У нашому суспільстві існує уявлення про церкву як про «чоловічий світ», де жінки зазвичай перебувають у тіні своїх чоловіків-священиків або пасторів, лише допомагаючи їм у християнському служінні, але самі при цьому на провідні ролі не можуть претендувати. Проте життя стрімко змінюється і стереотипи потроху відходять у минуле. За прикладами далеко ходити не треба: вже два роки ренійську церкву «Світло світу» очолює Мішель Потхітер – жінка незвичайної долі, внутрішньою силою і стійкістю якої не можна не захоплюватися.
Перш ніж ми дізнаємося, як вийшло, що вона стала пасторкою, необхідно розповісти її дивовижну історію з початку.
«Я та мій чоловік Окерт жили у Південній Африці. Він був юристом, а я вчителькою. У 1994 році він отримав хорошу роботу в Йоганнесбурзькому університеті, був викладачем права. Він здійснив усі свої устремління: мав будинок своєї мрії, машину, роботу, але все одно відчував себе порожнім усередині. Тож вирішив залишити батьківщину і поїхав зі мною служити місіонером в Україну. У 1996 році ми приїхали до Рені, щоб заснувати церкву і служити людям, нести світло і любов. Із роками церква зростала та розвивалася, Окерт почав реалізовувати і соціальні проекти. Почав із проекту «Я люблю Рені», щоб показувати мешканцям, як треба любити своє місто, як його облаштовувати, працювати разом як спільнота над різними ідеями», – згадує Мішель.
Завдяки допомозі церкви в Рені відкрили дитячий садок «Райдуга», де діти можуть отримати безкоштовну освіту та догляд. Потім з’явився центр «Шлях до життя», в якому надавалася допомога та підтримка молодим мамам та дівчатам із кризовою вагітністю, а у «Школі мам» допомагали їм доглядати новонароджених. Подружжя Потхітер і самі були прикладом міцної сім’ї. Крім того, церква організовувала і проводила кілька років поспіль молодіжний табір, розрахований на 70–100 молодих людей. Одним словом, життя вирувало, було сповнене яскравих подій і планів на майбутнє, але несподівано прийшла біда.
«У жовтні 2021 року, коли ми з Окертом були у відпустці в Південній Африці, він захворів на ковід. Через три дні помер. Я була зламана. Ми прожили разом 25 років у щасливому шлюбі. Після смерті чоловіка я почала думати про своє майбутнє. Мені було дуже тяжко. Що робити далі? Адже я втратила чоловіка та помічника у служінні. Я молилася Богу, шукаючи правильного рішення. У цій ситуації Господь був моєю втіхою, наставником, помічником та підтримкою. Він дав мені сили ухвалити правильне рішення: повернутися в Україну, в Рені, і продовжити служіння людям, продовжувати ту справу, яку ми розпочали з чоловіком чверть століття тому. Я, як і Окерт, маю духовну освіту, звання пастора-місіонера і можу продовжувати своє служіння у церкві. Для когось може бути дивним, що церкву очолює жінка. Але у багатьох країнах це нікого не дивує. І багато жінок там є пасторами», – продовжує Мішель Потхітер.
Мішель зазначає, що пастор – не лише духовний керівник церкви, не лише проповідує Євангеліє людям та веде служіння. Він організовує та здійснює проекти з допомоги людям старшого віку, людям з інвалідністю, проводить зустрічі з іншими церквами. Як вона справляється?
«У всьому цьому мені допомагають служителі церкви, лідери молодіжних та дитячих служінь, молитовна група, – відповідає жінка. – Без їхньої допомоги, підтримки, молитви не було б церкви. Ми робимо все разом. Крім того, наша церква має духовну підтримку та заохочення з боку церков у Південній Африці та Англії. Ми їм дуже вдячні за це. Я дякую також пасторам і старійшинам COTN «Церкві народів» за їхню духовну підтримку“.
“Ми з Окертом у Рені разом служили, і коли він був живий, я кілька разів теж проповідувала, не кажучи вже про те, що ми разом реалізовували всі проекти. Якісь ідеї подавала я, якісь він, і ми разом розвивали церкву. Зараз я продовжую те, що ми раніше з ним починали. Бути пастором – це для мене не робота. Я з радістю служу в церкві. Я мала вибір: залишитися в Південній Африці або повернутися в Рені. Я обрала друге, бо тут – наша церква, вона для мене друга сім’я, у якій дуже близькі мені люди. У такі скрутні моменти, особливо як зараз, коли в країні війна, я хочу бути поряд, бути підтримкою та разом молитися за людей, підтримувати всіх», – говорить Мішель.
А як ставляться до того, що їхнім пастором є жінка, самі члени церкви? Чи відчувають різницю між чоловіком-пастором та жінкою-пастором?
«Ми раді, що Мішель продовжує те, що колись розпочав Окерт, – каже Олег Наумов. – Спочатку ми підтримували та допомагали їй. А різниці немає, ми нормально ставимося до того, що у нас пастор – жінка. Тим більше, що не тільки у нас, а й у багатьох церквах України. Вона також несе Боже слово і доносить його до нас. І поки був Окерт живий, вони робили це разом. Звичайно, коли разом, воно завжди легше. Але у нас у церкві є чудова команда і ми всі разом робимо одну справу».
«Пастор – це не робота, а служіння, – підкреслює Софія Наумова, дружина Олега. – Багатьом цього, мабуть, не зрозуміти, тому що у людини, яка перебуває у служінні, у церкві, мислить інакше, і сприймає інакше. Це не можна пояснити, це духовні речі. Може, їй, як жінці, навіть складніше, але водночас і легше, бо нести далі це служіння – її покликання».
Так склалося, що роботу над цим матеріалом ми завершили у дуже пам’ятний і дорогий для Мішель Потхітер день – 28 січня. Саме цього дня рівно 28 років тому, практично відразу після весілля, яке відбулося 7 січня, молоде подружжя приїхало за тисячі кілометрів від батьківщини в Рені, щоб зв’язати з цим містом своє життя та місіонерське служіння.
«Я пам’ятаю усі ці роки, з багатьма людьми ми тут познайомилися, – каже Мішель. – Вони стали для мене, як сім’я. Я дуже люблю це місто, я бачила, як воно змінювалося. Я пам’ятаю, як мало тут було магазинів, коли ми сюди приїхали. Нам було важко, ми не знали мови. І те, що я тут, завдяки Господу. І я буду в Рені стільки, скільки Господь мені дав, щоб служити тут».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Інтернет-видання Бессарабії
