Українські студенти в Болгарії – явище вже давно не в новинку. Зв’язок між поколіннями, історичні контексти та культурна спорідненість були причинами комфортних студентських років для багатьох уродженців Бессарабії. Проте, із початком повномасштабного вторгнення в Україні, кількість охочих отримати вищу освіту в Болгарії лише збільшилась. Чому багато бессарабських вступників обирають навчання в цій країні саме сьогодні? Як це змінює погляди на рідну Батьківщину та чи планує молодь повертатися? Ці та інші питання журналістка інтернет-видання “Махала” обговорила зі студентами університетів Болгарії.
Ангеліна закінчувала Арцизький ліцей №5. Як і всі випускники, вона планувала своє майбутнє в Україні, зокрема для вступу розглядала одеські та київські виші. Щоправда, початок великої війни вніс свої корективи: в Україні стало небезпечно, а Болгарія почала пропонувати українським вступникам безкоштовне навчання та гарантовану стипендію у 200 левів. Проте історія Ангеліни в Болгарії почалась зі вступу на небажану спеціальність, тому, аби мати справді бажану освіту, вона обрала перевступити вдруге – біологічний напрямок вона змінила на «Піар та зв’язки з громадськістю».
Ангеліна розповіла які труднощі перед нею постали під час інтеграції в болгарське суспільство: “В першу чергу проблеми були саме з мовним бар’єром. В Арцизі я ходила в болгарську недільну школу, вивчала мову, проте цього було зовсім недостатньо для того, аби вільно себе почувати в буденному спілкуванні. Думаю, що це був певний психологічний бар’єр, тому в мене пішло близько двох років для того, аби його подолати та спокійно говорити болгарською. Це була єдина проблема моєї адаптації в новій країні, адже все інше – має схожість з нашим: архітектура, менталітет, традиції”.
Наразі Ангеліна навчається на третьому курсі Софійського університету Климента Охридського. Університет передбачає активне залучення студентів до практичної діяльності, зокрема так відбувається на факультеті студентки. Цьогоріч серед можливих місць проходження практики були Болгарське Національне радіо, Національне телебачення, проте Ангеліна, користуючись нагодою, обрала проходити практику у рідному місті в Україні.
Також університет пропонує вільне відвідування, що дозволяє студентам поєднувати навчання з роботою. Зі слів Ангеліни, викладачі відкриті до українських студентів, ставляться з повагою до причин навчання в Болгарії та завжди готові йти на зустріч. Окремо дівчина наголошує на прозорості оцінювання та відсутності корупції, що є великим плюсом.
Чи змінилось ставлення дівчини до рідного дому?
«Звісно я почала ставитись до дому з особливою любов’ю. У підліткові роки я мріяла звідси поїхати, адже не бачила можливостей розвитку, але після трьох років в еміграції я розумію, що тут є все: чудові краєвиди, море, наші люди та моя родина…Розумію, що зараз я в Болгарії, аби набратись досвіду та знань, це необхідно мені для того, аби по завершенню війни повернутися в Україну», – зазначає Ангеліна.
У 2022 році Іван закінчив Деленський ліцей Арцизької міської ради. Саме тоді болгарські університети послабили етапи вступу для українців, що й стало причиною переїзду Івана до Болгарії. Населення міста, в яке він потрапив, налічує всього 50 тисяч осіб, що з однієї сторони, як стверджує студент, є досить зручним, а з іншої стало для нього випробовуванням.
«Я виїхав майже одним з перших. На той момент не було нікого ні з мого села, ні з місцевості. В цьому плані адаптуватися було складно. Проте надалі кількість вступників з Бессарабії лише збільшилась, тож в місті почуватись я став набагато комфортніше. Окремо відзначу, що жити в невеликому місті дуже зручно, особливо якщо ви цінуєте можливість усамітнитись», – розповідає Іван.
Хлопець навчається в Технічному університеті-Габрово, де опановує програмну та комп’ютерну інженерію. Минулого року він проходив практику в німецькій фірмі, яку сам і обрав, що демонструє широкий спектр можливостей для студентів та відкритість болгарських університетів до співпраці із місцевими та закордонними бізнесами.
«Я хотів би відчути те, яким є українське студентство. Зокрема, чудово було б попрактикуватись в своїй галузі, адже наразі в Україні IT-сектор є дуже розвиненим. Компанії пропонують багато роботи, тому повертатися точно є сенс. Тим паче враховуючи те, що тут мій дім – був, є та буде…» – каже Іван.
Хлопець зауважує, що новий закон в Україні про вільний виїзд хлопців віком 18-23 років за кордон, позитивно вплинув на усіх його друзів, які бажали повернутись додому хоча б тим часово. Каже, щойно буде можливість – обовʼязково приїде в рідне село Делень.
Карина навчалась в Дєльжилерському ліцеї Татарбунарської міської ради, по закінченню якого точно була впевнена у своєму виборі, адже ще у шкільні роки не лише активно вивчала болгарську, а й почала практикувати мову на роботі у старших класах. Тоді вона працювала у технічній підтримці однієї з болгарських компаній. Керівниця Карини активно ділилась досвідом свого навчання в Софійському університеті Климента Охридського, що і вплинуло на вибір дівчини.
«Я завжди мріяла стати журналісткою, лишалося обрати місце навчання. Проте все склалося якнайкраще само собою. Від мене залежав результат іспитів, в особливості з болгарської мови та літератури, історії. Моя спеціальність вимагала цих знань, аби я мала змогу стати справжньою спеціалісткою з журналістики», – ділиться дівчина.
Карина стверджує, що переїзд їй піддався дуже легко: «Навіть не відчула, що я в іншій чужій країні. Вже на першому тижні зрозуміла, що в мене все вийде». Також вона відзначає схожість менталітету, що відзначилось і на навчанні.
«У нашому університеті є чудова літня практика, в межах якої тебе легко беруть працювати майже будь-куди. Так я потрапила на Болгарське Національне радіо: я брала інтерв’ю, писала репортажі, монтувала. І все це ми мали робити так, як затверджено журналістськими стандартами. Тут я не можу не завдячувати своїм колегам та кураторці, які супроводжували мене під час знайомства із реаліями справжнього радіо», – розповіла майбутня журналістка.
Повномасштабне вторгнення значно вплинуло на сприйняття Бессарабії тими, хто виїхав у пошуках безпеки, в тому числі і Карина. Любов до дому переповнювала дівчину ще до переїзду, та, на жаль, наразі вона лише в очікуванні закінчення війни.
«В Болгарії в мене почалось зовсім нове життя, але я досі розглядаю можливість повернутися додому, та для цього мені треба відчувати безпеку та стабільний розвиток. Можливо, я навіть жила б на дві країни. В принципі, я й зараз за першої ж можливості стараюсь як їздити додому, так і тут, в Болгарії, розповідати про свій дім, популяризувати Бессарабію. Часто мої розповіді змушують людей навіть захоплюватися нашою культурою, що змушує мене пишатися місцем, де я народилася…» – каже дівчина.
Історії Ангеліни, Івана та Карини — це лише кілька прикладів того, як молодь з Бессарабії шукає можливості для розвитку навіть у найважчі часи. Вони мріють повертатися додому, працювати для своєї громади й водночас залишаються частиною європейського академічного простору. Їхній досвід показує, що навіть війна не може зупинити прагнення до освіти і нових можливостей.
Автор: Діана Чумак
Інтернет-видання Бессарабії
