27 травня світ вшановує тих, хто першим приходить на допомогу в найважчі хвилини — працівників екстреної медичної допомоги. Це день подяки, підтримки і привернення уваги до проблем, з якими стикаються ці незамінні фахівці. З нагоди свята журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Оленою Всеволодівною Ніколовою — парамедиком пункту екстреної медичної допомоги села Кам’янське, аби дізнатися, як це — бути першою на місці події, де вирішується людська доля.
З раннього дитинства Олена Всеволодівна відчувала щиру тягу до медицини. Її батьки дружили з сусідами-лікарями, які часто брали дівчинку із собою до лікарні. Згодом, коли вона трохи підросла, лікарі їй навіть стали дозволяти бути присутньою під час операцій. Уже тоді пані Олена твердо вирішила, що присвятить своє життя медицині.
«У 1972 році, після закінчення восьмого класу, я вступила до Кагульського медичного училища. А у 1975 році отримала направлення на роботу до Кишинівської республіканської лікарні. Проте батьки були проти того, щоб я працювала так далеко від дому, тож я вирішила повернутися на батьківщину», — розповідає пані Олена.
Вона влаштувалася до Арцизької центральної районної лікарні, у хірургічне відділення, де пропрацювала рік. Під час спалаху дизентерії її на чотири місяці перевели до інфекційного відділення в село Виноградівку.
«Якось районне керівництво організувало конкурс серед медичних сестер Арцизького району, і я стала його переможницею, посівши перше місце. Згодом мені вдалося повторити цей успіх у 1987 році, вже працюючи медичним працівником у Кам’янській лікарні», — згадує Олена Ніколова.
Згодом Олена Всеволодівна повернулася знову до хірургії, однак ненадовго — після вступу її чоловіка до Одеського медичного інституту, подружжя переїхало до Одеси. Вона також мріяла про кар’єру лікарки й вступила до інституту на спеціальність «лікувальна справа», але через сімейні обставини не змогла продовжити навчання та була змушена відмовитися від цієї мрії.
Після завершення навчання чоловіка молоде подружжя медиків переїхало до Білгорода-Дністровського, де він проходив річну інтернатуру. Згодом вони повернулися до рідного села Олени Всеволодівни — Кам’янського, аби працювати на благо місцевої громади. Вона й досі віддана своїй справі, адже переконана: допомагати людям — її життєва місія.
«Цього року я відзначаю свій професійний ювілей — рівно 50 років тому я зробила перший крок у медичну професію, і з того часу залишаюся вірною своєму покликанню», — ділиться пані Олена.
Останні п’ять років, з моменту відкриття пункту екстреної медичної допомоги в селі Кам’янське, вона працює там парамедиком. Олена Всеволодівна вважає, що парамедики в першу чергу мають бути відповідальними та вміти швидко приймати рішення.
«Коли я прибуваю на виклик, то з першого погляду можу зрозуміти, що сталося з людиною, і поставити їй попередній діагноз. Це — результат мого багаторічного досвіду та глибокої інтуїції. Пам’ятаю, в дитинстві я дуже боялася щеплень. Але не через сам укол, а тому, що відчувала: щось може піти не так. Я благала лікарів не робити мені ін’єкцію, але мене не послухали. Після уколу в мене почалася сильна алергічна реакція, з якою медики ледь впоралися. Вони були дуже здивовані. З того часу я розумію: це внутрішнє чуття — не випадкове. Я справді можу відчувати чужий біль і знаю, що потрібно зробити, аби швидко допомогти людині», — ділиться пані Олена.
Олена Ніколова переконана: працювати у службі екстреної медичної допомоги — це справжнє покликання, а не просто професія. На її думку, ця робота вимагає не лише знань і навичок, а й глибокої душевної відданості. Адже головне в цій справі — не фінансовий зиск, а врятовані людські життя. «Немає нічого ціннішого за життя людини, і якщо можеш допомогти — це безцінно», — зазначає вона.
Серед щоденних викликів, з якими стикається бригада швидкої допомоги, пані Олена називає насамперед поганий стан доріг, через який трапляються часті поломки автомобілів. Це ускладнює своєчасний приїзд на виклики, особливо в дощову погоду чи взимку. Однак, незважаючи на ці труднощі, команда робить усе можливе, щоб оперативно дістатися до пацієнтів і надати їм необхідну допомогу. Вони розуміють, що кожна хвилина може бути вирішальною.
Навіть у незвичних, стресових ситуаціях Олена Всеволодівна переконана: головне — залишатися людиною. За роки роботи у швидкій допомозі вона неодноразово потрапляла в обставини, де вирішальними ставали не лише знання, швидкість прийняття рішень, а й співчуття.
«Одного разу ми приїхали на виклик у село Холмське. Надали людині допомогу, зібралися вже повертатися, коли раптом до нас підбігла схвильована жінка. Її чоловіку стало зле, а вона дуже боялася втратити час, викликаючи швидку. Я одразу погодилася допомогти згідно з клятвою Гіппократа. Симптоми вказували на те, що у нього відірвався тромб. Я зробила все, що могла на місці: ввела необхідні ін’єкції, дала рекомендації й направила їх до Ізмаїла в кардіологічне відділення. Вони поїхали власним транспортом, і мій діагноз підтвердився. Чоловік вижив і почувається добре. А якби ми зволікали — невідомо, чим би все могло закінчитися», — розповідає Олена Ніколова.
Цей випадок — лише одна з численних історій, які накопичилися в її пам’яті за довгі роки невтомної праці. Олена Всеволодівна постійно стикається з новими викликами. Та попри втому, складні зміни й психологічний тиск, вона продовжує свою справу — з тією ж самою щирістю та самовідданістю, що й на початку шляху.
За останні п’ять років у службі швидкої медичної допомоги відбулося чимало змін. Найсуттєвіша з них, на думку Олени Всеволодівни, — це прирівняння всіх працівників до єдиного статусу парамедиків.
«Це рішення було ухвалене без урахування професійного стажу та досвіду, що вплинуло на систему оплати праці: усім встановили однакові оклади, унаслідок чого рівень заробітної плати для більшості працівників знизився», – розповіла пані Олена.
Серед найбільш болючих проблем, із якими сьогодні стикаються працівники швидкої, — хронічна нестача медичного персоналу. Якщо раніше на виклик разом із медичною сестрою або фельдшером виїжджала також санітарка, яка допомагала в складних ситуаціях, то тепер хворих часто обслуговує лише один парамедик. У таких умовах, за словами пані Олени, надати повноцінну медичну допомогу стає дедалі важче, особливо коли йдеться про критичні стани, які потребують командної роботи.
Попри все, Олена Всеволодівна залишається відданою своїй професії та прагне передати свої знання молодому поколінню. Вона переконана, що її багаторічний досвід може стати цінним орієнтиром для колег-початківців. Вона завжди відкрита до спілкування, охоче ділиться практичними порадами та надає моральну підтримку. Для неї наставництво — це не лише навчання професійним навичкам, а й формування глибокої відповідальності перед пацієнтом, любові до справи та справжнього гуманізму.
Інтернет-видання Бессарабії
