Інтернет-видання Бессарабії
Пошук

Староста села Долинське Ренійської громади Тетяна Дога:«Чим більше ми віддаємо любові, тим більше отримуємо її від інших»

07 Грудня 2023 12:00
Петро Хаджи-Іван
Староста села Долинське Ренійської громади Тетяна Дога:«Чим більше ми віддаємо любові, тим більше отримуємо її від інших»

У Ренійській громаді багато хто знає Тетяну Догу. Вона народилася в 1994 році. В 2010-му, після закінчення дев’ятого класу, вступила до Ізмаїльського технікуму економіки та права, який закінчила у 2013 році. В 2017-му заочно закінчила Ізмаїльський інститут водного транспорту за спеціальністю «економіка». З 2018 року працювала діловодом відділу організаційно-кадрової роботи апарату виконкому Ренійської міськради. З квітня 2023 року – староста села Долинське.

Напередодні Дня місцевого самоврядування ми зустрілися з Тетяною Дога та поговорили про її роботу, сім’ю та життєві принципи.

Чи не страшно було погоджуватися йти у старости?

Якщо чесно, то я тоді й не думала, що мені надійде така пропозиція. А якщо надійшла та мої односельці підтримали, то я не мала права відмовлятися. Поки що можу сказати одне: усі вісім місяців роботи я робила все, щоб мої односельці не мали нарікань на мою роботу на посаді старости. На жаль, не все у мене виходить так, як хотілося б, але я вчуся. Я навіть не очікувала, що так багато проблем! До цього в мене теж було не дуже тепле містечко. Але якщо відверто, то тепер вважаю, що воно було «теплим» порівняно з нинішньою посадою. Це я зрозуміла у перші ж дні роботи. Найбільше мене приголомшила відповідальність.

Як працює на новій посаді?

Крок за кроком намагаюся робити свою справу. І я дуже вдячна мешканцям села, які допомагають мені у цьому. У Долинському дуже працьовиті та привітні люди. Багато хто мене зустрічає з посмішкою, вітається, ставить запитання. І це неймовірно приємно. Хочу сказати, що ці якості для мене дуже важливі, бо перш за все ціную в людях відкритість, працьовитість, чесність, доброту.

Які думки вам ночами спати не дають?

Я так за день втомлююся (посміхається), що засинаю без думок. Як і всіх людей, мене турбує ситуація у країні. Війна, корупція, розвал економіки, соціальна незахищеність людей.

 Чи були щасливі дні у вашому житті?

Звісно, були. І чимало. Але однозначно найщасливіші – це вінчання з чоловіком та народження нашого синочка.

Про що мрієте?

У перспективі народити доньку. І щоб закінчилася швидше війна.

Найсумніші дні?

Коли йдуть у інший світ близькі.

Що цінуєте в людях?

Порядність. Доброту. Щирість. Чесність.

Чи вірите у справжню дружбу між чоловіком та жінкою?

Так, навіть більше, ніж у щиру дружбу між жінками. Мені пощастило – у мене є справжні друзі як серед жінок, так і серед чоловіків.

Який ваш найголовніший життєвий принцип?

Жити по совісті та ніколи не робити людям зла. Можна і треба перебудовувати наше життя. Зробити це в окремому селі ми зможемо лише разом, відкинувши ворожість і взаємні докори. Ми ж можемо за бажанням не смітити, не бути байдужим до чужої біди, оскільки байдужість небезпечніша за іржу. Ми можемо не ламати те, що побудовано, не займатися чварами, радіти успіху сусіда, а не заздрити йому тощо.

Тетяно, розкажіть про себе та свою сім’ю.

Почну, мабуть, із короткої інформації про батьків. Мама, Віра Костянтинівна Діма, народилася в 1971 року. Після закінчення Долинської школи працювала дояркою у колгоспі (СПК) “Комуніст”. Була серед передовиць. Тато, Георгій Миколайович, працював на різних роботах у місцевому колгоспі та у «Придунайському». Нині на пенсії за інвалідністю. Ми з чоловіком і сином живемо разом із моїми батьками.

Все наше домашнє господарство практично тримається на татові та мамі. Роботи, як кажуть, вищі за дах. 60 соток присадибної ділянки, величезний будинок, є живність. У нас навіть є дві дійні корови. Доїння корів – це сфера відповідальності мами. Виноградник, овочі, догляд за будинком – батька. І я свого часу навчилася доїти корову і доїла років шість тому, коли мамі в Одесі робили операцію на серці.

