Військова Наталія Шпак своєю поведінкою доводить – жінка може бути сильною і незалежною, при цьому ніжною та гарною. Навіть при важкому ритмі служби. Вона мама двох дорослих доньок. Наталія майже 20 років на службі. Щоб підтримувати спортивну форму, відвідує спортивний зал, не приховує свій вік та має характер, який допомагає їй долати труднощі. Наталія – кінолог, проводить разом із собакою Ельзою огляд транспорту в одному з пунктів пропуску Ізмаїльського прикордонного загону. Для неї війна з росією почалася у 2014 році на кордоні в Луганській області.
Коли Ви вирішили стати військовою? Чи співпадала уява про військову службу з реальністю?
Я дуже пізно пішла служити – в 27 років. З колишнім чоловіком, прикордонником, постійно переїжджали по службі з місця на місце. Перше місце служби для мене був у пункті пропуску в Чернівцях. Наша перша донечка була ще маленька. Тоді однієї зарплати чоловіка не вистачало і я пішла служити в 2005 році. Я знала, що таке прикордонна служба завдяки чоловікові. Для мене це не було чимось новим. Я цілеспрямовано йшла на прикордонну службу.
Потім народилася молодша донька. У декреті я була всього два роки. Наша родина переїхала на захід України. Ми з чоловіком на службі в день, а старша донька турбувалася про молодшу: водила в дитячий садочок.
Чи має бути у військовослужбовці сильний характер?
Характер обов’язково має бути. Ми повинні відстоювати себе. Хоча жінки і слабкіші фізично, ніж чоловіки, але доводять, що можуть витримувати умови більш складні. Я ходила по «зеленому» кордону при мінусовій температурі, але ніколи не просила легших умов.
Колись на службі хотілося заплакати? Через що?
Хотілося, але я ніколи не заплачу ні перед ким. Тільки вдома. Як говорять: «Моя подушка – моя подружка». Буває складно: добу стоїш на ногах, бігаєш, оглядаєш.
Сльози виступають тоді, коли дізнаєшся новини з передової. Там багато моїх друзів. Дехто з них загинув, зник безвісти. І саме ці новини важко сприймати.
Як складаються взаємовідносини з чоловіками-військовослужбовцями? Жінок військових набагато менше – це впливає на ставлення до жінок на службі?
Зараз статистика показує, що жінок на західному кордоні більше ніж чоловіків. Дуже багато хлопців на передовій, а дівчата виконують обов’язки на кордоні. Коли я служила на сході у Луганському загоні, в пункті пропуску на україно-російському кордоні була єдиною жінкою серед чоловіків. Мені з чоловіками легше, ніж з жінками. Про мене говорять, що в мене чоловічий характер, який сформувався через іспити, які проходила в житті. Після розлучення я розуміла, що мені потрібно виховувати доньок, дбати про них, вчити, то без сильного характеру не можна. Звичайно, як і кожній жінці, потрібна любов, щоб відчути обійми та дозволити собі стати слабкішою.
Для вас війна почалася з 2014 року, тоді ви проходили службу в Луганському прикордонному загоні.
З 2011 по 2020 рік я була на Луганщині. Служила у пункті пропуску Мілове, навпроти російського Чертково. До 2014 року по дорозі, яка з’єднувала ці населені пункти, люди ходили пішки до своїх родичів. Тоді була нормальна взаємодія прикордонників між двома країнами. У 2014 році для мене почалася війна в Україні. Ми бачили обличчя діючих військових росії. Їх будка стояла майже поряд, а вони дивилися на нас. Там в будь-який час могли в упор тебе розстріляти. Запам’ятався обстріл о пів на п’яту ранку. На російській стороні вимкнули світло. Почало летіти над пунктом пропуску на точку ППО, що розташовувалося у Міловому. Хоча потім нахабно брехали, що це не вони. Я живий свідок цього!
