Ось уже 11 років Україна веде війну з Росією, три з яких триває повномасштабне, неприкрите вторгнення. За цей час країна втратила багатьох мужніх, незламних і відданих воїнів. Кожен, хто віддав своє життя за свободу та світле майбутнє, заслуговує на нашу пам’ять. Сьогодні ми згадуємо одного з військовослужбовців, який віддав заради незалежності України власне життя — уродженця села Випасне Білгород-Дністровського району Олександра Колесниченка.
Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з матір’ю загиблого захисника Галиною Олександрівною Колесниченко, аби дізнатися, яким був її син та як родина переживає цю непоправну втрату.
Олександр народився 6 березня 1995 року у селі Випасне Мологівської громади Білгород-Дністровського району. Він був первістком у багатодітній родині та був старшим братом чотирьом сестрам. Хлопець зростав у любові та турботі не лише батьків, а й дідуся та бабусі.
«Саша був дуже добрим, відкритим і наївним, довіряв усім. Найбільше любив сестер, про яких дбав і захищав від будь-яких неприємностей», — із гордістю розповідає Галина Олександрівна.
Через деякі фізичні вади хлопець навчався вдома, рідко відвідуючи школу. Закінчивши 9 класів Випаснянської загальноосвітньої школи №2 (нині гімназія), Олександр влаштувався на роботу: спершу на ринок, потім вантажником. Згодом переїхав до Одеси та вступив до училища, де здобув фах токаря на верстатах з ЧПУ.
Деякий час працював на заводі «Стальканат» та отримував від своєї роботи задоволення. Прагнучи фінансової стабільності, він влаштувався на центральний склад «Нової пошти».
«Саша ніколи не сидів на місці, завжди був у русі, прагнув досягти успіху», — додає мати.
З початком повномасштабного вторгнення Олександр повернувся до рідного села та працював у місті Білгород-Дністровський. До батьківської хати повернулися і його сестри, і вся родина знову почала жити разом.
«Наша сім’я тоді складалася з десяти осіб (п’ятеро дітей, батьки, дідусь, зять та онучка). У селі навіть жартували, що ми, як у казці про “Рукавичку”, а я відповідала, що це велике щастя — жити великою родиною», — з усмішкою розповідає Галина Олександрівна.
20 березня 2024 року Олександра мобілізували до лав ЗСУ. Після навчання у місті Компаніївка, що на Кіровоградщині, Олександра направили на Харківський напрямок. Він служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка, у складі 17-го батальйону, 3-ї роти, військової частини А4279. Обіймав посаду навідника.
Разом із побратимами він виконував бойові завдання в Печенігах і брав участь у зачистці Вовчанська, половина якого тоді ще була під окупацією.
У батальйоні Олександр отримав позивний «Барс». Він пояснював, що такі позивні мали всі бійці, адже 17-й батальйон називається «котячим».
Перед черговим бойовим виходом Олександр зателефонував матері, ніби прощаючись, і попередив, що деякий час він буде не на звʼязку. Минуло десять днів, а він так і не написав повідомлення або ж не зателефонував. Галина Олександрівна почала бити на сполох, але відповіді від військової частини так і не отримала.
«Одного дня мені зателефонувала старша донька й повідомила, що Саша знайшовся, але в шпиталі. “Тільки не хвилюйся, він залишився без обох ніг”, — сказала вона», — з болем згадує мати.
Виявилося, що 20 травня 2024 року в місті Вовчанськ, під час зачистки, Олександр отримав поранення в ноги. Побратими встигли надати йому першу допомогу, але згодом їх накрило мінометним вогнем. 17 годин він пролежав серед загиблих, поки його не знайшли військові медики.
Олександра евакуювали з поля бою та перевезли до Києва, в Головний військовий клінічний госпіталь. Родина одразу поїхала до нього.
«Я ніколи не забуду його очі, коли ми зайшли в реанімацію. Він заплакав і сказав: “А як мені жити, коли всі хлопці загинули, а я залишився?” Я відповіла, що він має жити заради себе і заради тих, хто не повернувся», — розповідає мати.
Через кілька днів Олександра не стало.
«Як сказали лікарі, це були травми, несумісні з життям. Відмовили нирки та шлунок. Вибухи пошкодили внутрішні органи, і вони почали атрофуватися», — каже Галина Олександрівна.
Пʼятого червня воїна поховали у рідному селі. За відвагу він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Минуло дев’ять місяців, як родина живе з гіркою втратою. Вони часто відвідують кладовище та Алею Слави, де міститься портрет воїна. У будинку залишилося багато фотографій Олександра, які нагадують рідним, що він завжди поруч.
Щоб впоратися з болем Галина Олександрівна та її доньки займаються волонтерством.
«Я вирішила, що буду пишатися сином, а він мною. Перші дні я цілодобово сиділа біля його могили, але завдяки волонтерству стає трохи легше», — зізнається жінка.
Разом із іншими волонтерами вона допомагає військовим, відправляючи на фронт випічку та смаколики. Особливу увагу вони приділяють і 17-му батальйону, де служив Олександр.
«Воїни телефонують і дякують. Кажуть, що наші булочки додають сил. А ми їм відповідаємо: “Усі смаколики благословені. Всі, хто їх їсть, залишаються живими”», — розповідає вона.
Окрім їжі на фронт захисникам Галина Олександрівна передавала прапор Єдності, на якому писали побажання воїнам учні Випаснянської школи №2. Прапор відправився на Покровський напрямок, а коли повернеться додому, то жінка планує подарувати його школі – щоб діти розуміли, завдяки кому вони мають змогу зростати та вчитися.
Попри втрату, родина продовжує допомагати, бо знає: саме цього хотів би їхній герой.
Інтернет-видання Бессарабії
