часу минуло років п’ятнадцять. Він почувається нормально, навіть мопед купив, їздить – не боїться. Адже раніше напади у нього траплялися і в автобусі, і будь-де. Тому укуси бджіл вони дуже корисні», – розповідає Володимир Федосійович.
Сам Скорік постійно вживає не тільки мед, а й інші продукти бджільництва і на особистому прикладі бачить їх позитивний вплив на здоров’я та самопочуття, що у літньому віці особливо значуще.
«Я навіть екскременти воскової молі використовую: кажуть, вони вдесятеро корисніші за самої молі. Інформація про це є і в книгах, і в Інтернеті. Приймаю тричі на день. Також вживаю підмор, пилок – все, що дає бджола. І вся моя сім’я також це практикує. І результат є. Навіть під час пандемії коронавірусу, коли всі хворіли, ми не захворіли. Багато хто просто не розуміє, наскільки корисні продукти бджільництва, і хоча інформацію про це легко можна знайти в інтернеті, люди більше довіряють фармацевтичній індустрії з її нав’язливою рекламою… Ось, наприклад, багато хто боїться цукрового діабету, думають, що мед при цій хворобі не можна. Але ще 1915 року було проведено експеримент, здається, московським лікарем Давидовим: одну групу хворих на діабет годував медом, іншу — фруктозою, сахарозою. У результаті тих, хто їв мед, рівень цукру знизився, а в другої групи стан не покращився. Він зробив висновок: мед допомагає. Але у виданні, де це опублікували, редактори наприкінці все одно написали: «При діабеті можна лише 5–10 г меду тричі на день». Хоча сам лікар довів протилежне. Мабуть, фармацевтика «давила» вже тоді… А ось інший автор, прізвище не пам’ятаю, писав прямо: при діабеті можна вживати по чайній ложці меду тричі на день, а то й по їдальні. Звичайно, я не даю жодних рекомендацій – лише ділюся особистим досвідом, а також відомою мені інформацією. А як до всього цього ставитись – нехай кожен вирішує сам», – каже Скорік.
Володимир Федосійович часто зустрічається з місцевими пасічниками, але, за його словами, мало хто займається всіма продуктами бджільництва.
«Більшість роблять лише підмор, тобто збирають і використовують лише мертвих бджіл. Деякі, щоправда, і настоянку на самогоні роблять. Ось, наприклад, один із бджолярів почав на мою пораду робити настоянку на бджолиних продуктах. А чи допомагає це йому чи ні, можете судити за його віком – йому вже 93 роки. Пам’ятаю, якось перед епідемією ковіду дав сусідці воскову міль. Вона спробувала, але їй не сподобалося і вживати не стала. А потім сильно шкодувала, коли тяжко перехворіла та лягла. Після цього я вирішив собі: нікому більше нічого не пропоную. Не хочуть – отже, не хочуть», – продовжує він.
Володимиру Федосійовичу вже 85. З дружиною Надією Іванівною виростили двох дітей, сина та дочку, є онуки. Сім’я, звісно, допомагає і в усьому його підтримує.
«Пасіка у мене велика, знаходиться в межах міста, прямо біля базару. Вона потребує постійної уваги, але це вже частина мого життя. Я вранці прокидаюся, снідаю — і на пасіку. Буває, приходжу додому лише ввечері. Навіть маленька пасіка вимагає турботи, а велика — тим паче. Але я люблю бджіл, і вони люблять мене. Особливо коли вони літають. Цей гул, цей медозбір, біополе, яке вони створюють, воно відчувається метрів на сто навколо. Там, серед них, я почуваюся чудово», – сказав на завершення Володимир Федосійович.
Фото із сімейного архіву.
Інтернет-видання Бессарабії
