На околиці західної частини села Задунаївка, в мальовничому та затишному місці, розташована одна з найвідоміших історичних пам’яток цього населеного пункту – млин-вітряк, який до середини 1990-х років постачав місцевим жителям борошно трьох сортів. Однак млин спіткала трагічна доля. Щоб дізнатися більше про стан млина та його історію, журналістка інтернет-видання «Махала» відвідала село Задунаївка, де побувала на самому млині та поспілкувалася з місцевими жителями – директоркою музею Христо Ботєва Іриною Данєвою та власником млина Юрієм Терзі-Тодоровим.
Млинарство завжди було важливою складовою господарського життя України. Це не просто технічний процес перемелювання зерна на борошно, а ціла культура, що пронизує історію, архітектуру та побут нашого народу. З розвитком цивілізації змінювалися й млини – від простих зернотерок неоліту до величних вітряків, потужних водяних, парових, дизельних, моторних та електричних млинів. На території південної Одещини млинарська справа була розвинена настільки, що в багатьох селах було до десяти, а то й більше млинів. Це свідчить про високий рівень організації господарства та важливість переробки зерна для місцевого населення.
В ХІХ на початку ХХ століття в Буджаку домінували саме вітряки, які мали не лише господарське, а й культурне значення. Вони були своєрідними символами заможності та підприємливості, оскільки будівництво млина вимагало значних фінансових вкладень та технічного досвіду.
Наприкінці ХІХ на початку ХХ століття в селі Задунаївка було вісім вітряних млинів, що належали найзаможнішим родинам Бошкових, Малєвих, Сибових, Стоянових та Терзі. До наших днів дожив лише один вітряний млин – родини Терзі, хоча й у майже повністю зруйнованому стані.
Наприкінці ХІХ століття в селі Городнє Болградського району)батько і син Терзі – Олексій Савелійович та Савелій Олексійович – придбали технічне обладнання для будівництва власного вітряного млина, зокрема жорна, механізми для подрібнення зерна, систему крил та повітряного керування, а також різноманітні дерев’яні деталі для конструкції.
Новий млин, який родина пізніше звела в Задунаївці, височів на пагорбі навпроти дому своїх власників, на вулиці Садовій, біля квітучого фруктового саду.
Однак доля млина була непростою. Під час страшного голоду 1946–1947 років до млина завітав виснажений чоловік із сусіднього села Виноградне (Гасан-Батир). В його очах був розпач – він просив у господаря млина мішок борошна, щоб прогодувати свою родину, пропонуючи натомість свій будинок.
Савелій Олексійович вирішив на власні очі побачити будинок і відправився із чоловіком у сусіднє село. Перед ним постала моторошна картина: змучена від голоду сім’я, діти – один меншенький за іншого, всі на межі життя і смерті. Савелій, не вагаючись, відмовився від будинку, але його добре серце не могло залишити людей напризволяще – він безкоштовно привіз їм кукурудзяне борошно, аби врятувати від голодної смерті. У ті голодні роки цей млин став порятунком також і для багатьох жителів Задунаївки.
Після 1947 року, в часи жорсткого радянського розкуркулення, влада відібрала у Савелія млин на користь колгоспу. Але, не маючи фахівців, які б уміли працювати на такій складній конструкції, колгоспники зрештою змушені були повернути млин Савелію Терзі.
Цікаво, що в родині Терзі була ще одна історія боротьби, хоча зовсім іншого характеру. За часів Христо Ботєва дід Савелія Олексійовича – Савелій Іванович Терзі – закохався у місцеву красуню, прекрасну Олену Дучеву. Але не тільки він мріяв про її прихильність – суперником Терзі став Христо Ботєв, який тоді приїхав в Задунаївку вчителювати в місцевій школі. Між ними спалахнула справжня дуель за любов Олени, що переросла у запеклу ворожнечу. Савелій Терзі, бажаючи позбутися конкурента, написав донос, звинувативши Ботєва в революційній діяльності. Влада почала переслідувати поета, і через декілька днів поневірянь йому довелося назавжди покинути Задунаївку. Савелій святкував свою перемогу: після від’їзду Ботєва Олена погодилася стати його дружиною.
