23 квітня світ відзначає Міжнародний день секретаря. За цією, на перший погляд, непомітною професією ховається колосальна праця, високі стандарти та особлива чуйність. Секретар — це людина, яка не лише організовує робочий процес, а й підтримує внутрішній ритм колективу, допомагає долати труднощі, залишаючись у тіні. Це координатор, посередник, сполучна ланка між керівництвом і колективом. Це голос та обличчя організації, людина, яка тримає в голові десятки завдань і при цьому залишається спокійною, тактовною та уважною.
Спеціально до свята журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалася з Вікторією Михайлівною Ситько — мешканкою Болграда, яка присвятила 49 років цій професії. Героїня зізнається, що за цей час вона не просто працювала — вона жила цією справою. За її плечима — тисячі відпрацьованих документів, сотні підготовлених учнів і десятки історій, які надихають.
Вікторіє Михайлівно, розкажіть, як почався ваш шлях?
Усе почалося в Донецьку, де я народилася і закінчила школу. Якось побачила оголошення: «Курси стенографісток, друкарок, секретарів». Я вирішила спробувати — і не помилилася. Моєму викладачеві вистачило одного погляду, щоб сказати: «У вас ідеальні пальчики для машинопису». І справді, мені все це так сподобалося, що з того часу навіть думки не було змінити напрямок.
Удома не було навіть друкарської машинки — я відстукувала пальцями по столу, відпрацьовувала рухи, як у танці. У далекому 1975 році розпочалася моя професійна історія. З тієї пори сенс мого життя — моя улюблена робота, мій поклик душі, мій маленький світ, у якому існує відданість своїй справі.
Хто для вас був і залишається взірцем для наслідування? Чи були жінки у вашому житті чи кар’єрі, які надихали вас і показували приклад, як поєднувати професіоналізм та особисту харизму?
Жінка — керівниця наших курсів — Анна Петрівна Корж. Це була просто чудова жінка з неймовірною харизмою. Вона водила нас у театри, кіно, в парк, на виставки. Заняття в нас були умовно з 9:00 до 15:00, а решту часу вона намагалася урізноманітнити наші будні. Вона вкладала всю свою душу, всі кращі риси свого характеру в нас, своїх вихованок. Ми займалися щодня протягом року, приходили на заняття з радістю й натхненням.
Через два роки молода стенографістка вийшла заміж — через два тижні після знайомства. Оскільки чоловік Вікторії Михайлівни був військовим, родині доводилося часто змінювати місце проживання. Але скрізь, де б вона не опинилася, професія завжди знаходила її.
У яких куточках країни ви встигли попрацювати?
Починала я в Донецьку, в Українському науково-дослідному інституті пластичних мас — працювала стенографісткою. Потім вийшла заміж, переїхали до Забайкалля — там одразу влаштувалася до районної газети «Радянське Пріаргуньє» секретарем-машиністкою.
П’ять років ми прожили в Німеччині, де я викладала курси машинопису при Темплінському гарнізонному Домі офіцерів для членів сімей військовослужбовців. Потім знову — Донецьк, секретар-друкарка головного лікаря Донецької лікарні професійних захворювань.
Потім — Миколаїв, і ось уже понад сорок років — Болград.
У Болграді я працювала секретарем-друкаркою Болградського районного відділу внутрішніх справ. Понад 12 років викладала курси машинопису при колишньому Болградському гарнізонному Домі офіцерів.
Понад 26 років — завідувачка канцелярії при Болградському відділі дорожньої міліції, Болградській роті ДПС УДАІ УМВС України в Одеській області, Болградському взводі ДІС.
Працювала також секретаркою у відділі культури.
Наразі я — інспектор з кадрів, секретар Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний центр комплексної реабілітації осіб з інвалідністю в місті Болград Одеської обласної ради».
З 1988 по 2000 рік Вікторія Михайлівна викладала курси машинопису та стенографії в колишньому гарнізонному Будинку офіцерів у Болграді. За ці роки вона підготувала понад 1400 учнів. Серед них були не лише дівчата, а й хлопці, та навіть майбутні офіцери. Вона передавала свої знання з такою любов’ю та увагою, що учні досі з вдячністю згадують її.
Ви викладали понад 12 років. Що вам особливо запам’яталося з викладання? Що для вас означало передавати досвід іншим?
Це було величезне щастя. Я вчила слухачів курсу методу сліпого друку, пояснювала, як правильно тримати руки — не опускати, ніби тримаєш велике яблуко. Секретар повинен вміти друкувати швидко, але не втрачати акуратності. Швидкість — важлива, але ще важливіші — точність та увага. Кожен, хто пройшов мої курси, знав це. Пройшло багато років, але мені досі пишуть листи подяки.
Що для вас сьогодні означає бути секретарем?
Це бути в тонусі. Це строгість та порядок. Це обличчя організації. Як театр починається з вішалки, так і будь-яка структура починається з секретаря. Потрібно бути зібраною, уважною, організованою і готовою до всього. Наприклад, одного разу я вже йшла додому, і тут дзвінок: «З’явилась термінова робота!». Я залишилася в установі до ранку, все впорядкувала, а наступного дня знову вийшла на повний робочий день. Це не подвиг — це просто любов до своєї справи.
Як змінилася професія з роками?
Звичайно, раніше все робилося вручну. Кожна помилка — це передрук усього аркуша. Нині — технології, програми, бази даних. Працювати стало простіше, але, знаєте, душевності поменшало. Нас вчили, що коли заходить керівник, ти вже стоїш із блокнотом і ручкою. Зараз усе по-іншому. Але суть залишається: секретар має бути готовим до будь-яких ситуацій та змін.
Який ваш девіз по життю?
Моє життєве кредо: ні на хвилину не втрачати сили й ентузіазм, браво продовжувати свій трудовий шлях і завжди знаходити позитивне й прекрасне в усьому, що відбувається навколо.
Ви колись відчували, що від вас залежить робочий клімат у колективі?
Звісно. Вміння слухати та чути — це головна якість. І вона не приходить одразу. Потрібно бути не просто співробітником — треба бути людиною. Коли ти посміхаєшся, коли допомагаєш, коли підтримуєш — до тебе тягнуться. Мені завжди щастило на талановитих керівників: Веліксар Анатолій Федорович, Ярим Іван Володимирович, Пейчев Микола Іванович.
Які якості особливо важливі сьогодні у цій професії?
Вміння слухати та чути. Спокій. Організованість. Увага до деталей. І, звичайно, доброзичливість. Коли ти можеш підтримати, вислухати — це справжня майстерність.
Незважаючи на щільний графік, Вікторія Михайлівна завжди знаходила підтримку в сім’ї та баланс між особистим життям і роботою. Сьогодні вона з вдячністю говорить про своїх рідних.
Як вам вдавалося поєднувати особисте життя та роботу?
Мене завжди розуміли. Дочка Елеонора та зять Віталій — мої два крила. Вони надихають, підтримують, радують. І завдяки їм я можу робити більше, ніж, здається, можливо. Усе найкраще в моєму житті відбувається завдяки їхній підтримці.
Що б ви порадили молодим, хто тільки-но починає свій шлях у професії?
Бути уважними. Поважати людей. Вчитися планувати. І обов’язково полюбити свою справу. Не бійтеся. Радійте життю. Усміхайтеся. Полюбіть свою професію — і вона відповість вам взаємністю. Працюйте із душею, не для галочки. Тоді все виходитиме, і навіть труднощі будуть на благо.
Інтернет-видання Бессарабії