 Кілька слів хочу сказати про сестру Олену. Вона в мене чудова. І чоловік у неї добрий. Ілля Іванович працює в Рені, як кажуть в народі – в «пожарці». У них росте прекрасний син Іллюша, йому 11 років. Дитинство наше з сестрою було так само, як у всіх сільських діточок: навчання в школі, а після уроків робота вдома. Батьки йшли вранці на роботу, завжди давали нам «наряд» – що ми маємо зробити. І робили. Причому з великим задоволенням. Ось тільки прикро, що тато ніколи не хвалив нас. А ми так старалися, так чекали від нього слова «молодці». Я тоді була ображена на тата, але тепер дуже навіть вдячна йому за те, що не відзначав наші старання. Якби хвалив, то не виключаю, що це мене розслабило б, у мене «виросли б крила», я задерла б свій ніс і вже більше так не напружувалася, роблячи ту чи іншу роботу по дому. А так я все життя напружуюсь, що б не робила. На посаді старости особливо. Але вже не чекаю подяк ні від кого.

Мама, на відміну від тата, була дуже добра і часто нас із сестрою хвалила. І нам це було дуже приємно. Але ми чекали саме татової похвали. Хоча б один разочок.

У дитинстві, як і більшість хлопчиків і дівчаток, я була «вуличною» дитиною. Коли був вільний час, ми грали надворі, іноді з колгоспного саду крали сливи, персики. У старших класах ходили компанією до Будинку культури на дискотеку, пляж на базу порту «Схід».

Жили ми, як то кажуть, однією родиною. Жили дружно, чим могли допомагали один одному. До цього дня у нас збереглися теплі стосунки. Зустрічаємося іноді, частіше телефонуємо. Часто я згадую свої шкільні роки. Я дуже вдячна всім вчителям. Ось начебто і все про себе та свою родину.

Ні не все.

Ви хочете, щоб я розповіла про свого чоловіка та синочка. Тож, якщо коротко, то з Артуром ми познайомилися в Ізмаїлі 10 років тому. Я була студенткою третього курсу Ізмаїльського технікуму економіки та права. Ще з двома дівчатками в одному будинку ми винаймали квартиру. У цьому будинку пізніше в одну з квартир заселилися троє хлопців. Ми всі троє незабаром вийшли заміж за цих хлопців.

Весілля зіграли з чоловіком, а потім і повінчалися за півтора роки. Переїхали до батьківського дому. З 2014 року живемо разом у коханні та злагоді. Я навіть не уявляю свого життя в окремому будинку. У мене чудові тато та мама. І я дуже вдячна їм за те, що дали мені змогу здобути освіту. За те, що з раннього дитинства своїм особистим прикладом навели любов до праці. Саме в них я навчилася поважати і шанувати старших, цінувати те, що є сьогодні, і дякувати весь час за це Всевишньому. У мами я навчилася, як треба поводитися з чоловіком, у якій ситуації краще промовчати. Багато хорошого я перейняла й від батька. Так, батьки жили небагато, але в них завжди було повне порозуміння та повага один до одного. У будинку, у дворі та на городі завжди був повний порядок.

І на завершення кілька слів про чоловіка: народився він в 1988 році в селі Василівка Болградського району. Я дуже люблю його за доброту, уміння знаходити спільну мову з усіма людьми, щирість, простоту, відкритість, порядність, людяність, за те, що він з повагою ставиться до моїх батьків.

Коли бувають важкі моменти в моєму житті, коли хочеться все кинути, він приходить мені на допомогу: «Не переживай, я з тобою!» Лише кілька слів і вже хочеться знову жити та працювати.

Артур за фахом зварювальник, але 8 років пропрацював водієм. Нині він пробує себе у підприємництві. Він – моя опора. А синочок – сенс нашого життя. Микита займається у музичній школі, грає на флейті. А потім, коли досконало опанує цей музичний інструмент, почне вчитися грати на саксофоні. Це була моя дитяча мрія і її втілює в життя наш син. Я пишаюся своїм чоловіком, батьками, сестрою. Пишаюсь і дуже їх усіх люблю. Люблю своє село, наш багатонаціональний край та всю Україну. Я люблю життя! Я люблю людей! І завжди цю свою любов намагаюся показувати конкретними вчинками.

Що для мене кохання? Це те, що дає мені сили та крила. Кохання – це те, завдяки чому я щаслива. Саме кохання може підняти у найскладніший період життя, дати сили іншій людині. У коханні не може бути зла, зради, страху та страждань. Це те, що йде від серця. Чим більше ми віддаємо любові, тим більше ми отримуємо її від інших.

Я за своєю природою оптимістка. І що б не трапилося, які б сюрпризи не давав мені Всесвіт, сприймаю все крізь призму добра. Йти вперед, з невдалого досвіду робити правильні висновки, а в періоди розпачу обов’язково встати і подолати потрібну дистанцію з потрібним результатом – це і є для мене проста формула, якою я намагаюсь керуватися. Але вже неодноразово переконувалась, що немає нічого неможливо, що все в наших руках і залежить тільки від нас самих, від внутрішньої сили та бажання. І, звичайно, від усмішки у твоїй душі та на твоєму обличчі. Усміхаючись, ми даємо посил кращого сьогодення.

Фото з особистого архіву Тетяни Дога.

 

Поділитись
Зараз читають