Ігумен Миколай Пустовіт — священник, художник і капелан із непростою долею, який пройшов через переслідування радянської системи та роки служіння на війні. Тривалий час він був поруч із військовими на Донецькому напрямку — в окопах, під обстрілами, підтримуючи солдатів морально й духовно. Окрім цього саме він освячував “Нептуни”, від яких згодом затонув крейсер “Москва”. Сьогодні отець Миколай служить в селі Кам’янське Арцизької громади та в місті Одеса, де молиться за тих, хто боронить Україну, і продовжує свою місію вже в тилу — з тією ж вірою та відповідальністю. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з капеланом і дізналася про його життєвий шлях.
Миколай Пустовіт народився 30 вересня 1950 року в родині простих селян у невеликому селі Заболотне на Вінниччині (до 1929 року — Чеботарка). Саме з цього села походив і відомий український учений, президент Академії наук України Данило Заболотний.
Його батько був ветераном Другої світової війни, який на фронті п’ять разів зазнавав поранень.
Після закінчення восьмого класу Миколай поїхав до Одеси, де здобув першу спеціальність у професійно-технічному училищі. Після навчання два роки працював, а потім відправився відбувати строкову службу в радянській армії. Повернувшись із війська, він вступив до Одеського художнього училища імені М. Б. Грекова, адже мав неабиякий хист до малювання і велике захоплення мистецтвом.
Втім, через нав’язування ідей соцреалізму, які суперечили його внутрішнім переконанням, він залишив навчання і обрав інший шлях — вступив до Одеської духовної семінарії. У 1970-х роках це був один із лише трьох духовних навчальних закладів, що діяли на території Радянського Союзу.
«Мені здається, що саме любов до мистецтва привела мене до семінарії. В художньому училищі я дуже захопився іконописом і візантійським живописом», — згадує священнослужитель.
Після завершення навчання його направили служити на Вінниччину. Однак через конфлікт із КДБ він був змушений тікати й опинився у Середній Азії. Там десять років служив у Ташкентській єпархії РПЦ.
«У радянські часи всі священники перебували під постійним наглядом КДБ. На них тиснули, змушували співпрацювати, доносити на людей. Мене ця система не зламала, але проблем через це я мав чимало», — розповідає капелан ПЦУ.
У той період життя він здійснив паломництво до Греції, де побував на святій горі Афон у монастирі святого Пантелеймона. Згодом відвідав святі місця Єрусалима та давні святині Синаю. У межах Радянського Союзу побував у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі, Вільнюському монастирі, а також на Кавказі — в Новому Афоні.
У 1991 році, після розпаду СРСР, Миколай Пустовіт повернувся в Україну і одразу долучився до служіння в новоствореному Київському патріархаті, який очолив митрополит Філарет. Багато років він служив у парафіях Одещини і зізнається, що розбудовувати українські громади поруч із церквами Московського патріархату було непросто.
У 2017 році, коли ситуація на Донбасі різко загострилася, зокрема біля Авдіївки, патріарх Філарет звернувся до духовенства з проханням іти на фронт. Було створено військове духовенство на чолі з митрополитом Іоанном. Серед тих, хто добровільно вирушив на передову, був і Миколай Пустовіт. Священники одягли військову форму, але зброї до рук не брали.
«Ми прибули на фронт у лютому, в люті морози. Частину капеланів відправили на Луганський напрямок, а мене — на Донецький. Я потрапив у 22-й окремий мотопіхотний батальйон, сформований на базі 92-ї механізованої бригади з Харківщини. Це був дуже сильний бойовий колектив, який брав участь у визволенні Мар’їнки, Красногорівки та інших населених пунктів», — згадує капелан.
Після першої ротації він повернувся на Одещину. А влітку знову поїхав на Донеччину — цього разу під Маріуполь. Священник був приємно здивований, коли дізнався, що та сама бригада знову запросила його до свого батальйону. Втім, через поважний вік владика запропонував йому продовжити служіння в тилу — у прикордонній частині в Ізмаїлі. Спершу він погодився, але через численні бюрократичні перепони, які не давали довгий час можливості почати служити в Ізмаїлі, вирішив повернутися туди, де, на його думку, був потрібніший — на фронт.
«Так я потрапив до артилерійського дивізіону, який згодом став ракетним, і прослужив там п’ять років. Відкрию вам секрет — саме я освячував “Нептуни”, від яких згодом затонув крейсер “Москва”. На жаль, за віком мене остаточно списали, і я більше не можу служити капеланом», — каже Миколай Пустовіт.
Він зізнається, що йому й досі важко звикнути до думки, що більше не поїде на передову і не зможе бути моральною опорою для військових. Навіть через роки після списання він сумує за тими часами.
На його думку, капелан повинен мати в першу чергу міцні нерви й не бути рабом страху смерті.
«Якщо ти боїшся і солдати це бачать — тобі там нічого робити. Ти не зможеш підтримати їхній дух», — переконаний священник.
На фронті він завжди був поруч із бійцями: топив буржуйки, носив поранених, повідомляв родичам про загибель, ховав полеглих, причащав… За його словами, більшість капеланів — неодружені, целібати або монахи, адже відсутність родини дозволяє їм повністю присвятити себе служінню.
«Моя покійна мати й сестра не знали, де я перебуваю під час ротацій. Я казав, що лікуюся в Моршині. Я був в місцях, де точилися серйозні бої: під Маріуполем, Мар’їнкою, Кураховим, Красногорівкою, Старогнатівкою, тому не хотів, щоб рідні жили в постійному страху через це», — розповідає капелан.
За віддану службу та бойові заслуги відзначений державними й відомчими нагородами.
До Кам’янського ігумен Миколай Пустовіт приїхав понад десять років тому на запрошення місцевих мешканців. Упродовж цих років він періодично служив у Свято-Михайлівській церкві, а після завершення військової служби працює тут постійно.
Він каже, що звик до багатонаціональної Бессарабії з її гостинними, щирими людьми. Кам’янське ж називає селом, де історія відчувається на кожному кроці, а громада, на його погляд, вирізняється працьовитістю та згуртованістю.
«Погляньте на цей величний храм збудований пращурами місцевих мешканців, на кладовище з козацькими хрестами і хрестами багатьох інших епох…» — з захопленням говорить він.
Окремо ігумен зазначає, що має список із понад сотні воїнів ЗСУ, за яких двічі молиться під час кожної літургії. Богослужіння проводить одразу кількома мовами — українською, румунською, а інколи й грецькою, вважаючи це важливим для єдності багатокультурної Бессарабії.
«Найбільший біль наших прихожан — це біль за рідних у ЗСУ. Його неможливо заглушити, тому люди приходять із ним до храму — до Бога, як до останньої інстанції. Саме служіння людям і Господу дає мені сили йти далі. Це мій хрест», — підсумовує ігумен Миколай Пустовіт.
Інтернет-видання Бессарабії