Згодом один з п’яти їхніх дітей, Олексій, 1880 року народження, разом зі своїм сином Савелієм звели той самий вітряний млин, який став справжнім символом Задунаївки. У 40–50-х роках ХХ ст. млин був традиційним місцем зустрічей місцевих мисливців. Перед полюванням тут влаштовували застілля, де подавали страви виготовлені з борошна, змеленого саме на млині Терзі. Старожили згадували, що такого смачного хліба вони більше ніколи й ніде не куштували.
Сам млин був справжнім технічним дивом. Його кам’яні жорна від тертя нагрівалися до певної температури, завдяки чому борошно підсмажувалося й ставало продукцією вищого ґатунку. Млин мав унікальну особливість – шість крил, тоді як більшість вітряків мали лише чотири. Він міг одночасно молоти і борошно, і дерть.
Конструкція була двоповерховою: на першому поверсі збирали борошно, а на другому містився складний механізм подрібнення зерна. Тут виготовляли три види борошна: дрібного, середнього та великого помелу. За допомогою спеціального важеля можна було регулювати положення верхнього каменя, що дозволяло змінювати якість помелу.
Щоб млин уловлював вітер, під ним був встановлений механізм, який дозволяв розвертати його на 180 градусів. Усе це робилося вручну – за допомогою колоди та дерев’яних кілків. На крилах млина були лопаті, які знімали чи встановлювали в залежності від сили вітру, а також гальма, що могли зупинити обертання крил у разі потреби.
Родина Терзі господарювала на млині до 1994 року. Узимку того року помер син Савелія Олексійовича – Микола Савелійович, не встигнувши передати свою майстерність наступному поколінню. Його онук був ще замалий, аби опанувати це ремесло, а млин поступово почав занепадати. Величний вітряк, що годував не одне покоління людей, поступово перетворився на мовчазного свідка минулого.
Задунаївський млин – унікальна історична пам’ятка, яка, на жаль, майже втрачена. У 2022 році його каркас остаточно розсипався, і тепер лише купка вцілілих деталей, які власник Юрій Терзі обережно склав убік, нагадують про його колишню велич.
«Млин довгі роки стояв без дії, і, зрештою, час та стихія зробили своє – він почав руйнуватися. До 2020 року він ще був більш-менш цілим, але в 2022 році сили природи остаточно його зруйнували. Ми цінуємо кожен уламок цього млина, бо це частина історії нашої родини», — розповідає Юрій Терзі-Тодоров.
За свідченнями дослідників, опублікованих у статті «Старовинні млини України» на сайті landmarks.in.ua, на півдні України залишилося лише два подібних млини – у Задунаївці та Будеях (Одеська область). Однак, якщо мешканцям Будеїв вдалося не просто зберегти свою пам’ятку, а й підтримувати її у робочому стані, то Задунаївський млин зазнав сумної долі.
«Відновлення млина – справа надзвичайно складна й дорого коштує, але водночас це необхідно. Наш млин – це не просто споруда. Він – символ історії, культури та праці поколінь. Якби вдалося знайти фінансову підтримку, млин міг би стати туристичною родзинкою регіону, музеєм просто неба або навіть діючим об’єктом, що демонстрував би традиційні технології помелу зерна», – каже Ірина Данєва директорка місцевого музею.
Чи є шанс повернути Задунаївський млин до життя? Це можливо, лише спільними зусиллями громади, істориків, меценатів та держави. Інакше ми ризикуємо назавжди втратити ще одну частинку культурної спадщини України.
В статті використано історичну довідку Арцизького історико-краєзнавчого музею за жовтень 2008 року.
Інтернет-видання Бессарабії