Росіяни пригнали свої танки і направили дула на нас. От тоді для нас почалася війна. Потрібно було вивести людей. Потім розбомбили наш відділ у Міловому – це не секрет. Коли хлопці приїжджали на посилення, був другий обстріл. Слава Богу, що живі лишились. Потім стало спокійніше, бо, напевно, боялися за своє – все дуже близько розташовано. Ще через Мілове йшла залізниця, по якій їздили російські поїзди. А під час повномасштабного вторгнення через цей кордон заходили танки, летіли літаки. У нас там багато друзів залишилося. Деякі хлопці загинули на постах.
У 2022 році я була на західному кордоні – служила у відділі прикордонної служби у Грушеві Львівського загону. Було дуже важке навантаження через великий потік людей, які перетинали кордон. Я тоді була на зміні. Все це летіло, вибухало. Страх був за дитину, бо я на службі, а вона сама в квартирі. Коли я молодшу доньку відправила за кордон до старшої, тоді я вже нічого не боялася. Я три рази писала в 2022 році рапорт з проханням перевести мене на схід, щоб допомагати хлопцям, але мені відмовили.
Як ви стали кінологинею?
Я думками готова була стати кінологом. Я дуже люблю собак і мені подобалася спостерігати за професійною роботою кінологів. Тому у 2020 році після переведення на захід пройшла навчання у кінологічному центрі. З тих пір почався наш шлях з моєю собакою Ельзою – англійським кокер-спаніелем. Коли я заступаю на службу, собака зі мною теж. Відпочиваємо ми одночасно. Разом з нею працюємо вже п’ять років. Ельза допомагає у пошуку наркотичних речовин.
Вона в мене холерик і за темпераментом ми з нею схожі. Отож, після відпочинку, коли підходжу до вольєру відділу, Ельза безмежно радіє, тому їй потрібний час, щоб заспокоїтися. У роботі з собакою дуже важливі тренування – за добу я проводжу два заняття. Стараюся приділити їй достатньо уваги, хоча не завжди є час, бо потрібно проводити огляд транспорту.
Коли мама військова, вважаю було нелегко приділяти увагу дітям. На цей час ваші доньки дорослі та живуть окремо. Як Вам удавалося виховувати їх і служити?
Старша донька Яна змалечку розуміла, що означає, коли батьки військові і стала другою мамою для меншої. Водила в дитячий садок, потім у школу. Так, я зізнаюся, що їм не приділила належної уваги. І коли були малі, теж говорили мені, що ти постійно на роботі. Одночасно пишалися тим, що мама військова. У школу я ходила регулярно, постійно підтримувала зв’язок з класним керівником. Моїй старшій було найважче, бо вона поміняла дев’ять шкіл.
Зараз старша донька одружена, живе в Лондоні, але хоче повернутися до чоловіка, який працює в Україні. Молодша Марія навчається у Варшаві та працює.
Що будете робити, коли закінчиться війна і звільнитесь зі служби?
Я зараз навчаюся в Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка, здобуваю ступінь магістра за фахом «фізична культура та спорт». Я дуже люблю дітей і хочу їх тренувати, щоб вони отримували задоволення від занять, як я, коли відвідую спортивну залу.
Чи важко бути військовою?
Саме навантаження важке. Взагалі зараз військовим важче ніж зазвичай. Різні категорії людей перетинають кордон. Люди агресивно настроєні. Я відчуваю, що є ждуни, які чекають прихід росіян.
Чи може військова жінка залишатися гарною?
Буває різне. Можеш не виспатися, бути втомленою. І все ж таки стараєшся і відсипатися, і сходити у спортзал. І манікюр, педикюр – все це моє. Дівчата у перукарні мене знають, тому якщо мені на службу, йдуть на зустріч та записують на інший день. На скільки можна, за собою дивишся, бо ти жінка.
Що хочете побажати собі та українським жінкам?
Саме найбільше, щоб любили свою Україну. Підтримували її, як могли (Від автора: Наталія при цих словах не змогла утримати сліз). Буде все Україна! І всім здоров’я, щоб берегли один одного, підтримували, любили. Жінкам терпіння, чоловіки яких воюють на сході. І щоб наші чоловіки повернулися з полону. Дуже люблю свою Україну. Я готова за неї віддати життя. Якщо б мені сказали, їдь на передову, я б поїхала!
Інтернет-видання Бессарабії
